— Але останнім часом він зробився muy flojo, — докинув Ансельмо. — Зовсім розкис. Страшенно боїться смерті.

— Напевне, тому, що сам стількох убив на початку війни, філософічно зауважив циган. — Пабло убив більше людей, ніж чума.

— А до того ж іще й забагатів, — додав Ансельмо. — Та й п'є забагато. Тепер він волів би вийти у відставку — піти на спочинок, як matador de toros, як матадор, але не може.

— Якщо він перейде лінію фронту, коней у нього відберуть, а самого візьмуть до армії,— сказав циган. — Мені б теж не хотілось попасти до армії.

— Який циган любить армію, — мовив Ансельмо.

— А за що її любити? — спитав циган. — Кому охота йти до армії? Чи для того ми робимо революцію, щоб служити в армії? Я воювати не відмовляюсь, а служити не хочу.

— А де решта людей? — спитав Роберт Джордан. Його розморило після випитого вина, лежати горілиць на землі було приємно, і крізь верховіття дерев він бачив маленькі хмаринки, що повільно пливли над горами у високому іспанському небі.

— Двоє сплять у печері,— сказав циган. — Двоє на посту з кулеметом, вище в горах. Один вартує внизу. І, напевно, всі спять.

Роберт Джордан перевернувся на бік.

— Який у вас кулемет?

— Називається якось по-чудному, — сказав циган. — Не можу пригадати.

Мабуть, ручний, подумав Роберт Джордан.

— А він важкий?

— Та нести його можна й одному, але важкувато. З трьома складаними ніжками. Ми захопили його в останній великій вилазці. Тій, що перед вином.

— А набоїв у вас до нього скільки?

— Сила, — сказав циган. — Повен ящик, такий важкий, що з місця не зрушиш.

Напевно, штук п'ятсот, подумав Роберт Джордан.

— А як його заряджають — диском чи стрічкою?

— Круглими бляшанками, їх ставлять зверху.

Ти ба, «льюїс», подумав Роберт Джордан.

— Ти знаєшся на кулеметах? — спитав він старого.

— Nada, — відповів Ансельмо. — Анітрохи.

— А ти? — звернувся Роберт Джордан до цигана.

— Вони стріляють дуже швидко, а ствол так розжарюється, що аж руки обпікає,— гордо сказав циган.

— Це всі знають, — зневажливо мовив Ансельмо.

— Можливо, — сказав циган. — Він мене спитав, чи знаюся я на maquina[7] от я й відповів. — Потім він додав: — І ще вони стріляють, поки натискаєш пальцем на гачок — не так, як звичайна гвинтівка.

— Якщо тільки не заклинить, або не вистріляєш усіх патронів, або ствол не почне плавитися, — мовив Роберт Джордан по-англійському.

— Що ти сказав? — спитав Ансельмо.

— Ет, нічого, — відповів Роберт Джордан. — Просто міркую про майбутнє по-англійському.

— От чудасія! — сказав циган. — Міркуєш про майбутнє по-англійському. А ворожити по руці ти вмієш?

— Ні,— сказав Роберт Джордан і ще раз зачерпнув кухлем вина. — Але якщо ти сам умієш, то, може, поворожиш мені і скажеш, що буде в найближчі три дні?

— Паблова mujer вміє читати по руці,— сказав циган. — Але вона така злюща — чиста відьма. Я не знаю, чи вона схоче.

Роберт Джордан підвійся і ковтнув вина.

— Покажіть мені Паблову mujer. Якщо вона справді така страшна, то краще відбути це чимскоріше.

— Я б волів не чіпати її,— сказав Рафаель. — Вона мене терпіти не може.

— Чому?

— Каже, що я нероба.

— Ну, це вже наклеп! — шпигнув його Ансельмо.

— Вона не любить циган.

— Ну, це вже даремно! — сказав Ансельмо.

— В неї самої є циганська кров, — сказав Рафаель, — отож вона знає, що каже. — Він усміхнувся. — Але язик має хвиський, мов батіг, — з кого завгодно шкуру здере. Пасами. Справжня відьма.

А як вона ладнає з дівчиною, з Марією? — спитав Роберт Джордан.

— Добре. Вона її любить. А спробував би хто підступитися до неї…— Він похитав головою й цмокнув язиком.

— До дівчини вона дуже ласкава, — сказав Ансельмо. — Піклується про неї.

— Коли ми підібрали цю дівчину, там, біля поїзда, вона була дуже чудна, — сказав Рафаель. — Не каже ні слова, тільки плаче й плаче, а як хто-небудь торкнеться її пальцем, тремтить, як мокре цуценя. Оце тільки останнім часом оговталася. Останнім часом куди краща стала. А сьогодні й зовсім вилюдніла. Коли вона з тобою балакала, то була вже он яка весела. Ми її тоді, після поїзда, мало не кинули. Бо на дідька було затримуватися через таке плаксиве, бридке і нікчемне дівчисько. Але стара обв'язала його мотузкою і, як тільки воно приставало й не хотіло йти далі, починала шмагати його другим кінцем. А як воно вже й справді не могло ногами пересувати, стара взяла його на плечі. Коли їй забракло сили, дівчину поніс я. Ми дерлися нагору, а там дрік і верес по самісінькі груди. А коли і я не міг більше нести, її взяв Пабло. Але чув би ти, як стара шпетила нас, щоб примусити нести її! — Згадавши про це, він похитав головою. — Правда, дівчина не дуже й важка, хоча й довгонога. Кістки легкі, ваги в них не бозна-скільки. Та однаково — воно було ой як важко, коли ти мав нести її, зупинятись, відстрілюватися, а потім нести далі. Стара шмагала Пабло мотузкою й несла його рушницю, а коли він кидав дівчину, тицяла рушницю йому в руки, а потім знову примушувала нести, а сама тим часом заряджала рушницю й лаяла його на всі заставки. Діставала патрони з його сумки, заганяла в магазин і весь час кляла Пабло. Хвалити бога, вже смеркало, а незабаром і зовсім споночіло. І наше щастя, що у фашистів не було коней.

— Так, видно, той поїзд вам дався нелегко, — сказав Ансельмо. — Мене там не було, — пояснив він Робертові Джордану. — Там був загін Пабло, загін Ель Сордо — його ми сьогодні побачимо, — і ще два загони, всі тутешні, з гір. Я саме був по той бік фронту.

— Ще з нами був отой, русявий, з чудним ім'ям, — сказав циган.

— Кашкін.

— Атож. Ніяк не можу запам'ятати. І ще двоє з кулеметом їх теж прислали з армії. Вони не подужали нести кулемет і кинули його. А тим часом він був не важчий за дівчину, і, якби стара напосіла на них, вони б його винесли. — Він похитав головою, пригадуючи все те, потім повів далі: — Я зроду не бачив такого, як цей вибух. Поїзд наближався поволі, ми його ще здалеку побачили. Тут зі мною сталось таке, що й розказати не можу. Ми побачили дим, а тоді й свисток почули. А потім «чах-чах-чах-чах-чах», все ближче й ближче, і враз як бабахне! Передні колеса паровоза раптом задерлися догори, і наче сама земля заревла й теж здійнялася, мов чорна хмара, і паровоз злетів у повітря разом із землею й шпалами, наче вві сні, а потім упав набік, мов поранений звір. Каміння ще сиплеться на нас згори після першого вибуху, а тут другий вибух — паровий котел, і біла пара клубочиться, а потім maquina як застрочить — та-тат-тат-та! — Циган затрусив кулаками перед собою, виставивши великі пальці, немов стріляв із кулемета. — Та-та-та-та! — захлинався він. — Зроду такого не бачив! З вагонів сипонули солдати, а maquina б'є просто по них, і вони падають. Я тоді наче очманів, ухопився рукою за maquina, а цівка в неї, як вогонь, і раптом стара лясь мені по пиці й кричить: «Стріляй, бовдуре! Стріляй, бо голову розчереплю!» Тоді я почав стріляти, і ніяк ради собі не дам із гвинтівкою, щоб не трусилась у руках, а солдати тікають угору схилом, що навпроти нас. Потім, коли ми підійшли до вагонів подивитись, чи є там чим поживитися, один офіцер примусив своїх солдатів завернути назад. Вимахує пістолетом, кричить, а ми стріляємо в нього й ніяк поцілити не можемо. А потім солдати залягли й відкрили вогонь, а офіцер походжав позаду них із пістолетом, але ми й тут ніяк не могли в нього влучити, і maquina стріляти не могла, бо поїзд заважав. Офіцер пристрелив двох своїх, поки вони там лежали, і все ж таки решта не підводилася. А він лається! Нарешті солдати підвелися, спочатку один, а тоді ще, по двоє й по троє, й побігли на нас і до поїзда. Далі знову залягли й стріляють. Потім ми почали відступати — відступаємо, а maquina все строчить над нашими головами. От саме тоді я й знайшов оце дівчисько, воно втекло з поїзда й заховалося між камінням, і ми взяли його з собою. А солдати аж до ночі гналися за нами.