— А ти? — мовив Пабло. — Якщо тебе поранять біля цього мосту, чи погодишся ти, щоб тебе покинули?

— Затям собі,— сказав Роберт Джордан і, нахилившись уперед, зачерпнув собі ще кухоль вина. — Затям собі добре. Якщо мені доведеться просити в кого-небудь якоїсь дрібної послуги, то я тоді й попрошу.

— Добре, — схвально сказав циган. — Так говорять справжні люди. Ага! Ось нарешті й м'ясо!

— Ти вже їв, — сказав Пабло.

— Я можу з'їсти вдвічі більше, — відповів циган. — А подивіться, хто несе.

Дівчина нахилилася, виходячи з печери з великою залізною сковорідкою, і Роберт Джордан побачив її обличчя збоку, та все ж таки йому впало в око те, від чого її зовнішність здавалась незвичайною. Вона усміхнулася й сказала: «Hola, товарищу», — і Роберт Джордан відповів: «Salud». І примусив себе не витріщатися на неї, але й не відводити очей. Вона поставила сковороду на землю перед ним, і він побачив, які в неї гарні смагляві руки. Вона подивилася йому просто в вічі й усміхнулася. Її білі зуби виблискували на смаглявому обличчі, а очі були темно-золотаві, як і шкіра. Вилиці вона мала широкі, очі веселі, губи повні й прямі. Волосся кольору жита, спаленого сонцем, було коротко підстрижене, трошки довше за боброве хутро. Вона всміхнулася, дивлячись Робертові Джордану в очі, підняла смагляву руку й провела долонею по голові, пригладжуючи волосся, яке одразу ж знов їжачилось. У неї вродливе обличчя, подумав Роберт Джордан. Вона була б дуже вродлива, якби не обстрижена.

— Ось як я зачісуюся, — сказала вона Робертові Джордану й засміялася. — Ну, їж. Не дивись на мене. Це мені у Вальядоліді таку зачіску зробили. Вже починає відростати.

Вона сіла навпроти й подивилася на нього. Він теж подивився на неї, і вона всміхнулася, обнявши руками коліна. Штани трошки підтягайся догори, оголивши довгі стрункі ноги. Він бачив її високі маленькі груди, що випиналися під сірою сорочкою. Щоразу, як Роберт Джордан поглядав на неї, йому щось стискало горло.

— Тарілок немає,— сказав Ансельмо. — Ріж своїм ножем.

Дівчина поклала на край залізної сковороди чотири виделки, зубцями вниз.

Вони їли просто зі сковороди, за іспанським звичаєм — мовчки. М'ясо було заяче, присмачене цибулею й зеленим перцем, а в підливі з червоного вина плавав дрібний горошок. Добре засмажене м'ясо легко відділялось від кісток, а підлива була просто чудова. Роберт Джордан випив іще кухоль вина. Поки він їв, дівчина весь час дивилася на нього. Інші дивилися тільки на м’ясо й їли. Роберт Джордан підібрав шматком хліба підливу, що залишилась на його долю, відсунув кістки вбік, вимачав підливу з того місця, де вони лежали, потім чистенько витер хлібом виделку, витер ніж, сховав його й доїв хліб. Тоді нахилився до миски й зачерпнув собі повний кухоль вина, а дівчина все дивилася на нього.

Роберт Джордан надпив півкухля, та, коли він звернувся до дівчини, йому знову щось підступило до горла.

— Як тебе звуть? — спитав він.

Вловивши тон його голосу, Пабло швидко глянув на нього. Потім підвівся й відійшов.

— Марія. А тебе?

— Роберто. Ти давно тут, у горах?

— Три місяці.

— Три місяці?

Вона знову провела рукою по голові, цього разу зніяковіло, і він дивився на її волосся, коротке, густе й хвилясте, неначе жито під вітром на схилі пагорба.

— Мене поголили, — сказала вона. — Нас часто голили у в'язниці — у Вальядоліді. За три місяці лише настільки відросло. Я була в тому поїзді. Нас везли на південь. Потім багатьох в'язнів знову спіймали, а мене — ні. Я прийшла сюди з ними.

— Це я її знайшов. Заховалася між камінням, — обізвався циган. — Ми вже збиралися відходити. Ох, і бридка ж вона була. Ми взяли її з собою, але потім я не раз думав, що краще було б покинути її.

— А де той, що був тоді разом з нами? — спитала Марія. — Такий самий русявий, як ти. Чужинець. Де він?

— Загинув, — відповів Роберт Джордан. — У квітні.

— У квітні? Поїзд теж підірвали в квітні.

— Атож, — мовив Роберт Джордан. — Він загинув через десять днів по тому.

— Бідолаха, — сказала Марія. — Хоробрий був хлопець. А ти те саме робиш?

— Так.

— І поїзди теж підривав?

— Так. Три поїзди.

— Тут?

— В Естремадурі,— сказав він. — Раніше я був в Естремадурі. Там для нас роботи вистачає. В Естремадурі багато таких, як я.

— А чого ти прийшов сюди, в гори?

— Прислали замість того русявого. Я давно знаю ці місця, бував тут іще до війни.

— Добре знаєш?

— Ні, не дуже. Але я швидко звикаю. У мене є добра карта і добрий провідник.

— Старий, — вона кивнула головою. — То добрий чоловік.

— Спасибі,— сказав їй Ансельмо, і Роберт Джордан раптом усвідомив, що вони з дівчиною тут не самі, і ще усвідомив, що йому важко дивитися на неї — у нього навіть голос змінюється. Він порушив один закон із тих двох, яких слід додержуватись, щоб ладнати з людьми, що розмовляють по-іспанському: чоловіків частуй тютюном, а жінок не чіпай; і він відчув раптом, що йому байдуже. Чи ж мало є на світі такого, на що йому доводиться не зважати, навіщо ж зважати на це?

— У тебе дуже гарне обличчя, — сказав він Марії.— Шкода, що я не бачив тебе з довгим волоссям.

— Відросте, — сказала вона. — За півроку буде довге.

— Ти б подавився, яка вона була, коли ми привели її сюди! Така була потвора, що аж дивитися гидко!

— А ти чия? — спитав Роберт Джордан, силкуючись опанувати себе. — Ти Паблова?

Вона глянула на нього й засміялася, потім ляснула його по коліну.

— Паблова? Ти, певно, не бачив Пабло?

— Ну, тоді Рафаелева. Рафаеля я бачив.

— І не Рафаелева.

— Вона нічия, — сказав циган. — Чудна якась дівчина. Нічия. А куховарить добре.

— Справді нічия? — спитав її Джордан.

— Нічия. Зовсім нічия. Ні жартома, ні насправжки. І не твоя.

— Ні? — сказав Роберт Джордан і відчув, як у нього знов стискається горло. — Це добре. У мене нема часу на дівчат. Я правду кажу.

— Ані п'ятнадцяти хвилин немає? — піддражнив його циган. — Навіть чверті години?

Роберт Джордан мовчав. Він дивився на цю дівчину, Марію, і горло йому стискало так, що він не міг заговорити.

Марія подивилася на нього й засміялась, тоді раптом зашарілась, але очей не відвела.

— Ти почервоніла, — сказав їй Роберт Джордан. — Ти часто червонієш?

— Ніколи.

— А оце почервоніла.

— Тоді я піду до печери.

— Не йди, Маріє.

— Ні,— сказала вона вже без усмішки. — Я піду до печери. — Вона взяла сковороду, з якої вони їли, й чотири виделки. Рухалася вона трохи незграбно і граційно водночас, ніби лошатко.

— Кухлі вам залишити? — спитала вона.

Роберт Джордан усе дивився на неї, і вона знов почервоніла.

— Не дивись так, — мовила вона. — Я не люблю.

— Залиш, — сказав циган. — На, — він зачерпнув кухлем із миски й простяг Робертові Джордану, що дивився, як дівчина нахилила голову під низьким входом і зникла в печері з важкою сковородою.

— Дякую, — сказав Роберт Джордан. Тепер, коли вона пішла, голос його звучав, як завжди. — Це останній. Ми вже й так багато випили.

— Давай доп'ємо цю миску, — мовив циган. — Там ще півбурдюка. Ми привезли його на одному з коней.

— То була остання вилазка Пабло, — сказав Ансельмо. — Відтоді він не зробив більше нічого.

— Скільки вас тут? — спитав Роберт Джордан.

— Семеро. І дві жінки.

— Дві?

— Еге ж. Є ще Паблова mujer [6].

— А де вона?

— В печері. Дівчина куховарить поганенько. Я похвалив, щоб потішити її. Вона більше допомагає Пабловій mujer.

— А яка вона, ця Паблова mujer?

— Страховисько, — посміхнувся циган. — Справжнє страховисько. Пабло — потвора, а вона ще гірша. Але хоробра. В сто разів хоробріша за Пабло. Тільки справжнє страховисько.

— Раніше Пабло був теж хоробрий, — сказав Ансельмо. — Раніше він робив усе як слід.

— Він стільки людей убив, більше, ніж холера, — мовив циган. — На початку війни Пабло вбив більше людей, ніж тиф.