— Хто це так противно барабанить на клавішах? — запитав я.

— Це твій батько, — відповіла мама. — Ця музика допоможе Нужному висидіти курчат. Дивись, зараз вони почнуть лупитись.

Батько заграв так навіжено, що білий хорт, який сидів біля ніг такої ж худої, як він, пані в пишному білому платті, почав завивати, а з-під чоловіка в пір’ї вискочили жваві курчата.

— Які гарні! Які пухнасті! — прицмокувала мама.

— Це вона так підлещується до Нужного, бо насправді я мала висиджувати цих курчат, — сказала жінка в масці курки.

— А ви хто? — запитав я.

— Хіба не знаєш? — засміялася жінка. — Я — Аліса Цицалюк.

Зняла маску і по-змовницьки підморгнула, але це була не Аліса Цицалюк, а якась зовсім молода дівчина з русявим волоссям, зібраним у хвостика. Нужний упіймав курча і підніс мамі.

— Тільки одне? — скривилась вона.

Я подивився на невдоволену маму, на курча, що перетворювалось на кажана. Аж раптом із-під рояля вискочив Бахус, ухопив зубами кажана, і він зацокотів, а мама закричала:

— Кіт знову кажана зловив!

Моє тіло було мляве і не слухалось. У лоджії чулися батькові й мамині крики, писк кажана і гупання Бахуса. Я здогадався, що це не сон, увімкнув нічника і визирнув на лоджію.

— Не відчиняй двері. Кажан влетить!

— Коту! — тупнув ногою батько і накрив кажана картонною коробкою з-під маминих чобіт.

Закрив коробку кришкою, випустив кажана і зачинив вікна у лоджії. Якийсь час Бахус бігав по хаті, зазираючи по кутках. Я чув, як за стіною мама сказала:

— Дивись, як виросли ціни на комунальні послуги. У Польщі продукти дешевші, ніж у нас, а зарплати вищі.

— Спи, — відповів тато.

Я почув, як вона йому щось сказала і проваливсь у важкий сон.

Уранці мене розбудив мамин голос:

— Вставай. Проспиш школу.

Я вмився, почистив зуби. Ми поснідали і вийшли разом із дому: мама — на роботу, а я — до школи.

Увечері тато повів нас на домашній концерт до Нужного. Все було майже як уві сні. Ми піднялися на третій поверх старого будинку, подзвонили в двері. Нам відчинила привітна жінка невизначеного віку. їй можна було дати від тридцяти п’яти до п’ятдесяти років. Ми пройшли до зали, серед якої стояв старий «Бьозендорфер» із чорним шкіряним стільцем.

— Знайомтесь, Всеволод Нужний, — відрекомендував нам його батько. — А це моя дружина Ліля і син Славко.

Нужний виявився товстуном із вусами й борідкою в стилі Миколи Леонтовича. До його помешкання все заходили й заходили люди. Плутались під ногами діти, що прийшли з батьками. Всюди було багато картин і старовинних музичних інструментів.

— Починаймо, — шепнув Нужний.

Батько всівся за фортепіано. Посеред яскраво освітленої зали вийшов сивий чоловік і сказав:

— Вже давно у нас перестали запрошувати на домашні концерти. Тож мені приємно, що серед старої київської інтелігенції, до якої належить Всеволод Нужний, почала відроджуватися ця добра традиція. Сьогодні ми послухаємо фортепіанні мініатюри музичного єретика шістдесятих років двадцятого століття Леоніда Грабовського, якого називають апостолом українського авангарду. За фортепіано — Євген Луньо.

Мені здавалося, що авангард Грабовського подобався далеко не всім, хто прийшов на домашній концерт, бо коли після самовідданої батькової гри господар запросив усіх на фуршет, я помітив радісне збудження на обличчях, ніби це була головна і найприємніша частина цього вечора.

Господар прочинив залу — і гості з шумом потекли до кімнати з довгим столом, заставленим горілкою, коньяком, винами і наїдками. Ми з мамою побачили, як жінка в діамантах загорнула в серветку два бутерброди з ковбасою і довгими пухкими пальцями у перстенях сховала в сумочку. На її підборідді була осляча ямочка, а між великими грудьми погойдувався золотий кулон із смарагдом.

— Це для мого собачки, — незворушно мовила вона, помітивши наші погляди.

Якраз до нас підійшов господар із батьком, і я почув уривок батькової розмови:

— Грабовський завжди намагався стерти суперечності між тональним і атональним і об’єднати це у свою естетику.

Господар неуважно дослухав, думаючи про щось своє, і підвів нас до стіни, завішаної картинами.

— До речі, ось картина Яблонської.

— Гарно у вас, — відповіла мама.

— А ось скульптура Архипенка, а це — Малевич, — показував Нужний. — Теж оригінали. А недавно я купив «Сад спокус» Віктора Зарецького.

Я подивився на картину, де було багато червоного, чорного й голубого, а напівоголені чоловіки й жінки шепотілися між собою. Була це якась прихована від мене правда життя, про яку мені не раз багатозначно натякали мої ровесники.

Коли господар залишив нас у спокої, і ми, нарешті, приклалися до канапок із кав’яром, біля нас несподівано виріс чоловічок, такий худий, такий кволий, такий нікчемний, що коли батько вітався з ним за руку, то переживав, щоб у нього, бува, не відламалась рука. Чоловік болісно кривився, наче не батько, а він був піаністом і боявся, щоб йому не пошкодили руку.

— Левко Ребкало, — відрекомендувався і простягнув візитку. — Філософ. Досліджую глибини у стосунках між чоловіками й жінками.

Батько крутив у руках візитку і ввічливо посміхався пану Ребкалу, який робив компліменти його віртуозному виконанню мініатюр Грабовського. Через цього філософа ми не повечеряли, і мама була дуже зла. У коридорі, одягаючи на маму пальто, батько розгублено простягнув мені візитку, і я сховав її в кишеню. А коли ми йшли до метро, мама зупинилась і запитала:

— Скільки він тобі заплатив?

— Триста гривень, — почервонів тато.

— Дуже скромно як для колекціонера Малевича й Архипенка, — холодно мовила вона, ховаючи в гаманець зароблені гроші.

Мама повернула собі два підробітки й шукала третій, який вона втратила. І коли нарешті знайшла третій, і почала шукати четвертий підробіток, то між третім і четвертим підробітками сталася пригода, яка просто в голові не вкладался. Вона почала думати про розлучення. Але не буду забігати наперед і розкажу все, як було.

Через два дні після концерту в Нужного в сім’ї вибухнув скандал. Мама була на Нижньому Валу в гостях у діда з бабою, поскаржилася на життя, баба Соля дала їй дві тисячі гривень, і в мами не знайшлося сил відмовитись.

— Дожилися! — сердито вигукнула вона. — Замість того, щоб допомагати батькам, ми живемо за їхній рахунок.

Всю ніч вони сварились і під ранок розійшлися спати в різні кімнати. Наступного дня батько пішов грати на якийсь ювілейний вечір у Будинку актора, а вдома я застав маму з Алісою Цицалюк.

— Він нічого не вміє, — обурено сказала мама.

— У твого Луня дві ліві руки, — погодилась Цицалюк.

Мама з Алісою сиділи на кухні й розмовляли.

— Якби ж він хоч гроші заробляв. У моєї шкільної подруги Єви Икавки, про яку я тобі вже розказувала, чоловік цвяха в стіну забити не вміє, але працює круп’є в якомусь казино і додому приносить непогані гроші. А тут понабирала робіт, а грошей не вистачає.

— А як вилетить із роботи?

— Хто вилетить?..

— Круп’є.

— Якщо вилетить, то Икавка не пропаде, бо сама добре заробляє на базарі.

Я слухав ці жіночі теревені і думав, що Аліса Цицалюк любить спостерігати за руйнуванням родини. Вона була незаміжня і не сприймала сімейного життя, хоча чоловіки їй подобались.

Цицалюк нюхом чула, що на нашу сім’ю насувається ураган, і почала частіше до нас приходити. Особливо почастішали її гостини з появою Антося Птухи.

Із Птухою мама познайомилася випадково. Якось у нас поламався кран, і мама викликала зранку сантехніка, що виявився чоловіком із круглим обличчям і червоними руками з короткими пальцями. Мама дала йому гроші на крана й змішувача і пішла на роботу. Весь день сантехнік проморочивсь у ванній, зламав змішувача, взяв половину обіцяної йому суми й пішов. Увечері прийшла мама й розкричалася:

— Нащо ти віддав йому гроші?! Він же нічого не зробив!