— Я народилася в Скоморохах під Житомиром, — почала свою розповідь Алла. — Мій батько був сільським кіномеханіком, а мати — вагарем. Найперші мої спогади пов’язані з кінофільмом, у якому чоловік цілувався з жінкою. Я не знаю, що це був за фільм. Пам’ятаю тільки, що сиділа в мами на руках у повній залі. Тата біля нас не було. Він крутив фільм десь там у кінці зали, визираючи до нас через маленьке віконечко. Я дивилась, як пристрасно цілуються чоловік з жінкою, як збуджено блищать у темряві мамині очі, і була заворожена цим видовищем: обличчями на весь екран чоловіка й жінки, їхнім довгим і палким поцілунком і тим, як захоплено, затамувавши подих, дивилася на них мама. Я відчула, як ворухнулось у мені якесь незрозуміле почуття, схоже на заздрість чи образу. Це почуття було спрямоване на маму і цього чоловіка з жінкою, які так несамовито цілуються. Обурення розросталося, ніби в мені почали розпускатися велика чорна квітка, і її пелюстки затуляли мені горлянку, тому я голосно закричала.

— Цить! Чого ти? — гладила мене мама.

Але мій крик став таким несамовитим, що вона змушена була винести мене із зали до тата. В апаратній скрекотала кінопрокатна машина і крутилася велика котушка з плівкою. Я заспокоїлась і почала розглядати тата, пучок світла, що струмував у віконечко, металеві коробки з плівкою на підлозі.

— Бачиш? — підняла мене до віконечка.

На екрані я побачила чоловіка, що ніс жінку до ліжка, а вона, дивлячись йому в очі, щось говорила. Від побаченого я закричала ще дужче, мене аж затрусило, ніби в гузенце вжалила оса.

— Неси її додому, — попросив тато, перемотуючи велику котушку з плівкою.

Це було найперше враження мого життя, яке назавжди врізалось у пам’ять.

— А що ви запам’ятали ще з раннього дитинства?

— Після цього в моїй пам’яті був провал, — мовила Алла, — ніби я заснула, а наступний епізод пам’ятаю, коли вже добре ходила. Не знаю, скільки мені було тоді років. Може, три або трохи більше. Якось мама повезла мене до міста. В автобусі було багато людей, і якийсь чоловік поступився мамі місцем. Вона сіла і взяла мене на руки, а я дивилася, як за вікном проскакували легкові автомобілі, тицяла пальчиком у вікно і збуджено кричала:

— Мамо, на ту машинку сядемо! На ту! І на ту!

— Ця дівка свого не впустить, — сказала опасиста тітонька, що сиділа біля нас.

Ми приїхали на Житній базар, і мама відразу потягла мене за руку до автолавки. Навколо штовхались і кричали люди. Я не бачила, що продавали.

— Ви приглянете за моєю дівчинкою? — попросила мама якусь сільську жінку. — Я зараз повернусь.

— Тільки ж недовго, — гукнула жінка.

Мама кинулася в натовп, який штовхався біля автолавки, і її рука з грошима, як золота рибка, затріпотіла над людськими головами. В ті роки не вистачало їжі й доброго одягу. Країна готувалася до війни з усім світом, і всі кошти витрачала на озброєння, шпигунську діяльність і підтримку прорадянських режимів. У гастрономах був набір найнеобхідніших продуктів, а в крамницях з одягом висіли довгі ряди куфайок і болоньєвих курток. Країна нагадувала великий концтабір з однаково вдягнутими людьми, а з тих, хто одягався краще і зі смаком, насміхалися і називали стилягами. Втім, що я вам це розказую? Ви самі все добре знаєте. Отож я стояла біля сільської жінки й чекала маму. Вона вискочила, розкошлана й обшарпана, з людського юрмиська біля автолавки і простягла мені маленькі черевички, червоні, в білий горох. Вони були такі гарні, що я вперше зраділа від того, що буду їх носити. До того мені було байдуже, в що я взута й одягнута. А саме з цих черевиків у мені прокинулась свідомість маленької жінки, я відчула, що моя суть у тому, аби привертати до себе увагу чоловіків. Мама дістала з сумки торбинку, поставила на неї черевички і взула мене.

— Якраз, — зраділа вона. — Ти схожа в них на маленьку мухоморку.

Мені аж подих перехопило. Такі вони були гарні.

— Трішки великуваті, — помацала мого великого пальця, — але на осінь будуть якраз. Ну, ходімо. Нам треба ще багато всього купити.

Мама сховала черевички в сумку й потягла мене за руку, а я дріботіла за нею. Мене розпирало від радості, що в мене такі чудові черевички. Ми перейшли трамвайну колію, і коли дзеленькнув трамвай, я повернула голову і заклякла від того, що побачила. Моя рука випала з маминої руки, а я дивилася, як на лавці під вербою жадібно цілувалися хлопець і дівчина. Він цілував її в губи, очі, а вона підставляла довгу шию, темне волосся і плакала. І в тому було стільки незрозумілих мені відчаю, ніжності й пристрасті, що я зачаровано дивилась на них, доки мама не шарпнула мене за руку. Хлопець був голомозий і в чорній куфайці, а трохи далі я побачила гурт таких же виголених хлопців у куфайках і з рюкзаками. Біля них грав гармоніст, плакали жінки, і курили військові. Мама потягнула мене за руку далі, а я все озиралась і озиралась на хлопця з дівчиною, що не могли відірватись одне від одного. В ту мить у моєму дитячому серці проросла доросла заздрість до темнокосої дівчини під вербою. Тоді я захотіла поміняти своє безтурботне дитинство на життя молодої жінки. В той час я навіть не могла цього пояснити так, як це вам розповідаю, але саме тоді вперше відчула, ким я хочу бути — дорослою жінкою.

Алла замовкла й прислухалася. Було чути, як цокає в серванті годинник. їй здавалося, що минуло багато часу, і Олександр Мендель, слухаючи її, задрімав, але він заворушився й запитав:

— У вас было суро…? Вибачте, — делікатно прокашлявся, — у вас було суворе виховання?

— Батьки виховували мене за старосвітськими звичаями у суворій любові. З дитинства я мала все необхідне. Була нагодована, одягнена, мала іграшки, дитячі книжки. Але розкішним моє дитинство важко назвати. Я мала не більше й не менше за добропорядну українську родину. Батьки контролювали моє навчання. В кінці тижня я приходила зі щоденником до мами, і вона дивилася мої оцінки. Втім, із навчанням я не завдавала їм особливого клопоту. Я мала добру пам’ять і була старанною. Мені важко давалися точні науки, але я старалася. Крім того, я подобалася вчителям своєю поміркованістю, охайністю і педантизмом. Однак у сьомому класі у нас з’явилася нова вчителька хімії та біології, і ця стара діва з Житомира мене незлюбила. Я не могла зрозуміти, що саме в мені її так дратувало. Але чи є реальні причини людських симпатій і антипатій? Я не була їй конкуренткою і нічого поганого цій вчительці не зробила. Однак вона до мене нерівно дихала. Вперше за сім років навчання у мене з’явилися трійки, котрі шокували не так мене, як моїх батьків.

— Що це таке?! — кричала мама, потрясаючи табелем. — Ти нею тішишся, розказуєш усім, яка гарна й розумна дочка, а вона!.. В цьому році принесла дві трійки в табелі! А в наступному — дитину в пелені?! То кидай вже школу, виходь заміж та йди в Житомир вулиці підмітать! Знайди собі такого, як сама, що через пару років зіп’ється, стаскається, а ти будеш виводок дітей за собою тягать! Постарієш, зносишся! Кому ти після цього будеш треба?

Я зачинилась у своїй кімнаті й гірко плакала на дивані, а мама за дверима перераховувала довгий ряд професій, що чекають мене після школи, серед яких найбільш дошкульними були санітарка в психлікарні й асенізатор громадських вбиралень. Тато намагався її заспокоїти, що я виправлю ці трійки.

— Та куди її таку візьмуть? — кричала мама. — На Гуйву[2] або срачі чистить!

У восьмому класі неймовірними зусиллями я виправила свої трійки, визубривши хімію й біологію так, що снилися сни, в яких я біля дошки розв’язувала хімічні задачі. Ці кошмари на хімічну тему перестали мені снитися тільки після того, як я народила дитину.

— Скажіть, а ви закохувались у школі?

— Саме тоді, коли мені в табель поставили дві трійки, мені подобався Віктор Ходос. Він був на рік за мене старший. Високий такий, спортивний хлопець, кілька разів танцював зі мною на шкільних дискотеках і навіть проводив додому. Але мене так залякала тоді мама, що я боялась піддатись своїм почуттям. Я була вольовою і вміла себе тримати в руках, тому в школі мене вважали зарозумілою. Я цуралася сільських дітей і була вся в книжках і своїх фантазіях. Батьки вбили мені в голову, що село — це таке місце на землі, де вмирають останні надії, тому я душила в собі всі інстинкти, навіть коли вони рвались на волю, розпираючи шкільну сукню, під якою вже налились цілком жіночі форми.