Він прокинувся знову, коли розвиднялося, і дівчини вже не було поряд із ним. Прокидаючись, він знав, що її немає, і, простягти руку, намацав місце, нагріте її тілом. Він подивився на печеру; краї попони над входом за ніч узялися памороззю, а з розколини в скелі підіймався легенький сірий димок, який свідчив, що вогнище вже розпалено.

З лісу вийшов чоловік, загорнений у ковдру, як у пончо. Роберт Джордан упізнав Пабло; в зубах у нього стирчала цигарка. Відводив коней до загороди, подумав Джордан.

Пабло відгорнув попону й увійшов до печери, не глянувши на нього.

Роберт Джордан помацав рукою вкритий інеєм, старий, в зелених візерунках, зроблений з парашутного шовку верх спального мішка, що прослужив йому п'ять років з гаком, потім знову глибше вмостився в ньому. Bueno[18], сказав він собі, відчувши добре знайому м'якість фланелевої підшивки, і спочатку широко розкинув ноги, потім стулив їх і повернувся на бік, потилицею туди, звідки мало зійти сонце. Que mas da[19], можна ще трохи поспати.

Він спав, поки його не розбудило гудіння авіаційних моторів.

Він ліг горілиць і одразу помітив їх: фашистський патруль — трійка малесеньких блискучих «фіатів» — мчав над горами туди, звідки вчора привів його Ансельмо. Вони пролетіли й зникли, але за ними з'явилися ще дев'ять, що летіли куди вище трьома малесенькими гострими клинами: три, три й три.

Пабло й циган стояли в затінку коло входу до печери й, задерши голови, дивилися на небо. А Роберт Джордан і не рухався: тепер усе небо двигтіло від рівномірного гудіння моторів, але раптом його перебив оглушливий гуркіт, і ще три літаки з'явилися над самою галявиною, не більш як на тисячофутовій висоті. Це були двомоторні бомбардувальники «хейнкель-111».

У Роберта Джордана голова була в тіні, і він знав, що його не можуть помітити, а якби навіть і помітили, то це пусте. От коней у загороді вони можуть помітити, коли шукають щось тут, у горах. Коли ж нічого не шукають, то, навіть помітивши, не звернуть уваги, бо подумають, що це їхній кавалерійський роз'їзд. Тоді знову долинув гуркіт, ще гучніший, і з'явилася нова трійка «хейнкелів-111», вони летіли ще нижче, рівнобічним трикутником, переливчасте гудіння швидко наростало, ніби заповнюючи весь світ, а потім почало вщухати, коли літаки промчали над галявиною.

Роберт Джордан розгорнув одяг, що правив йому за подушку, й почав надягати сорочку. Він саме просував голову в комір, коли почув, що наближається нова ланка, і, не вилізаючи з мішка, похапцем натяг штани й завмер. Ще три двомоторні бомбардувальники-«хейнкелі» з’явилися в небі. Вони пролетіли й зникли за вершиною гори, а він тим часом пристебнув до пояса пістолет, згорнув і сховав під скелею мішок, але поки він, прихилившись спиною до каменя, зав'язував сандалі, гуркіт моторів перейшов у громове ревіння, і дев'ять легких бомбардувальників-«хейнкелів» трьома ланками промайнули над його головою, розколюючи небо навпіл.

Роберт Джордан прослизнув попід скелею до входу в печеру, де один із братів, Пабло, циган, Ансельмо, Агустін і жінка стояли, дивлячись на небо.

— Чи літали тут раніше такі літаки? — спитав він.

— Ніколи, — сказав Пабло. — Заходь. А то побачать.

Сонце ще не досягло входу до печери. Поки що воно освітлювало галявину коло струмка, і Роберт Джордан знав, що в густому вранішньому затінку дерев і в густій тіні, що падала від скелі, нікого не можна помітити, але він увійшов до печери, щоб не непокоїти інших.

— Багато їх, — сказала жінка.

— Будуть іще, — відповів Роберт Джордан.

— Звідки ти знаєш? — підозріливо спитав Пабло.

— Такі, як оці, завжди супроводять винищувачі.

І відразу ж почулося тонке, із завиванням, дзижчання; вони пролітали на висоті п'ять тисяч футів, і Роберт Джордан налічив п'ятнадцять «фіатів», — п'ять ланок, що розтяглися великим клином, неначе ключ диких гусей.

Обличчя в усіх були серйозні, і Роберт Джордан спитав:

— Ви ще ніколи не бачили стільки літаків відразу?

— Ніколи, — сказав Пабло.

— В Сеговії їх небагато?

— Там їх ніколи не було багато — здебільшого літали трійками. Часом з'являлася шістка винищувачів. Або три «юнкерси», великі, тримоторні, а з ними винищувачі. А таких ми ніколи не бачили.

Кепсько, подумав Роберт Джордан. Зовсім кепсько. Стільки літаків даремно не посилають. Треба послухати, чи не падають бомби. А втім, ні, наші ще не могли підтягти сюди війська для наступу. Підтягнуть хіба що сьогодні або завтра ввечері. Так, зараз іще рано.

Гудіння моторів поволі завмирало вдалині. Роберт Джордан глянув на годинник. Тепер вони вже перелетіли фронт, перші — в усякому разі. Він натиснув гудзик секундоміра й дивився, як стрілка оббігає циферблат. Ні, мабуть, ще ні. Ось тепер. Так. Тепер уже перелетіли. Швидкість цих «хейнкелів-111» — двісті п'ятдесят миль на годину. Тут їм летіти п'ять хвилин, не більше. Тепер вони давно вже залишили позаду перевал, під ними лежить Кастілія, жовта, аж руда, під вранішнім сонцем, покреслена білими смугами доріг і поцяткована маленькими селами, і тіні «хейнкелів» сунуть по полях, як тіні акул по піщаному дні океану.

Глухих ударів бомб не було чути. Гучно цокав у тиші годинник.

Мабуть, полетіли на Кольменар, до Ескоріала, або на аеродром Мансанарес-ель-Реаль, подумав він, туди, де над озером стоїть старовинний замок і качки сидять в очеретах і де за справжнім аеродромом зробили несправжній — з ледве замаскованими макетами літаків, у яких пропелери крутяться під вітром. От туди вони, напевно, і полетіли. Адже вони не можуть знати про наступ, сказав він сам собі, і відразу ж сам собі заперечив: а чому не можуть? Адже вони знали про всі попередні наступи.

— Як ти гадаєш, чи бачили вони коней? — спитав Пабло.

— Вони коней не шукали, — відказав Роберт Джордан.

— Але вони їх бачили?

— Тільки якщо вони мали наказ шукати їх.

— Але вони могли їх побачити?

— Навряд, — сказав Роберт Джордан. — Хіба що сонце вже освітлювало галявину.

— Там зарані сонце, — засмучено мовив Пабло.

— По-моєму, їм тепер не до твоїх коней. У них є важливіші справи, — сказав Роберт Джордан.

Минуло вже вісім хвилин, відколи він натиснув гудзик секундоміра, але вибухів бомб ще не було чути.

— Чого ти весь час дивишся на годинник? — запитала жінка.

— Слухаю, куди полетіли літаки.

— Он як, — сказала вона.

Коли минуло десять хвилин, він перестав дивитися на годинник, знаючи, що тепер літаки вже надто далеко і нічого почути не можна, навіть накинувши хвилину на швидкість звуку. Він сказав Ансельмо:

— Я хочу поговорити з тобою.

Вони відійшли від входу до печери на кілька кроків і зупинилися щд сосною.

— Que tal? — запитав його Роберт Джордан. — Як справи?

— Все гаразд.

— Ти вже поснідав?

— Ні. Ще ніхто не снідав.

— Тоді поснідай і візьми щось із собою. Я хочу доручити тобі спостерігати за дорогою. Занотовуватимеш усе, що проходить і проїздить там, в обох напрямках.

— Я не вмію писати.

— І не треба. — Роберт Джордан вирвав із записника два аркушики паперу і ножем відрізав кінчик олівця, з дюйм завдовжки, — Ось, дивись, це будуть танки, — він намалював щось схоже на танк. — Тепер після кожного танка став поряд риску — чотири рядочком, а п'яту впоперек, отак.

— Ми теж так лічимо.

— От і чудово. Для вантажних машин — інший знак: два колеса й коробка. Якщо вони — будуть порожні, став кружальця. Якщо з — солдатами — риску. Зазначай усі гармати. Великі отак. Маленькі отак. Зазначай легкові автомобілі й санітарні машини. Отак, два колеса й квадрат з хрестиком. Піхоту позначай ротами, ось так, бачиш? А кінноту в такий спосіб. Бачиш — як кінь. Коробочка на чотирьох ніжках. Це буде загін із двадцяти кіннотників. Розумієш? І на кожен загін — риска.

— Так. Непогано придумано.

— Дивись далі.— Він намалював два подвійних кола й коротку рисочку, що мала означати гарматний ствол. — Це протитанкові гармати. Вони на гумових шинах. Також зазначай. — Це — зенітні,— два колеса й довгий ствол, що стримить догори. — Також зазначай. Ти розумієш? Ти такі гармати бачив?