— Я ж казав, що вона кружляє,— мовив він. — Зараз візьме.
Жилка й далі потихеньку сіпалась у нього між пальцями, і старий радів з того, та раптом відчув, як вона напружилась від величезної, просто-таки неймовірної ваги. То була вага рибини, і він попускав жилку все глибше, глибше, глибше, і перший з двох запасних мотків швидко розкручувався. Жилка легко прослизала в нього між пальцями, і старий, хоч майже й не придержував її, все одно відчував величезну вагу на тому кінці.
— Оце рибина, — мовив він. — Гачок загнався їй у пащу, і тепер вона тікає з ним разом.
«Та все-таки вона повернеться й ковтне його», — подумав він, але вголос цього не сказав, боячись наврочити. Він знав, яке то має бути громадисько, й уявляв собі, як рибина десь там, серед темряви, чимдуж пливе геть із тунцем, що застряг їй поперек пащі. В цей час рибина спинилась, але він так само відчував її вагу. Потім жилка знову смикнулася, й старий попустив її далі. На якусь мить він дужче стиснув пальці, і жилка, напружившись, мов струна, під вагою рибини, прямовисно пішла донизу.
— Ковтнула, — сказав старий. — Ну, тепер нехай собі їсть на здоров'я.
Жилка й далі перебігала в нього поміж пальців, а він тим часом простяг ліву руку й міцно прив'язав вільний кінець двох запасних мотків до петлі двох запасних мотків другої снасті. Тепер усе було напоготові. Крім тієї жилки, на якій старий держав рибину, він мав у запасі ще три мотки, по сорок сажнів у кожному.
— Поїж іще трохи, — мовив він. — Наїдайся як слід.
«Наїдайся так, щоб вістря гачка загналося просто в серце й убило тебе, — провадив він подумки. — А тоді випливай на поверхню, і я встромлю в тебе гарпун. От і гаразд. Готова? Годі вже з тебе?»
— Ну! — голосно мовив старий і, чимдуж смикнувши обома руками, витяг назад з ярд жилки, а тоді заходився смикати знов і знов, перехоплюючи жилку то однією, то другою рукою і до краю напружуючи м'язи всього тіла.
Та ніщо не допомагало. Рибина поволі віддалялася, і старий не міг підтягти її ані на дюйм. Жилка в нього була міцна, сплетена на велику рибу; отож він уперся в неї спиною і натяг так туго, що з неї порснули дрібні крапельки води. Потім жилка глухо засичала у воді, а він і далі здержував її, впершись у лавку і всім тілом відхилившись назад. Тим часом човен відносило на північний захід.
Рибина неухильно тягла вперед, і вони помалу посувалися тихим морем. Решта гачків з наживою і досі залишалися у воді, але з цим нічого не можна було вдіяти.
— Шкода, що зі мною нема хлопця, — сказав старий. — Рибина тягне мене на буксирі, і я наче припнутий до неї тросом. Можна, звісно, прив'язати жилку до човна. Але тоді рибина може урвати її. Отож треба держати, поки стане сили, й попускати жилку, коли їй заманеться смикнути. Ще хвалити бога, що вона пливе вперед, а не йде в глибочінь.
«Не знаю, що я й робитиму, коли вона надумає піти вниз. — А що я вдію, як її потягне на дно і вона там сконає? Ет, щось та вдію. Хіба мало всяких способів».
Старий стримував жилку спиною і дивився, як вона скісно розтинає воду, а човен неухильно посувається далі на північний захід.
«Ця плавба доконає її,— подумав він про рибину. — Не може ж вона пливти без кінця». Та минуло ще чотири години, а рибина все так само неухильно пливла у відкрите море, тягнучи за собою човен, і старий усе так само міцно впирався в лавку, стримуючи спиною натягнену снасть.
— Коли я підчепив її, був полудень, — мовив він. — А я й досі її не бачив.
Перед тим, як спіймалася рибина, старий туго насадив на голову солом’яний бриль, і тепер він муляв йому лоба. До того ж його мучила спрага. Пильнуючи, щоб не смикнути жилки, він обережно став на коліна, пересунувся як міг ближче до носа човна й, простягти руку, взяв пляшку з водою. Вийнявши затичку, трохи попив. Тоді сів перепочити там-таки біля носа. Сидів просто на дні човна, на щоглі, вгорнутій у вітрило, і намагався ні про що не думати, а тільки кріпитися.
Озирнувшись назад, він побачив, що берег зовсім зник з очей. «Дарма, — подумав він. — Я завжди можу повернути на відсвіт над Гаваною. До заходу сонця ще дві години, і, може, за цей час вона таки випливе. А ні — то, може, випливе, як зійде місяць. Або ж зі сходом сонця. Я ще при силі, і корчі мене не беруть. Та й гачок не в мене у роті, а в неї. А рибина ж яка, щоб отак тягти. Певне, міцно прикусила повідець. От би побачити її. Хоч краєм ока побачити й дізнатись, що воно там таке».
Цілу ніч рибина пливла так само неухильно, нікуди не збочуючи, — старий міг бачити це за зорями. Коли зайшло сонце, повітря похолоднішало, і піт на спині, плечах та ногах старого швидко висох. Ще вдень він узяв мішок, яким накрив скриньку з наживою, і простелив його на сонці сушитися. А коли сонце зайшло, обв'язав мішок навколо шиї, спустив собі на спину й обережно заправив під жилку, що її тепер тримав, перепустивши за плечима. Мішок пом'якшив тиск, і старий зміг прихилитися до носа човна так, що йому стало майже зручно. Насправді ця поза лише ледь-ледь полегшила нестерпний тягар, одначе старий вважав, що тепер йому майже зручно.
«Я нічого не можу з нею вдіяти, і вона зі мною також, — подумав він. — Принаймні поки тягне отак навпростець».
Один раз він звівся на ноги, щоб помочитися за борт, поглянути на зорі й визначити курс човна. Натягнута жилка здавалася світною лінією, що виходила просто з його плеча і зникала у воді. Тепер човен посувався повільніше, і сяйво над Гаваною потьмяніло, отож старий зрозумів, що течія, як видно, несе їх на схід. «Коли я втрачаю з очей відсвіт над Гаваною, то ми, певне, відхиляємось дедалі на схід, — подумав він. — Якби рибина не збочила, я бачив би його ще кілька годин. Цікаво, як там скінчилися сьогоднішні матчі у вищих лігах. Як добре було б мати з собою радіо й про все почути. — Але тут-таки спинив себе: — Не про те думаєш. Думай про діло. Пильнуй, щоб не вчинити якоїсь дурниці».
Тоді мовив уголос:
— Шкода, що нема зі мною хлопця. Допоміг би мені і все оце побачив.
«Не можна, щоб людина доживала віку в самотині,— подумав він. — Але нічого не вдієш. Треба не забути з'їсти тунця, поки він не притух, це додасть мені сили. Так собі й затям: хочеш чи не хочеш, а вранці з'їси його. Отак і затям», — наказав він собі подумки.
Вночі біля човна випливли дві морські свині, і старий чув, як вони борсаються у воді й гучно сапають. Старий добре розрізняв хрипкий віддих самця й тужливі зітхання самиці.
— Славні вони тварини, — мовив він. — Грають собі, пустують, люблять одне одного. Вони нам наче брати, так само як і летюча риба.
Раптом йому стало жаль велику рибину, що була в нього на гачку. «Вона чудова, незвичайна рибина, і хто зна, скільки вже їй віку, — думав він. — Зроду ще не траплялося мені такої дужої рибини і щоб так дивно поводилась. Мабуть, вона дуже розумна й через те не вистрибує. Досить їй вистрибнути чи добряче смикнути — і мені кінець. Та, певне, вона вже не раз попадалась на гачок і знає, що саме так треба змагатися за порятунок. Їй і невтямки, що проти неї лише одна людина, та ще й стара. А яка ж вона величезна, ця рибина, і який добрий дасть виторг, коли в неї смачне м'ясо. Наживу вона взяла, як самець, і тягне, як самець, і змагається не як перелякана. Цікаво, чи вона робить це свідомо, чи просто на відчай душі, як оце я?»
Він пригадав, як колись зловив на гачок самицю марліна. Самець завжди поступається поживою своїй подрузі, і самиця, попавшись на гачок, з переляку почала нестямно кидатись, так, що скоро геть знесиліла, і весь той час самець не залишав її і кружляв разом з нею по поверхні води, не зважаючи на жилку. Він плив майже впритул, і старий боявся, щоб він не розітнув жилку ударом хвоста, гострого, як лезо коси, й майже такого ж розміром та формою. І тим часом як старий підчепив самицю на ості й оглушив її, а тоді, підтятій до човна за вузьку і гостру, мов рапіра, морду з шерехатими краями, почав молотити кийком по голові, аж поки вона зробилася схожа кольором на зворотний бік дзеркала, і нарешті з допомогою хлопця перекинув через борт, самець ні на мить не відпливав від човна. А потім, коли старий узявся вибирати жилку й готувати гарпун, марлін високо вистрибнув з води біля самого борту, щоб побачити, де його подруга, і тільки тоді пішов у глибочінь, розпроставши блідо-лілові крила грудних плавців і востаннє показавши широкі фіолетові смуги на спині та боках. І тепер старий пригадав, який він був гарний і як до кінця не залишив своєї подруги.
