Робертові Джордану досить було б подивитись у бінокль, щоб з'ясувати, чиї то літаки, але йому не хотілося цього робити. Сьогодні ввечері йому однаково, чиї вони, і якщо старому приємно думати, що вони наші, то нащо розчаровувати його. А втім, коли вони полетіли в напрямку Сеговії, він подумав, що ці літаки не схожі на зелений з червоною смугою на низько посаджених крилах російський варіант моделі «Боїнг П-32», який іспанці ззивали Moscas. Кольору не можна було розрізнити, але обриси були інші. Ні, це поверталася на базу фашистська розвідка.

Вартовий усе ще стояв на тому кінці мосту, спиною до них.

— Ходімо, — сказав Роберт Джордан і рушив угору, обережно ступаючи й ховаючись за деревами, поки вартовий зник з очей. Ансельмо йшов слідом за ним за яку сотню кроків. Коли вони відійшли далеченько, Роберт Джордан зупинився, почекав старого, пропустив його вперед, і вже в темряві вони подерлися далі крутим схилом.

— У нас могутня авіація, — задоволено сказав старий.

— Атож.

— І ми переможемо.

— Мусимо перемогти.

— Так. І тоді, після перемоги, приїжджай сюди полювати.

— А на кого?

— На вепрів, на ведмедів, на вовків, на гірських козлів…

— Ти любиш полювати?

— Дуже. Над усе на світі. У нашому селі всі мисливці. А ти не любиш?

— Ні,— сказав Роберт Джордан. — Я не люблю вбивати тварин.

— А я навпаки, — мовив старий. — Я не люблю вбивати людей.

— Цього ніхто не любить, хіба що ті, у кого з головою не все гаразд, — відповів Роберт Джордан. — Але я не проти, коли це необхідно. Коли це заради спільної справи.

— Так, то зовсім інша річ, — сказав Ансельмо. — В моїй хаті - коли вона в мене була, бо тепер у мене вже немає хати, — висіли ікла кабана, якого я підстрелив у лісі в долині. Були й вовчі шкури — вовків я вбивав узимку, у снігу вистежував. Одного, найбільшого, я вбив край села якось у листопаді, повертаючись надвечір із лісу. Чотири вовчі шкури лежали на долівці в моїй хаті. Вони були зовсім витерті, але все ж то були вовчі шкури. Були в мене й роги гірського козла, якого я підстрелив У Сьєррі, і ще було опудало орла, його мені зробив майстер в Авілі, крила в нього були розгорнені й очі жовті, достоту як у живого. То була дуже гарна річ, і мені приємно було на все те дивитись.

— Так, — сказав Роберт Джордан.

— На дверях нашої сільської церкви була прибита ведмежа лапа; цього ведмедя я вбив навесні, зустрів його на схилі гори, він котив по снігу колоду цією самою лапою.

— Коли це було?

— Шість років тому. Її висушили, прибили до дверей церкви, і щоразу, коли я дивився на цю лапу, — зовсім як у людини, тільки з пазурями, — мені було так приємно!

— Ти пишався?

— Пишався, бо пригадував, як стрівся з ведмедем напровесні на схилі гори. А от коли уб'єш людину, таку саму, як і ми з тобою, нічого приємного на душі не лишається.

— Так, людської руки до церковних дверей не приб'єш, — сказав Роберт Джордан.

— Ще б пак. Кому ж таке на думку спаде. А все ж людська рука дуже схожа на ведмежу лапу.

— І тулуб людський дуже схожий на ведмежий, — сказав Роберт Джордан. — Якщо з ведмедя зняти шкуру, видно, що м'язи розміщені майже так само.

— Так, — сказав Ансельмо. — Цигани вірять, що ведмідь — брат людини.

— Американські індіанці також, — сказав Роберт Джордан. — Вбивши ведмедя, вони вклоняються йому й просять пробачення. Вони чіпляють його череп на дереві і, залишаючи те місце, благають, щоб він не сердився на них.

— Цигани вірять, що ведмідь — брат людини, бо в нього під шкурою таке саме тіло, і він п'є пиво, і любить музику, і вміє танцювати.

— Індіанці також вірять у це.

— Виходить, індіанці — ті самі цигани?

— Ні. Але про ведмедя вони думають так само.

— Розумію. Цигани вважають його своїм братом ще й тому, що він любить красти.

— В тобі є циганська кров?

— Ні. Але я перебачив немало циган, а відколи ми воюємо, зрозуміло, ще більше. В горах їх багато. Вони вважають, що вбити чужоплемінника — не гріх. Самі вони не признаються в цьому, але це правда.

— Як марокканці.

— Еге ж. У циган багато законів, яких вони нікому не відкривають. Як почалася війна, багато циган взялося за старе.

— Вони не розуміють, в ім'я чого ведеться ця війна. Не знають, за що ми боремося.

— Еге ж, — сказав Ансельмо. — Вони тільки знають, що точиться війна і можна вбивати безкарно, як за давніх часів.

— Тобі доводилося вбивати? — спитав Роберт Джордан.

Темрява, що зблизила їх тепер, і день, пбробутий разом, давали йому право на це запитання.

— Так. Кілька разів. Але не радо. По-моєму, людей убивати — гріх. Навіть якщо це фашисти, яких ми повинні вбивати. По-моєму, порішити ведмедя — це одне, а людину — зовсім інше, І я не вірю в циганські байки про те, що людина й ведмідь — брати. Я проти того, щоб убивати людей.

— Але ти вбивав.

— Так. І ще вбиватиму. Але якщо виживу, то постараюся потім жити, нікому не завдаючи кривди, щоб усе це мені простили.

— Хто простив?

— Не знаю. Хто простить, якщо у нас тепер уже немає ні бога-отця, ні бога-сина, ні святого духа? Я не знаю.

— І бога вже немає?

— Ні, друже. То вже напевно, що немає. Якби він був, то хіба дозволив би те, що я бачив на власні очі? Хай їхній бог лишається їм.

— Вони й кажуть, що бог з ними.

— Певна річ, мені його бракує, бо мене змалку вчили вірити. Але тепер людина мусить відповідати сама перед собою.

— Отже, ти сам собі простиш і вбивство?

— Можливо, — сказав Ансельмо. — Так, ти, мабуть, маєш рацію. Та однаково, є бог чи нема, а вбивати — гріх. Я вважаю, що позбавляти людину життя — то не жарт. Я роблю це, коли треба, але я не з тієї породи, що наш Пабло.

— Щоб виграти війну, треба вбивати ворогів. Це давня істина.

— Авжеж. На війні треба вбивати. Але в мене є ще свої власні думки, — сказав Ансельмо.

Вони тепер ішли поруч у темряві, і він говорив тихо, час від часу озираючись.

— Я б навіть єпископів не вбивав. Я б не вбивав і поміщиків. Я б тільки примусив їх працювати день у день ціле життя, як ми працюємо в полі чи в горах, на лісорозробках. Щоб вони зрозуміли, для чого народжується людина. Нехай сплять там, де ми спимо. Нехай їдять те, що ми їмо. І, найголовніше, нехай працюють, Це була б їм наука.

— А вони викрутяться й знову сядуть тобі на шию.

— Їхня смерть нікого не навчить, — сказав Ансельмо. — Винищити їх не можна, бо з їхнього насіння виростуть інші, ще лютіші. Від тюрми теж користі мало. Тюрма тільки плодить лють. Ні, я за те, щоб усім нашим ворогам дати науку.

— І все ж ти вбивав?

— Так, — сказав Ансельмо. — Не раз. І ще буду. Але не радо і пам'ятаючи, що це гріх.

— А вартовий? Ти ж показував жартома, що уб’єш його.

— Отож-бо, що жартома. Але я вбив би вартового. Так. Не вагаючись і з чистим сумлінням, бо це потрібно для справи. Але не радо.

— Ну, то хай убивають ті, хто це любить, — сказав Роберт Джордан. — Там восьмеро і тут п'ятеро. Разом тринадцять — для тих, хто любить.

— Таких, хто це любить, багато, — сказав Ансельмо в темряві.— І серед нас багато таких. Більше, ніж здатних до бою.

— А ти був коли-небудь у бою?

— Ні,— сказав старий. — На початку війни ми билися в Сеговії, але нас розбили, і ми втекли. Я теж тікав разом з іншими. Ми не дуже добре розуміли, що треба робити і як. До того ж я мав тільки дробовика, набитого великим шротом, а у guardia civil були маузери. Я зі свого дробовика їх і за сто кроків поцілити не міг, а вони за триста кроків били нас, мов зайців. Вони патронів не шкодували, стріляли добре, а ми були перед ними, мов отара овець. — Він помовчав. — Ти гадаєш, біля мосту буде бій?

— Можливо.

— Я ніколи ще не бачив бою так, щоб не тікати, — сказав Ансельмо. — Не знаю, як я поводитимусь у бою. Я старий чоловік, от я й подумав про це.

— Я за тебе спокійний, — сказав Роберт Джордан.

— А ти бував у боях?

— Кілька разів.