— Так, — сказав Ансельмо. — Усе ясно.

— Візьми з собою цигана, хай подивиться, де ти сидітимеш, щоб міг потім заступити тебе. Вибери собі безпечне місце, не надто близько до шляху, але таке, щоб тобі було добре видно й зручно. Сиди там, поки прийде заміна.

— Зрозуміло.

— Гаразд. Отже, як повернешся, щоб я знав про все, що пересувалося дорогою. На цьому аркушику позначай усе, що йде туди, а на цьому — те, що йде звідти.

Вони повернулися до входу в печеру.

— Скажи Рафаелеві, хай вийде до мене, — мовив Роберт Джордан і лишився чекати під деревом. Він бачив, як Ансельмо ввійшов до печери і як упала за ним попона. За хвилину з печери вискочив циган, витираючи рукою губи.

— Que tal? — спитав циган. — Розважився вночі?

— Вночі я спав.

— Тим ліпше, — сказав циган, усміхаючись. — Закурити є?

— Послухай, — сказав Роберт Джордан, сягаючи рукою до кишені по цигарки. — Я хочу, щоб ти разом з Ансельмо пішов до того місця, звідки він спостерігатиме дорогу. Там ти його залишиш, добре запам'ятавши те місце, щоб міг пізніше провести туди мене або того, хто його заступить. Потім вийдеш на схил, з якого видно тартак, і подивишся, чи немає там яких змін.

— Яких змін?

— Скільки там вартових?

— Восьмеро. Стільки було, як я дивився востаннє.

— Ну от, полічиш, скільки їх там тепер. І подивись, через який інтервал змінюються вартові на мосту.

— Через який інтервал?

— Так, скільки годин стоїть вартовий і о котрій приходить зміна.

— А в мене нема годинника.

— На мого, — він зняв годинника з руки.

— Оце-то годинник, — захоплено сказав Рафаель. — Чого тут лишень немає! Такий годинник, певно, сам читати-писати вміє. Скільки тут усіляких цифр! Кращого годинника немає, мабуть, у світі.

— Тільки не бався з ним, — сказав Роберт Джордан. — Ти час визначати вмієш?

— Ще б пак! О дванадцятій годині дня — я голодний. О дванадцятій ночі — сплю. О шостій ранку — я голодний. О шостій вечора — п’яний. Якщо пощастить напитися. О десятій вечора…

— Годі,— сказав Роберт Джордан. — Не блазнюй. Я хочу, щоб ти доповів мені про зміну варти не тільки коло тартака й маленького мосту, а й коло великого і на дорозі за ним.

— Це щось забагато, — всміхнувся циган. — Може, ти краще когось іншого пошлеш?

— Ні, Рафаелю. Справа дуже важлива. Будь уважний і постарайся, щоб тебе не помітили.

— Ще б пак не старатися, — сказав циган. — Навіщо ти мені це кажеш — щоб я старався? Гадаєш, мені жити набридло?

— Будь хоч трохи серйозніший, — сказав Роберт Джордан. — Адже це серйозна справа.

— Ти мене просиш, щоб я був серйозніший? Після того, що ти зробив уночі? Треба було вбити людину, а ти що зробив? Ти повинен був убити людину, а не робити ще одну! І це в той час, коли небо чорне від літаків, коли їх стільки, що вистачило б перебити нас усіх з дідами й прадідами і ненародженими онуками на сто років наперед, разом з усіма котами, козами й блощицями! Коли небо повне літаків, що так ревуть, аж молоко могло б скипітися в грудях у наших жінок! Літаків, що застують сонце й рикають, як леви! І в цей час ти просиш мене, щоб я був серйозний? Я вже й так аж занадто серйозний.

— Ну, гаразд, — сміючись, сказав Роберт Джордан і поклав циганові руку на плече. — Занадто серйозним теж не треба бути. Іди доснідуй і вирушай.

— А ти? — спитав циган. — Що ти робитимеш?

— Я піду до Ель Сордо.

— Цілком можливо, що після тих літаків ти в усіх тутешніх горах не стрінеш ані душі живої,— сказав циган. — У багатьох тут, певно, жижки трусилися, коли вони пролітали.

— У них є справи важливіші, аніж вистежувати партизанів.

— Атож, — сказав циган, а потім похитав головою. — А що, як вони й цим не погребують?

— Que va, — сказав Роберт Джордан. — Це найкращі німецькі легкі бомбардувальники. Таких не посилають ганятися за циганами.

— Вони на мене нагонять жах, — сказав Рафаель. — Слово честі, я їх боюся.

— Вони полетіли бомбити аеродром, — відповів йому Роберт Ажордан, коли вони входили до печери. — Я майже певен, що в них саме це завдання.

— Що ти сказав? — спитала Паблова жінка. Вона налила йому кухоль кави й простягла бляшанку згущеного молока.

— У вас є молоко? Яка розкіш!

— У нас усього багато, — сказала вона. — А надто страху після цих літаків. Куди, кажеш, вони полетіли?

Роберт Джордан наточив у кухоль трохи густого молока з дірки, пробитої в бляшанці, витер бляшанку об край кухля і поколотив каву, яка стала світло-коричнева.

— По-моєму, вони полетіли бомбити аеродром. Могли полетіти й на Ескоріал та Кольменар. А може, і туди, і туди.

— Бодай уже відлетіли якнайдалі й до нас не поверталися, — сказав Пабло.

— А чому вони прилетіли сюди? — спитала жінка. — Звідки вони взялися? Ми ніколи не бачили таких літаків. І так багато. Може, фашисти готуються до наступу?

— Який рух був учора ввечері на шляху? — спитав Роберт Джордан. Дівчина, Марія, стояла поряд із ним, але він не дивився на неї.

— Слухай, Фернандо, — сказала жінка, — ти був учора в Ла-Грансі. Бачив ти там якийсь рух?

— Ніякого, — відповів присадкуватий, простодушний на вигляд чоловік років тридцяти п'яти, якого Роберт Джордан раніше не бачив. Він був зизоокий. — Кілька ваговозів, як завжди. Два-три легкових автомобілі. Ніякого руху військ при мені не було.

— Ти щовечора ходиш до Ла-Гранхи? — спитав його Роберт Джордан.

— Я або ще хтось, — сказав Фернандо. — Хто-небудь завжди ходить.

— Ходять по новини. По тютюн. По різні дрібниці,— сказала жінка.

— Чи є там свої люди?

— Аякже. Робітники на електростанції. Та й інші є.

— Які ж новини ти чув учора?

— Pues nada. Нічого особливого. На півночі справи й досі погані. Це не новина. На півночі від самого початку справи погані.

— А про Сеговію нічого не чув?

— Ні, hombre[20]. Я не питав.

— А до Сеговії ти ходиш?

— Інколи, — сказав Фернандо. — Але там небезпечно. Там повно постів, перевіряють документи.

— А коло аеродрому був?

— Ні, hombre. Я знаю, де він, але близько ніколи не підходе Там на кожному кроці перевіряють документи.

— А вчора ввечері не було розмов про ці літаки?

— В Да-Грансі? Ні. Але сьогодні, напевно, будуть. Учора всі балакали про виступ Кейпо де Льяно по радіо. А більше яі про що. А втім, ні. Ще казали, ніби Республіка готує наступ

— Що-що?

— Ніби Республіка готує наступ.

— Де саме?

— Цього ніхто не знає. Можливо, тут. Може, в іншій частині Сьєрри. А ти чув про це?

— І таке кажуть в Ла-Грансі?

— Так, hombre. Я забув розповісти про це. Але про наступ там завжди ходять усілякі чутки.

— Звідки ж вони беруться?

— Звідки? Від різних людей. Зайдуть два офіцери до кав'ярні в Сеговії чи в Авілі, побалакають між собою, а офіціант почує. От і пішла чутка. А останнім часом подейкують, ніби наступ буде в наших місцях.

— Чий наступ? Республіки чи фашистів?

— Республіки. Якби фашистів, то всі б уже точно знали. Ні, це буде великий наступ. Дехто каже, навіть два. Один тут, а другий за Альто-дель-Леон, поблизу Ескоріала. Ти про це нічого не чув?

— А що кажуть іще?

— Nada, hombre. Нічого. А втім, іще кажуть, ніби республіканці спробують підірвати мости, якщо буде наступ. Але ж коло мостів усюди варта.

— Ти що, жартуєш? — спитав Роберт Джордан, попиваючи каву.

— Ні, hombre, — відповів Фернандо.

— Цей ніколи не жартує,— обізвалася жінка. — На жаль, не жартує.

— Ну, гаразд, — сказав Роберт Джордан. — Дякую за новини. Більше ти нічого не чув?

— Ні. Люди, як завжди, кажуть, ніби мають прислати війська. Щоб очистити ці гори. Кажуть, ніби вони вже йдуть. Ніби вони вже вирушили з Вальядоліда. Але таке люди завжди кажуть. Не варто на те зважати.

— Чув? — майже зловтішно сказала жінка, звертаючись до Пабло. — Ось тобі твої балачки про безпеку.