Хто б міг подумати, що через три роки безробіття мій батько знайде нарешті роботу, за яку йому будуть платити пристойні гроші? Хоча знайшов він її не сам, а напитала баба Соля. Звати мого батька Євген Луньо. Він — піаніст, музикант не від світу цього, як любить казати мама. Хоча баба Соля в таких випадках не забуває її вщипнути:

— Лілю, про що ти говориш? У нього розум п’ятирічної дитини.

Ліля — це моя мама. Вона викладає німецьку мову в лінгвістичному університеті, має чверть ставки в університеті Шевченка, вечорами веде мовні курси в Інституті Ґете, підпрацьовує репетитором і перекладачем, коли в Кабмін приїжджають німецькі бізнесмени й політики, і пише докторську дисертацію. Моя мама— висока струнка брюнетка. У неї великі карі очі на півобличчя, і коли хтось уперше на неї дивився, то бачить тільки її очі. Хоча все інше в неї теж добре, як іноді любить підсміюватись із цього приводу Аліса Цицалюк.

Мій батько, звісно, ще той фрукт. Усі вважають, що він — дивовижний піаніст, але при цьому в нього просторовий ідіотизм, він не запам’ятовує імена людей і ніколи нічого не чує. Коли мама відправляє його до крамниці, то багато разів повторює:

— Візьмеш три пакети молока, хліб, булку, пачку солі, імбир, сухий котячий корм, силіконовий наповнювач, сметану.

Батько збирається, і вже в дверях вона його перепитує:

— Повтори, що маєш купити.

— Молоко, хліб і сірники, — невпевнено бурмоче він.

— От, бачиш, — дорікає вона. — Знову нічого не слухаєш. Про що ти думаєш?

— Та слухаю я, — відповідає сердито.

— Та де ж слухаєш, як нічого не запам’ятав.

Мама записує йому все на папірці, який він по дорозі розгублено викидає в урну для сміття і вже з магазину телефонує і здивовано запитує:

— То що ти хотіла, щоб я купив?

Вона сердиться, знову повторює і чекає, коли він повернеться. Нарешті батько повертається. До його ніг підходить Бахус, треться об штани й обнюхує пакет із покупками.

— Ти купив коту наповнювач і сухий корм?

— О, а коту забув, — винувато бурмоче і порпається в пакетах.

— Доведеться йти ще раз, — каже мама. — Хай Славко збігає, бо як підеш, то ще заблудишся.

— Що я вже геть несповна розуму? — сопе і поривається вийти на вулицю, але мама його зупиняє.

— У Славка вийде це швидше.

Вона викладає покупки в холодильник, а я йду до «Великої кишені» на Бориспільській, там є зоокрамничка «Дай лапу!», і купую Бахусу силіконовий наповнювач для його туалету і сухий корм.

Славко — це я, а Бахус — наш чорний волохатий кіт. Батько його назвав так, бо він випиває вдома всю валер’янку. Відчиняє носом у шафі-купе розсувні двері, залазить на полицю з ліками, скидає пляшечку з валер’янкою, затискує лапами, відкручує зубами і лиже язиком, доки не висмокче до дна, а після цього вдоволено качається на килимі.

— Ти, п’янюго, нащо валер’янку вихлебтав?! — обурено трусить перед його носом порожньою пляшечкою мама.

Бахус закочує очі, задирає лапи і довго лежить у повній прострації. Якби Бахус був чоловіком, то це для сім’ї була б суща кара. Напевно, щодня приходив би додому п’яний. Хоча баба Соля найбільшою карою вважає батька. Вона говорить, що його цікавить лише музика, мама і я. Все інше він не помічає і пропускає повз вуха, бо воно йому, як каже баба Соля, не тра. Як бачите, в системі батькових цінностей я посідаю лише третю сходинку.

Ми живемо в старому будинку на Ново-Дарницькій, а батькова робота знаходиться на Шовковичній у кафе «Старий рояль». Далекувато, звичайно. Коли під вечір він уперше туди збирався, то одягнув напрасований мамою фрак, свіжу сорочку, метелика і вийшов з дому. Це було так по-святковому і незвично для нашої сім’ї, що я поїхав разом із ним. Ми їхали маршруткою, а потім у метро. На Шовковичній він підвів мене до невеликого скрученого дерева.

— Бачиш? Це верба Ая. Вона символізує вічне кохання.

— Як у тебе з мамою?

— Як у мене з мамою, — кивнув головою.

Верба нагадувала сплетені обручки, мов на весільних лімузинах. Дерево росло біля сірого будинку, в якому колись жив Олександр Довженко, а через дорогу було кафе «Старий рояль».

Ми перейшли на той бік Шовковичної. «Старий рояль» мав овальний дашок із нотами над дверима. Кафе було розташоване в будинку кремового кольору зі старими балконами. По обидва боки доріжки, біля дверей, стояли кам’яні вази, в яких росли чорнобривці. Весь будинок був обліплений автомобілями. Шовковична впиралась у Верховну Раду, і від кафе виднівся скляний купол на сірому будинку.

Батько зупинився біля кам’яної вази, повернув до мене обличчя і, дивлячись мені в очі, стурбовано запитав:

— Подивись, чи не стирчать у мене з носа волосинки.

— Стирчать, як у кота вуса.

Він невдоволено засопів, і почав робити пальцями якісь маніпуляції. Мені здалося, що він колупається в носі.

— Перестань! Що ти робиш? — засоромлено озирнувся я.

— Запихаю в ніс волосинки.

— А чому ти їх не вискубеш?

— Бо болить.

Нарешті він привів у порядок свій ніс, поправив метелика і відчинив двері. У кафе до нас підійшла гарненька офіціанточка, і батько сказав:

— Це мій син Славко. Йому морозива за мій рахунок, будь ласка.

Посадив за вільний столик, і мені принесли морозиво — три кульки з посипкою і листочками м’яти у креманці з білого скла. Батько сів за рояль, офіціантка піднесла йому чарочку коньяку.

— За рахунок закладу.

Він випив, опустив руки на клавіші і почав грати. Це було так гарно. Всі парочки й компанії, що сиділи за столиками, зачаровано слухали живу музику. Коли стемніло, батько відправив мене додому, а сам залишився в кафе. Після того першого дня його роботи я ходив із ним до кафе «Старий рояль» багато разів, і мене там уже добре знали офіціанти й постійні відвідувачі. І я був задоволений, що в нас усе так добре налагодилось.

Та найбільшим святом у сім’ї став перший день його платні. Мама купила величезного кавуна, виноград, диню, які я ледь дотягнув із «Великої кишені», приготувала фаршировану щуку й запросила на вечерю нашу сусідку і свою найближчу подругу Алісу Цицалюк.

Коли стіл був накритий, прийшов батько з пляшкою «Чорного полковника», ми всілися за стіл, він розлив вино, навіть трохи вділив мені, і сказав:

— Давайте вип’ємо за те, щоб такі вечори були в нас щомісяця, і щоб приходила Анфіса, ми пили вино й тішилися простими радощами життя.

Від святкового збудження ми почали голосно сміятись.

— Господи, яка Анфіса?! — пирхнула мама. — Аліса! За скільки років не можеш запам’ятати.

— Але ж усі знають, кого я мав на увазі, — відповів батько.

— А ще він називає мене Аліною, Альбіною, Альвіною, — почаркувалася з ним Аліса Цицалюк.

Ми сиділи за столом, їли кавуна, диню і виноград, а потім мама запалила свічі, погасила світло, батько сів за піаніно й почав грати, і від цього Аліса засумувала, а в мами збуджено заблищали очі.

Мама відчинила всі вікна й балкони. Був спекотний червневий вечір. У квартирі було душно. Я дививсь крізь вікно на залите вогнями місто і бачив, як тремтить повітря, що його віддає нагріта за день земля. У небі, повернутий ріжками на південь, висів молоденький місяць. Ми задихались від спеки, ніби цей вечір був не в Києві, а в Кабулі. Над нашим будинком проходила небесна траса, якою, поблимуючи вогнями, летіли вечірні літаки. За вікнами несамовитіли цвіркуни. У липкому від спеки повітрі глухо клацали автомобільні дверцята. Я пив багато води і не міг напитися. Над вуличними ліхтарями кружляли нічні метелики, що були єдиною реальністю, яка не дозволяла повірити, ніби ця освітлена ліхтарями вулиця — не декорації театральної вистави, а справжній міський краєвид.