Але від «Гейлорда» до цієї печери — довгий шлях. Ні, не цей шлях довгий. Довгий буде шлях з печери до «Гейлорда». Вперше його привів до «Гейлорда» Кашкін, і йому там не сподобалося. Кашкін конче хотів познайомити його з Карковим, тому що Карков дуже цікавиться американцями і тому що він найбільший у світі шанувальник Лопе де Вега і вважає «Овечу криницю» найгеніальнішою з усіх п'єс. Може, вона й справді така, але Роберт Джордан був щодо неї іншої думки.
Готель йому не сподобався, а Карков — сподобався. Карков — найрозумніша людина з усіх, що йому траплялися в житті. Спочатку він йому здався смішним — миршавенький чоловічок у сірому кітелі, сірих бриджах, чорних чоботях, з малесенькими руками й ногами й манерою говорити так, наче він спльовує слова крізь зуби. Але Роберт Джордан не зустрічав ще людини, що мала б такий ясний розум, стільки внутрішньої гідності, зовнішнього зухвальства й таке почуття гумору.
Кашкін відрекомендував Роберта Джордана мало не як легендарну особу, і спочатку Карков поводився з ним образливо-чемно, але потім, коли Роберт Джордан, замість удавати з себе героя, розповів одну історію, дуже кумедну й до того ж таку, що зображала його самого в смішному, ба навіть непристойному світлі, Карков від увічливості перейшов до добродушних шпильок, а потім і до веселого зухвальства, і вони стали друзями.
Коло під'їзду «Гейлорда» стоять вартові з багнетами на гвинтівках, і сьогодні ввечері це, напевне, найприємніше й найбезпечніше місце в обложеному Мадріді. Йому захотілося сьогодні ввечері бути не тут, а там. Хоч і тут непогано тепер, відколи те колесо перестало крутитися. І сніг теж майже перестав.
Він охоче показав би Каркову свою Марію, але незручно приводити її туди, не спитавши спочатку дозволу, а крім того, невідомо ще, як його взагалі приймуть після цього діла. А втім, наступ на той час закінчиться, і Гольц теж буде там, і якщо тут усе пройде успішно, то всі довідаються про його роботу від Гольца. А щодо Марії, Гольц, певно, посміється з нього, нагадає, що він казав раніше про дівчат.
Він нахилився до миски, що стояла перед Пабло, і зачерпнув кухоль вина.
— З твого дозволу, — сказав він.
Пабло кивнув. Видно, заглибився в свої стратегічні міркування, подумав Роберт Джордан. Шукає розв'язання в тій мисці з вином. Але поганець, мабуть, і справді щось тямить, якщо міг так довго й успішно керувати цим загоном. Дивлячись на Пабло, він спробував уявити собі, який би з нього був партизанський ватажок під час Громадянської війни в Америці. Їх було так багато, думав він, а знаємо ми про них так мало. Не про таких, як Куонтріл, як Мосбі, як мій дід, а про ватажків невеликих партизанських загонів. До речі, щодо вина. Чи ти справді вважаєш, що Грант був п'яниця? Дід завжди запевняв, що так. Що на четверту годину по обіді Грант уже бував напідпитку, а під час облоги Віксбурга пив без просипу кілька днів підряд. Але дід твердив, що хоч який п'яний був Грант, діяв він завжди цілком розважливо, хіба що часом його важко було добудитися. Та коли вже розбудиш, поводився він завжди розважливо.
В цій війні жодна з сторін не має свого Гранта, свого Шермана чи свого Стонуолла Джексона. І Джеба Стюарта теж не має. Ані Шерідана. Зате скільки завгодно Мак-Клелланів. У фашистів їх сила-силенна, а у нас їх принаймні троє.
Так, військових геніїв у цій війні він поки що зовсім не бачив. Жодного. Навіть когось схожого на генія тут не було. Клебер, Лукач і Ганс, командуючи Інтернаціональними бригадами, з честю виконали свою роль в обороні Мадріда, але потім старий, лисий, підсліпуватий, зарозумілий, дурний, як пень, нецікавий у розмові, по-бичачому хоробрий і тупий, роздутий пропагандою захисник Мадріда Міаха почав так заздрити популярності Клебера, що примусив росіян усунути його з командної посади й відіслати до Валенсії. Клебер добрий солдат, але обмежений і надто балакучий, як на посаду, яку він обіймає. Гольц — добрий командир і чудовий солдат, але його весь час тримають на другорядних посадах і не дають йому виявити себе. Наступ, що готується, має бути його першою великою операцією, і поки що Робертові Джордану не дуже подобалося все те, що він чув про цей наступ.
Він шкодував, що не бачив бою на плоскогір'ї за Гвадалахарою, коли розгромили італійців. Він тоді був в Естремадурі. Про цей бій йому розповідав Ганс два тижні тому в «Гейлорді», і так докладно, що він наче побачив усе на власні очі. Була така мить, коли здавалося, що поразка неминуча, — це коли італійці прорвали фронт поблизу Тріхуеке, і, якби їм тоді пощастило перетяти Торіха-Бріуезьку дорогу, Дванадцяту бригаду було б відрізано. «Але ми знали, що б'ємося з італійцями, — сказав Ганс, — і тому наважилися здійснити маневр, що з будь-яким іншим противником завершився б катастрофою. І маневр удався».
Все це Ганс показав йому на своїх картах. Ганс весь час носить їх при собі, в планшетці, і досі ще не може надивуватися й натішитися тим чудом. Ганс чудовий солдат і добрий товариш. Він розповідав, що іспанські частини Лістера, Модесто і Кампесіно добре показали себе в тій битві і що то була, мовляв, заслуга командирів, які запровадили залізну дисципліну. Але й Лістерові, й Модесто, й Кампесіно більшість їхніх маневрів підказали російські військові радники. Всі троє скидаються на пілотів-новачків, що навчаються літати на машині з подвійним керуванням: будь-яку їхню помилку може зразу виправити пілот-інструктор. Ну що ж, цей рік покаже, чи добре вони засвоїли науку.
Вони комуністи й прихильники залізної дисципліни. Дисципліна, яку вони запроваджують, зробить іспанців добрими солдатами. Лістер особливо суворо вимагає дисципліни, і він знає, як викувати з дивізії справжню боєздатну одиницю. Одне — утримувати позиції, інше — піти на штурм позицій і захопити їх, і зовсім інша справа — маневрувати військами під час бойових дій, думав Роберт Джордан, сидячи в печері за столом. Цікаво, як Лістер — такий, яким я його знаю, — даватиме собі раду, коли подвійне керування знімуть. А може, воно не буде зняте, подумав він. Може, його не знімуть, а навпаки — зміцнять. Цікаво, як ставляться росіяни до всієї цієї справи. «Гейлорд» — ось де можна про все довідатись, думав він. Є багато речей, які мені треба знати і про які можна довідатись тільки в «Гейлорді».
Якийсь час йому здавалося, що «Гейлорд» погано на нього впливає. Там усе було протилежне пуританському, релігійному комунізмові будинку № 63 на вулиці Веласкеса — мадрідського палацу, де розташувався штаб Інтернаціональних бригад. На вулиці Веласкеса, 63 ти почував себе членом чернечого ордену, а в «Гейлорді» ніколи й не відчувалося тієї атмосфери, що панувала в штабі П'ятого полку, поки його не поділили на бригади нової армії.
В тих обох штабах ти почував, що береш участь у хрестовому поході. Це єдине слушне визначення, хоча вираз цей вже такий утертий і заяложений, що справжній зміст його давно вивітрився. Незважаючи на бюрократизм, на невмілість, на партійні чвари, ти переймався тим почуттям, якого сподівався і не зазнав у день першого причастя. Це було почуття обов'язку перед усіма гнобленими світу, почуття, про яке так само важко й ніяково говорити, як про релігійний екстаз, і водночас почуття таке ж справжнє, як те, що охоплює тебе, коли слухаєш Баха, чи коли стоїш у Шартрському чи Ліонському соборі й дивишся, як світло ллється крізь величезні вітражі, чи коли роздивляєшся твори Мантеньї, Греко і Брейгеля в Прадо. Воно визначало твоє місце в чомусь, у що ти вірив беззастережно, всім своїм єством, і воно давало тобі відчуття цілковитого братерства з усіма тими, хто служить цій самій справі. Це було щось зовсім незнайоме тобі раніше, але тепер тобі довелось його зазнати, і воно, разом із причинами, що його викликали, набуло для тебе такої ваги, що навіть власне життя стало тобі зовсім байдуже; і якщо ти стараєшся уникнути смерті, то лише для того, щоб вона не перешкодила тобі виконати свій обов'язок. Але найкраще було те, що ти міг робити щось в ім'я цього свого почуття й цієї внутрішньої потреби. Ти міг боротися.
