— Ловіть його! Он він!

Гопник ухопив кашкета й почав тікати, але його наздогнав довгоногий міліціонер, підчепив ногою, вуркаган розтягнувся на асфальті, і я побачив його вже в наручниках.

— Як ви? — запитав чоловік у пуховику болотного кольору.

— Дякую, що допомогли, — витер із розбитої губи кров батько.

— Ідемо звідси, — потягнула його мама.

— Тобі не боляче? — запитав я, обтріпуючи йому куртку.

— Все нормально, — відповів він.

Ми перейшли вулицю, і тато йшов накульгуючи, а ми з мамою тримали його під руки. Я не бачив, куди дівся Птуха, а коли озирнувся, його джипа вже не було.

Всю дорогу мама мовчала і про щось думала, а я йшов, притулившись до батька, і відчував, як важко йому йти.

— Хоч би не поламали ребра чи не порвали селезінку, — порушила мовчанку мама. — А ти, Славко, чого на них стрибав? Хотів, щоб скалічили?

Ми довели батька додому, він зайшов у ванну, роздягнувся до пояса, і я побачив, що його тіло в синцях і саднах, а губа розпухла і кривавить. Мама принесла перекис водню й зупинила кров. А тоді приготувала вечерю, ми повечеряли, і батько сів грати за піаніно. На якусь мить мені здалося, ніби між ними нічого не відбулося, що їхні сварки, Антось Птуха і Любов Дєньга — це просто важкий сон, та коли гра закінчилась, мама сказала:

— Те, що ти залишився тут на ніч, нічого не означає. Вважай, що я надала тобі невідкладну медичну допомогу.

Всю ніч вони тихо сварилися за стіною. А потім він залишився ще на одну ніч і ще на одну. Батько приходив після роботи, приносив із собою продукти, а одного разу ми навіть прибрали і пропилососили квартиру. Але в цей час мамі знову зателефонував Птуха, і вона пішла до нього на побачення.

Мені здавалося, що піді мною розверзається земля, а життя перетворюється на нічний кошмар. Я відчував, що цей любитель гасових ламп Антось Птуха забере від мене батька, і в нього почнеться нове життя з Дєньгою, у мами — своє, а я залишусь покинутим напризволяще.

З відчаю в моїй голові народжувались шалені думки. Я мріяв, щоб Птуху відбила в матері Аліса Цицалюк, щоб його заарештували за приховування податків, щоб він зламав ногу, упав на своєму «Вепрі» з моста Патона або виїхав за кордон у пошуках багатших шанувальників його картин з ананасами в шампанському.

І тоді я придумав йому таку капость, про яку навіть не хочу розказувати. Втім, незабаром ви самі про це дізнаєтеся. Після цієї витівки я знайшов візитку чоловіка, з яким познайомився на домашньому концерті в Нужного, і вирішив з ним зустрітися. Я набрав номер його мобільного телефона і довго чекав на з’єднання. Нарешті почувся кволий голос:

— Я слухаю.

— Мені потрібний Левко Ребкало.

— А ви хто?

Голос прозвучав здалеку, наче десь із Вогняної Землі.

— Мене звати В’ячеслав Луньо. Ми познайомились на концерті в пана Нужного, — забелькотів я.

Мені здавалося, він пошле мене подалі в таких делікатних формах, що я довго буду думати, ніби це низка вишуканих компліментів.

— Ви — син піаніста Євгена Луня?

— Так.

— А про що ви хочете зі мною говорити?

Я замовк і відчув, як потію під пахвами, і піт дзюрочками стікає по ногах у черевики.

— Про предмет ваших філософських досліджень, — випалив у трубку.

На тому кінці зависла напружена пауза.

— Що ви маєте на увазі?.. — обережно поцікавився він.

— Я маю на увазі стосунки між чоловіками й жінками.

— А для чого це вам?..

— Для вирішення сімейної проблеми, — благальним голосом мовив я і сьорбнув носом.

— В такому разі, молодий чоловіче, я чекаю вас на вулиці Сосюри, 4. Наберете в домофоні 127 квартиру — і я пущу вас у під’їзд.

Левко Ребкало мешкав у дев’ятиповерховому будинку навпроти трамвайного депо. Я набрав номер його квартири і почув у домофоні обережний голос:

— Хто?

— В’ячеслав Луньо.

Двері запілікали, клацнули, я піднявся ліфтом, знайшов його квартиру і натиснув на дзвінка. За броньованими дверима затьохкав соловейко, до скляного окуляра притулився чийсь ніс і почувся той же обережний голос:

— Хто?

Я назвав своє прізвище. Заклацали замки, прочинилися двері, він визирнув у прочіл поверх ланцюжка, і тільки після цього пустив до помешкання. У коридорі пахло книжковим пилом і кислою капустою. Ребкало зустрів мене в домашньому халаті й теплих вовняних капцях. Він зачекав, доки я роззуюсь і зніму куртку. В коридорі я на свій сором побачив, що мій великий палець прорвав шкарпетка й цікаво визирає на пана Ребкала. Я зашарівся й поспішно сховав ноги в запропоновані мені повстяні капці. Господар провів мене в кабінет, заставлений книжками, посадив за журнальним столиком, запропонував кави, і коли гаряча кава вже стояла на столі, я доторкнувся губами до кавової піни і попросив:

— Скажіть щось про чоловіків і жінок, бо вчора я зробив одну дурницю і не певний, що це збереже мені батька й матір.

Він побачив мій відчай і заговорив тихо, ніби боявся надірвати голосові зв’язки. Говорив про Платона й неоплатоніків, виймаючи з пам’яті довгі цитати.

— Якщо ваша мати належить до жінок вищого ґатунку, в звертанні до яких пасує не пані, як кажуть у нас, шанобливо звертаючись до заміжніх жінок, а донна, як це прийнято в Італії чи Іспанії, то вона залишиться з вашим батьком, — сказав Ребкало і обережно поклав голову на спинку шкіряного крісла, щоб, бува, випадково не звернути собі в’язи. — Донна — жінка шляхетна, створена для чоловіка художнього типу. Як ювелір, що може відрізнити діамант від підробки, донна відразу відрізняє талановитого чоловіка від звичайного. Вона шукає серед чоловіків неординарну особистість і, зачарована талантом, готова бути з ним до кінця. Хоча, мушу зауважити, деякі з них бувають колючими, гострими на язик, із складним характером. Донні одержимий талантом чоловік важливіший, ніж просто чоловік, від якого вона може народити дітей. Для такої жінки ваш батько — той, хто допоможе їй бути собою, а для нього вона — жінка, яка роздмухує в ньому талант і гріється в його променях. Для донни створюють шедеври архітектури, пишуть музику й сонети. Але все, на жаль, ускладнюється ще однією проблемою. У ваших батьків середина віку. їм здається, що все можна почати спочатку, — він замовк і прислухався до свого дихання, ніби сумнівався, чи ще живе. — Італійський філософ доби Відродження Марсіліо Фічіно зауважив, що закохані обмінюються душами, тобто поступаються власним егоїзмом і живуть інтересами одне одного. Як чуттєвий різновид любові, кохання — це спілкування з Господом. Без Беатріче не було б Данте, хоча ще за життя Данте вже сумнівалися: а чи була насправді Беатріче?

Він замовк і заплющив очі. Здавалося, що Ребкало заснув, і я тихо пригубив каву, та коли ставив філіжанку на блюдечко, чоловік закліпав, і я зрозумів, що таким чином він зберігає сили, яких йому так не вистачає.

— Я відповів на ваше питання?

Його голос був кволий і губився в застояному повітрі, не долітаючи до книжкових стелажів.

— Навіть більше, ніж я сподівався, — подякував я за ті неймовірні зусилля, які довелося витратити йому на приготування кави та перетрушування цитат давніх філософів.

Ребкало важко зачовгав вовняними капцями, наче тягнув за собою мішки з цитатами, які щойно озвучив, і вже в дверях, зазираючи в очі, кволим голосом прохарамаркав:

— Але якщо у ваших батьків не складеться, ви маєте сприйняти це по-чоловічому стримано, бо життя, взагалі-то, річ непередбачувана.

Я міцно потиснув йому руку, а коли побачив вселенський біль у його очах, злякано відпустив кволу кисть, вибачаючись і задкуючи до дверей.

Удома я застав маму й Алісу Цицалюк. Вони сиділи на дивані й про щось тихо розмовляли. Я переодягнувся й пішов на кухню, але почувся різкий дзвінок, і мама відчинила двері. У коридор зайшов Антось Птуха. Він був збуджений і ледь себе стримував.

— Уявляєш, що зробив твій син?

— Що таке?! — злякалася мама.