— І як ти думаєш, що буде біля мосту?

— Я думаю передусім про самий міст. Це моє завдання. Зруйнувати цей міст неважко. Решту теж обміркуємо — як краще підготуватися. А тоді розпишемо все.

— У нас мало хто вміє читати, — сказав Ансельмо.

— Розпишемо так, щоб кожен знав, що робити, а потім ще й розтлумачимо як слід!

— Я робитиму все, що треба, — сказав Ансельмо. — Але я пам'ятаю, як було в Сеговії, і, якщо буде бій чи хоча б перестрілка, я хотів би знати точно, що мені робити за всіх обставин, щоб не кинутися навтікача. Пригадую, в Сеговії мене так і поривало накивати п'ятами.

— Ми будемо поряд, — відповів Роберт Джордан. — Я тобі щоразу казатиму, що треба робити.

— Тоді я спокійний, — мовив Ансельмо. — Якщо мені наказують, я все можу робити.

Нам доручено міст і бій, якщо бій зав'яжеться, — сказав Роберт Джордан, і слова ці видалися йому в темряві трошки театральними, але по-іспанському вони звучали добре.

— Це буде цікаве діло, — сказав Ансельмо.

Почувши, як він говорить, просто й щиро, без хизування, без нарочитої англійської стриманості й без романської бравади Роберт Джордан подумав, що йому дуже пощастило з помічником, і тепер, коли він уже оглянув міст, і все обміркував, і спростив завдання, відмовившись від звичайного способу — знешкодити обидва пости, а потім уже підірвати міст, — йому стало жаль, що доведеться виконувати наказ Гольца, що виникла потреба в такому наказі. Йому стало жаль, бо він подумав, чим може скінчитися виконання цього наказу для нього самого і для старого. Це був не дуже приємний наказ для тих, кому доведеться його виконувати.

Не можна так думати, сказав він собі. Хіба ти якийсь особливий, хіба є взагалі особливі люди, яких треба від усього оберігати? І ти ніщо, і старий ніщо. Ви тільки знаряддя, яке повинне виконувати своє призначення. Є наказ, відданий саме так, а не інакше, незалежно від тебе, і є міст, і цей міст може стати поворотним пунктом у подальшій історії людства. І все, що відбувається в цій війні, може стати таким поворотним пунктом. У тебе тільки одне-єдине завдання, і ти повинен його виконати. Ет, якби ж то тільки одне-єдине, все було б просто… Ну, годі скиглити, боягузе нікчемний, сказав він собі. Подумай про щось інше.

І він почав думати про дівчину, на ім'я Марія, в якої шкіра, і волосся, й очі — однакової золотаво-смуглястої барви, тільки волосся трошки темніше, хоча воно здаватиметься світлішим, коли шкіра дужче засмагне на сонці,— гладенька, блідо-золотава шкіра, крізь яку немовби просвічує смаглявість. Напевно, вона в неї дуже гладенька, і все тіло гладеньке, а рухи трохи незграбні, немов щось у ній чи в неї є, що її зв'язує, і їй здається, що це всім видно, хоч насправді ніхто нічого не бачить, це тільки вона так думає. І вона червоніла, коли він дивився на неї; отак вона сиділа, обхопивши руками коліна, — комір сорочки розстебнутий, і груди, немов перевернуті чаші, напинали сіру тканину, — і коли він подумав про неї, йому здушило горло й стало важко йти; вони йшли мовчки, аж поки старий сказав:

— От пройдемо між тими скелями, а там і табір.

Коли вони ввійшли між скелі, пролунав вигук:

— Стій! Хто йде?

Вони почули, як клацає затвор, заганяючи в дуло патрон.

— Товариші,— сказав Ансельмо.

— Чиї товариші?

— Паблові товариші,— відповів старий. — Ти хіба не знаєш нас?

— Знаю, — пролунав голос. — Але такий наказ. Пароль знаєте?

— Ні. Ми йдемо знизу.

— Це мені теж відомо, — сказав чоловік у темряві.— Ви йдете від мосту. Мені все відомо. Але не я давав наказ. Ви повинні сказати другу половину пароля.

— А яка перша половина? — спитав Роберт Джордан.

— Я забув, — відповів чоловік у темряві й засміявся. — Гаразд, матері твоїй… іди до табору зі своїм сяким-розтаким динамітником.

— Це називається партизанська дисципліна, — сказав Ансельмо. — Спусти курок своєї гвинтівки.

— Уже спустив, — сказав чоловік у темряві.— Двома пальцями — великим і вказівним.

— От зробиш так коли-небудь із маузером, а в нього нема гудзика на курку, він і вистрелить.

— А це й є маузер, — сказав чоловік. — Але у мене сила в пальцях — дай боже! Я завжди так спускаю курок.

— А куди ти дуло наставив? — спитав Ансельмо в темряві.

— На тебе, — відказав чоловік. — І коли я спускав курок, воно дивилося на тебе. Прийдеш у табір, скажи, щоб мене заступили, бо я голодний, туди його розтуди, і забув пароль.

— Як тебе звуть? — спитав Роберт Джордан.

— Агустін, — відповів чоловік. — Мене звуть Агустін, і я здихаю тут із нудьги.

— Ми скажемо, — мовив Роберт Джордан і подумав, що ні в якій іншій країні простий селянин не вжив би такого літературного слова, як «aburmiento», цебто по-іспанському «нудьга», а тут це звичайне слово в устах представників усіх класів.

— Слухай, — сказав Агустін і, підійшовши ближче, поклав руку на плече Робертові Джордану. Потім він черкнув кресалом об кремінь, подмухав на затлілу губку і, піднісши її вгору, зазирнув йому в очі.— Ти схожий на того, що був у нас раніше, — сказав він. — Але не зовсім. Слухай. — Він опустив губку, тримаючи гвинтівку в руці.— Ти мені ось що скажи. Це правда про міст?

— Що саме?

— Що ми повинні підірвати цей міст, туди його розтуди, і потім забиратися з цих гір до сякої-розтакої матері?

— Не знаю.

— Ти не знаєш! — сказав Агустін. — Оце-то так! А чий же це динаміт?

— Мій.

І ти не знаєш, навіщо він? Годі байки розказувати.

Я знаю, навіщо він, і ти теж дізнаєшся, коли треба буде — сказав Роберт Джордан. — А тепер ми йдемо до табору.

— Іди ти знаєш куди! — сказав Агустін. — Розтуди тебе перегуди. Та якщо хочеш, я тобі скажу одну річ, яку тобі теж корисно знати.

— Хочу, — сказав Роберт Джордан. — Якщо це тільки не туди й розтуди. — Він повторив найбрутальнішу лайку з тих, що присмачували попередню розмову. Цей Агустін безнастанно лихословив, нанизуючи лайку на лайку, і Роберт Джордан навіть подумав, чи може він сказати хоч одну фразу, не лаючись. Агустін засміявся в темряві, коли Роберт Джордан повторив його слівце.

— Я звик так розмовляти. Може, воно й негарно. Хтозна. Кожен розмовляє по-своєму. Так от, слухай. Мені цього мосту не шкода. Мені взагалі нічого не шкода. До того ж я пропадаю з нудьги в цих горах. Треба вшиватися звідси — дарма. Мені на ці гори начхати. Треба міняти місце — дарма. Але одне я тобі скажу — пильнуй свою вибухівку.

— Дякую, — сказав Роберт Джордан. — Від тебе пильнувати?

— Ні,— сказав Агустін. — Від людей, у яких сякої-розтакої совісті менше, ніж у мене.

— А все ж? — сказав Роберт Джордан.

— Ти по-іспанському розумієш, — сказав Агустін, цього разу серйозно. — Тож стережи як слід свою вибухівку, туди її розтуди.

— Дякую.

— Залиш своє «дякую» собі. А за вибухівкою позирай.

— З нею щось сталося?

— Ні. Я б тоді не марнував часу на зайві балачки.

— Ну, дарма, дякую тобі. То ми йдемо до табору.

— Гаразд, — сказав Агустін. — І хай пришлють кого-небудь, хто знає пароль.

— Ми побачимося в таборі?

— Авжеж. І то дуже скоро.

— Ходімо, — сказав Роберт Джордан до Ансельмо.

Вони йшли тепер краєм галявини, і їх огортав сірий туман. Після встеленої глицею землі вони відчували під ногами густу траву, сандалі на мотузяній підошві намокли від роси. Попереду між дерев блимав вогник, і Роберт Джордан здогадався, що там вхід до печери.

— Агустін дуже добрий чоловік, — сказав Ансельмо. — Хоч у нього з язика не сходить лайка та всякі жартики, на нього можна покластися.

— Ти його добре знаєш?

— Так. Давно. І я йому довіряю.

— І словам його теж?

— Так, друже. А от із Пабло справи кепські, ти сам бачив.

— Що ж робити?

— Треба весь час стерегти динаміт.

— Хто ж його стерегтиме?

— Ти. Я. Жінка й Агустін. Бо він сам бачить небезпеку.

— Ти знав, що так буде, коли ми йшли сюди?

— Ні,— сказав Ансельмо. — Я не знав, що зайшло так далеко. Та ми однаково мусили прийти сюди. Тут, у горах, їх тільки двоє — Пабло й Ель Сордо. Без них не обійдешся, якщо не можеш діяти самотужки.