— Може, і звідти, — відповів Пабло. — Хтозна. Маріє, наточи вина в миску, будь ласка.
— В тому бурдюку, певне, сила чудових думок, — сказав Агустін, повертаючись до карт. — Чом би тобі не влізти й не пошукати їх там?
— Ні,— незворушно відповів Пабло. — Я шукаю їх у мисці.
Він теж не лізе на колесо, подумав Роберт Джордан. Видно, воно крутиться само собою. І на ньому, напевне, не можна довго кататися. Це небезпечна розвага. Колесо смерті. Добре, що ми з нього злізли. Через нього мені вже кілька разів у голові наморочилося. Але п'яниці й справді підлі чи жорстокі люди катаються на такому колесі, поки не здохнуть. Спочатку воно несе тебе вгору, і розмах у нього щоразу інший, та потім однаково повертає тебе додолу. Ну, і нехай крутиться, подумав він. Я на нього більше не полізу. Ні, генерале Грант, з мене досить, я вже, пане генерале, покрутився.
Пілар вмостилася коло вогню, поставивши стільця так, щоб можна було заглядати в карти двох гравців, що сиділи спинами до неї. Вона стежила за грою.
Найдивніше тут — це перехід від смертельного напруження до спокійного домашнього життя, думав Роберт Джордан. Це найдужче впадає в око, коли те колесо несе тебе вниз. Але я вже зліз із нього, подумав він. І більше ніхто мене на нього не затягне.
Ще два дні тому я навіть гадки не мав, що є на світі Пілар, чи Пабло, чи ще хтось із цих людей, думав він. Та й про Марію я навіть не мріяв. І світ, що й казати, був тоді куди простіший. Я дістав від Гольца наказ, що був цілком ясний і здавався цілком здійсненним, хоча й передбачав подолання певних труднощів і міг призвести до певних наслідків. Я гадав, що, знищивши міст, я або повернуся на фронт, або не повернуся, а якщо повернуся, то попрошу, щоб мені дозволили провести кілька днів У Мадріді. В цій війні відпусток не дають нікому, але я певен, що на два-три дні в Мадрід мене відпустили б.
В Мадріді я купив би деякі книжки, найняв би номер у готелі «Флоріда» і викупався б у теплій ванні, думав він. А потім послав би Луїса — портьє — по пляшку абсенту, — можливо, йому вдалося б роздобути її в «Мантекеріас Леонесас» чи десь-інде в районі «Гран-Віа» — а після ванни ліг би в ліжко, почитав і випив трохи абсенту, а потім подзвонив би до «Гейлорда» й запитав, чи можна зайти туди пообідати.
Обідати в «Гран-Віа» йому не хотілося, бо, правду кажучи, готують там поганенько і як туди не прийдеш рано, то взагалі нічого не одержиш. До того ж там завжди повно знайомих журналістів, а він зовсім не мав охоти весь час зважувати, що можна казати, а чого — не можна. Йому хотілося випити абсенту, а потім, коли потягне на розмову, піти до «Гейлорда», де смачно готують і є справжнє пиво, і пообідати з Карковим і довідатися, що нового на фронтах.
Коли він уперше потрапив до мадрідського готелю «Гейлорд», де жили росіяни, йому там не сподобалось — обстановка здалася надто розкішною, їжа надто доброю як на обложене місто, а розмови — надто вільними як на воєнний час. Але я дуже швидко звик, подумав він. Не так уже й погано мати змогу смачно пообідати, коли повертаєшся з такого-от діла. А в тих розмовах, які спершу здалися йому надто вільними, було, як з'ясувалося згодом, дуже багато правди. Я матиму що розповісти в «Гейлорді», коли скінчу це діло, подумав він. Так, коли скінчу це діло.
Чи можна прийти до «Гейлорда» з Марією? Ні. Не можна. Але можна залишити її в номері, і вона викупається в теплій ванні, і, коли ти повернешся з «Гейлорда», вона чекатиме тебе. Атож, саме так, а потім, коли ти розповіси про неї Каркову, можна буде й привести її, бо всі дуже зацікавляться і схочуть її побачити.
А можна було б і не ходити до «Гейлорда». Можна пообідати в «Гран-Віа» й повернутися назад, до «Флоріди». Але ти неодмінно підеш до «Гейлорда», бо тобі схочеться знову смачно поїсти й побути в комфорті й розкоші після всього цього. А потім ти повернешся до «Флоріди», і там тебе чекатиме Марія. Певна річ, вона там буде разом із ним, коли все скінчиться. Коли все це скінчиться. Так, коли все це скінчиться. Якщо все тут мине добре, то він таки заслужить собі право на обід у «Гейлорді».
Там, у «Гейлорді», можна було зустріти уславлених іспанських командирів, які на самому початку війни вийшли з гущі народної й узялися за зброю, не маючи ніякої військової підготовки, — і виявилося, що багато хто з них розмовляє по-російському. Це було перше велике розчарування, що його він зазнав кілька місяців тому, і воно навело його на гіркі роздуми. Та коли він зрозумів, як це сталося, то дійшов висновку, що, власне, нічого негожого в цьому немає. Це справді були робітники й селяни. Вони брали участь у повстанні 1934 року і після поразки змушені були тікати з країни, а в Росії їх послали вчитися до військової академії, щоб наступного разу вони вже були по-справжньому готові до боротьби й мали військову освіту, потрібну командирові.
Під час революції не можна виказувати чужим, хто саме тобі допомагає, або що ти знаєш більше, ніж вони думають. Він тепер теж навчився цього. Якщо справа справедлива по суті, то на обман не варто зважати.
Там, у «Гейлорді», він довідався, наприклад, що Валентін Гонсалес, на прізвисько El Campesino, тобто селянин, — зовсім не селянин, а колишній сержант Іспанського іноземного легіону; він дезертирував і бився на боці Абд-ель-Керіма. Але і в цьому нічого негожого не було. А чом би й ні? В такій війні відразу виникає потреба в селянських ватажках, а справжній селянський проводир може виявитися надто схожим на Пабло. Чекати ж, поки з'явиться справжній Селянський Вождь, нема часу, а до того ж і він може мати забагато селянських рис. Тим-то таких проводирів доводиться створювати. Щоправда, коли він уперше побачив Campesino з його чорною бородою, товстими, як у негра, губами й блискучими, витрішкуватими очима, то подумав, що цей може завдати не менше клопоту, ніж справжній селянський вождь. Коли Роберт Джордан бачив його востаннє, йому здалося, що Campesino вже сам повірив у те, що про нього казали, й почав вважати себе за селянина. Це був відчайдушно сміливий чоловік — сміливішого, мабуть, і не знайдеш. Але, господи, як багато він балакав і зопалу він міг наговорити казна-чого, не думаючи про наслідки своєї необачності. А наслідки ці вже не раз давалися взнаки. І все ж він був чудовий командир бригади і не розгублювався у навіть, здавалось би, безнадійних ситуаціях. Йому просто ніколи не спадало на думку, що ситуація може бути безвихідна, тож коли так воно й було, він завжди вмів знайти вихід.
В «Гейлорді» можна було зустріти звичайного каменяра з Галісії, Енріке Лістера, що тепер командував дивізією й також говорив по-російському. Там був і столяр із Андалусії, Хуан Модесто, якому нещодавно доручили командувати корпусом. Він теж не в Пуерто-де-Санта-Марія навчився російської мови — хіба що там були курси Берліца, які відвідували столяри. З-поміж усіх молодих командирів росіяни найбільше довіряли йому, бо він був справжній партієць, «стопроцентний», як вони казали, хизуючись цим американізмом.
Так, «Гейлорд» — саме те місце, де можна завершити свою освіту. Саме там можна довідатись, як усе робиться насправді, а не як воно нібито робиться. Я, мабуть, ще тільки розпочав свою освіту, подумав Роберт Джордан. Цікаво б знати, чи довго пощастить продовжувати її? Все, про що я довідався в «Гейлорді», було розумне й корисне і саме те, що мені потрібне. Щоправда, напочатку, коли він ще вірив у різні дурниці, воно приголомшило його. Але відтоді він багато чого зрозумів і визнав необхідність приховувати правду, і все, про що він довідувався в «Гейлорді», тільки зміцнювало його віру в те, що він вважав справедливим. Він волів знати, як усе було насправді, а не як воно нібито було. На війні завжди багато брехні. Але правда про Лістера, Модесто і El Campesino куди краща за всі вигадки й легенди. Коли-небудь цієї правди більше не приховуватимуть ні від кого, а тим часом він був задоволений, що існує «Гейлорд», де він може узнати її.
Так, туди він пішов би в Мадріді після того, як купив би книжки, полежав у теплій ванні, випив склянку абсенту й трохи почитав. Але всі ці плани він виношував раніше — перше ніж з'явилася Марія. Що ж, гаразд: вони наймуть два номери, і поки він буде в «Гейлорді», вона може робити, що їй заманеться, а він потім прийде до неї. Вона стільки чекала в цих горах, що зможе трохи почекати і в готелі «Флоріда». Адже в Мадріді вони матимуть аж три дні. Три дні — це дуже багато. Він поведе її подивитись братів Марксів у фільмі «Вечір в опері». Цей фільм іде вжи три місяці і, напевно, йтиме ще три. Їй сподобається «Вечір в опері», подумав він. Напевне, дуже сподобається.
