«То була найсумніша з усіх моїх рибальських пригод, — подумав він. — Та й хлопець тоді засмутився, і ми попросили в рибини пробачення й швиденько розчинили її».

— Шкода, що немає хлопця, — мовив він уголос і зручніше прихилився до заокругленої носової обшивки, відчуваючи плечима, що здержували натяг жилки, могутню силу величезної рибини, що невпинно простувала до якоїсь тільки їй відомої мети.

«Це ж бо не що інше, як мої підступи змусили її зробити такий вибір, — подумав старий. — Їй було призначено жити в темних глибинах моря, далеко від усіляких тенет, пасток і підступів. А мені, єдиному в світі, було призначено дістатися туди і знайти її. Єдиному з усіх людей у світі. Отож тепер ми від самого полудня пов'язані спільною долею. І ніхто не зарадить ні їй, ні мені.

Можливо, мені не слід було ставати рибалкою, — думав він далі.— Але ж саме задля цього я й народився. От тільки б не забути з'їсти тунця, коли розвидніє».

Перед самим світанком ще якась інша рибина взяла наживу на снасті, що була в старого за спиною. Він почув, як тріснуло вудлище, і жилка, розмотуючись, стрімко поповзла через борт човна.

Орудуючи навпомацки в темряві, старий видобув із піхов ножа, перебрав усю тягу жилки на ліве плече й, відхилившись назад, перерізав снасть на закрайку борту. Потім так само перерізав ще одну, найближчу до нього, і навпомацки позв'язував вільні кінці запасних мотків. Він вправно орудував однією рукою, притискаючи ногою жилку, щоб міцніше затягти вузли. Тепер у нього було шість запасних мотків жилки: по два від кожної перерізаної снасті й ще два від тієї, на яку спіймалася рибина, — і всі шість міцно зв'язані між собою.

«Коли розвидніє,— подумав старий, — треба якось добутися на корму до тієї сорокасажневої снасті й також перерізати її, а тоді доточити запасні мотки. Щоправда, я втрачаю на цьому двісті сажнів добрячого каталонського шнура та ще гачки з повідцями. Одначе все це можна придбати знов. А от хто придбав мені таку рибину, якщо на гачок попадеться ще одна і обірве жилку? Хто знає, що то за рибина оце щойно клюнула. Може, марлін, а може, й меч-риба чи акула. Я навіть не відчув її, бо мусив якнайшвидше позбутися».

Уголос він сказав:

— Ех, якби ж то зі мною був хлопець!

«Але хлопця немає,— подумав він. — Ти тут сам-один, отож темно чи не темно, а рушай-но краще зараз же на корму, до тієї останньої снасті, відітни жилку й приточи ще два запасні мотки».

Так він і вчинив. Робити все те потемки було важко, а одного разу рибина так рвонула жилку, що він повалився долілиць і поранив щоку під оком. По щоці потекла була кров, але швидко скипілася й присохла, не дійшовши до підборіддя, а старий добувся назад і стомлено припав до носової обшивки. Потім поправив мішок, помалу пересунув жилку з намуляного місця і, непорушно втримуючи її плечима, завмер, щоб відчути, як тягне рибина, а тоді спустив руку за борт і визначив, з якою швидкістю посувається човен.

«Цікаво, чого це вона так сахнулася, — подумав він. — Мабуть, повідець шарпнув її по спинному горбу. їй, звісно, не так муляв спину, як мені. Одначе не може ж вона без кінця тягти човен, хоч би яка була велика й дужа. Тепер я прибрав усе, що могло б мені завадити, і маю в запасі багато жилки, отже, кращого й бажати годі».

— Рибино, — неголосно мовив він, — поки я живий, я тебе не покину.

«Та й вона мене, мабуть, не покине, — подумав старий, дожидаючи, поки розвидніє. О цій досвітній порі стало ще холодніше, і він притулився до дощок, щоб трохи зігрітись. — Усе, що здужає вона, здужаю і я», — подумав він. Зайнялося на світ, І він побачив, як жилка, тягнучись від його плеча, скісно заходить у воду. Човен невпинно посувався вперед, і коли з-за обрію виткнувся краєчок сонця, його промені впали на праве плече старого.

— Простує на північ, — сказав старий і подумки додав: «А течією нас, певне, занесло далеко на схід. Добре було б, якби вона повернула за водою. Це означало б, що її бере втома».

Коли сонце підбилося трохи вище, старий зрозумів, що рибина анітрохи не стомилася. Був лише один добрий знак: нахил жилки показував, що тепер рибина пливе ближче до поверхні. А втім, це ще не доконче мало означати, що вона скоро вирине. Та могла й виринути.

— О боже, зроби так, щоб вона виринула, — промовив старий. — Я маю досить жилки, щоб укоськати її.

«А може, якщо я здужаю трохи потягти на себе, їй стане боляче і вона вирине, — подумав він. — Тепер видно, то нехай собі вистрибує. Набере повітря в спинні міхурі, і тоді вже глибоко не пірне».

Він спробував посилити натяг, але відколи рибина ковтнула гачок, жилка й так була напружена до краю, і коли старий відхилився назад, щоб потягти її на себе, то відчув, як вона врізається в плечі, й зрозумів, що це марна праця. «А смикати нізащо не можна, — подумав він. — За кожним разом гачок розширюватиме рану, і коли вона таки вистрибне, то може взагалі зірватися. Ну, та хоч як воно є, а тепер, коли зійшло сонце, я почуваю себе куди краще, до того ж хоч сьогодні мені не треба на нього дивитися».

На жилку поначіплялися жовті водорості, але старий знав, що вони трохи гальмують човен, і тільки радів з цього. То була та сама гольфстрімська трава, що так гарно світилася поночі У воді.

— Рибино, — сказав старий, — я люблю тебе й дуже поважаю. Але все одно уб'ю тебе до кінця дня.

«Сподіваюся, що уб'ю», — додав він подумки.

З півночі до човна підлетіла невеличка пташина. То була якась співоча пташка, і летіла вона дуже низько над водою. Старий помітив, що вона геть знесилена.

Пташина сіла на корму перепочити. Потім вона пурхнула в старого над головою і вмостилася на жилці, де їй було зручніше.

— Скільки тобі років? — запитав старий. — Це твоя перша мандрівка?

Коли він озвався, пташина подивилася на нього. Вона була така втомлена, що навіть не примірялася, сідаючи на жилку, і тепер погойдувалась, чіпко обхопивши її своїми тендітними пазурцями.

— Жилка натягнута міцно, — сказав їй старий. — Аж надто міцно. Чого ж це ти так стомилася зовсім безвітряної ночі? І що воно коїться з птахами?

«А є ж іще яструби, — подумав він. — Ті вилітають понад морем вам навперейми». Але пташині цього не сказав, та й однаково вона його не зрозуміла б, а про яструбів скоро мала дізнатися сама.

— Добре відпочинь, мала птахо, — сказав старий. — А тоді вертайся до берега й шукай своєї долі, як шукають її всі — і люди, й птахи, й риби.

Розмова трохи підбадьорила його, бо за ніч спина в нього геть затерпла й тепер уже боліла по-справжньому.

— Коли хочеш, погостюй тут у мене, птахо, — мовив він, — Шкода, що я не можу поставити вітрило й відвезти тебе, — онде якраз і вітрець здіймається. Та, на жаль, я не сам, а з товаришкою.

Тієї миті рибина зненацька так рвонула жилку, що старий повалився на ніс човна й напевне випав би за борт, якби не вперся в дошки й не попустив снасті.

Коли рибина смикнула, пташина пурхнула геть, і старий не помітив, як вона зникла. Він обережно помацав жилку правою рукою і побачив на долоні кров.

— Певне, щось дошкулило їй, — мовив старий і потяг до себе снасть, пробуючи повернути рибину назад. Та, напнувши жилку до відпору, він знову сів, як раніш, лише стримуючи її натяг.

— Я бачу, рибино, все воно таки дається тобі взнаки, — сказав він. — Мені теж, бог свідок.

Він пошукав очима пташину, бо радий був хоч її товариству. Одначе пташина зникла.

«Недовго ж ти гостювала, — подумав старий. — А там, де ти тепер, тобі ще важче, аж поки долетиш до берега. Як же це я так схибив, що рибина поранила мене за першим же разом? Мабуть, зовсім уже розум втрачаю. Чи, може, тому що задивився на пташину й вона відвернула мої думки. Ну, тепер-то я вже пильнуватиму як слід, а потім треба неодмінно з'їсти тунця, щоб не підупасти на силі».

— Ех, якби ж то зі мною був хлопець і якби я мав трохи солі,— промовив він уголос.

Перебравши вагу снасті на ліве плече й обережно ставши на коліна, він спустив поранену руку за борт і трохи потримав її у воді, спостерігаючи, як залишається позаду кривавий слід і як невпинно струмує проти його зануреної руки зустрічний потік.