— Вони не плачуть, не сміються?

— Саме так. Це моя теорія. У цих краях живе не одна тисяча шведів. Вони приїжджають, я впевнений, бо цей клімат нагадує їм про власну домівку, і поступово вони змішуються з місцевим населенням. Цього вечора їх всього-на-всього декілька, та все-таки наш уряд збагачений чотирма губернаторами. Я вам надокучив?

— Ні! Я надзвичайно зацікавлена.

— Ваша майбутня невістка — наполовину шведка. Особисто до неї я ставлюся непогано, проте, у цілому, я впевнений, що скандинави впливають на нас не найкращим чином. Не випадково, знаєте, вони займають перше місце серед народів-самогубців.

— Так чому ж ви живете тут, у такій печалі?

— Ох, вони на мене не мають впливу. Я вельми закрита людина, і книги для мене цікавіші, аніж люди.

— Дивно. Наскільки я знаю, усі письменники пишуть саме про трагізм Півдня. Розумієте, ці дикі іспанські брюнетки, кинджали й нав’язлива музика.

Він похитав головою.

— Ні. Саме північна раса освячена трагізмом. Їм не поніжитися в розкішних сльозах щастя.

Селлі Керол згадала своє кладовище. Вона зрозуміла, що приблизно такі самі думки приходили їй в голову, коли вона намагалася пояснити, що це все її зовсім не печалить.

— Італійці, мабуть, найвеселіші люди на світі — та все це, загалом, пуста теорія, — зупинився він. — Все-таки хочу сказати, що ви берете шлюб із прекрасним чоловіком.

Він змусив її відкритися.

— Знаю. Таким, як мені, рано чи пізно буде необхідна опора, і, здається, Гаррі точно подбає про мене.

— Ми можемо потанцювати ще? — продовжив він, тільки-но вони піднялися, — приємно поговорити з дівчиною, котра знає, що таке шлюб. Більшість із них вважає, що це привід для втечі в романтичну кінокартину на тлі призахідного неба.

Вона розсміялася, він подобався їй ще більше.

Через дві години, по дорозі додому, вона прилинула до Гаррі на задньому сидінні авто.

— Ох, Гаррі, — прошепотіла вона, — тут так хо-о-о-лодно!

— Але тут тепло, люба дівчинко.

— Та на вулиці вітряно; ця хуртовина так завиває.

Вона заховала своє обличчя глибоко в хутро його пальта й несвідомо затремтіла, коли його холодні губи торкнулися краєчка її вуха.

Перша неділя її візиту пронеслася, мов вихор. Крижаного січневого вечора її, як і обіцяли, провезли на санчатах, причеплених до авто. Іншого разу, зранку, вона, закутана в хутро, уже спускалася з льодяної гірки біля заміського клубу; дівчина навіть спробувала покататися на лижах та, насолоджуючись розкішним летом, заїхала в м’яку кучугуру снігу, що викликало нестримний дружній сміх. Їй сподобалися всі зимові забави, окрім хіба що післяобідньої прогулянки на снігоступах блискучою рівниною, котру ніжило золотаве сонце. Незабаром вона зрозуміла, що ці ігри — для дітей, і насправді весело лише їй, а інші просто сміються за компанію.

Вона почала відчувати збентеження ще в колі сім’ї Беламі. З чоловіками ще можна було ладнати, вони їй подобалися, особливо містер Беламі — срібноволосий, з почуттям власної гідності. Вона майже закохалася в нього, коли дізналася, що батьківщиною його є Кентуккі, оскільки це стало своєрідною ниточкою з її минулого життя. До жінок вона відчувала справжню неприязнь. Майра, її майбутня зовиця, здавалося, уособлювала млявість бездушної моралі. Мовлення її було настільки безхарактерним, що Селлі Керол, розпещена вдома бесідами чарівних й впевнених у собі співрозмовниць, майже її зневажала.

«Якби ж ці жінки не були красунями, — думала вона, — їх можна було б викинути на сміття. Коли подивишся на них, то бачиш лише мляву тінь. Пустоголові тваринки. Чоловіки дійсно зігрівають цю недолугу мерзлоту».

Зрештою, козирем стала місіс Беламі, персону якої Селлі Керол проклинала. Перше враження схожості з «яйцем» згодом підтвердилося, — надтріснутий, верескливий голос та хитка, розбовтана хода, — і Селлі Керол дійсно думала, що, коли вона, боже спаси, перекинеться, то шкарлупа розлетиться на всі боки. Окрім цього, місіс Беламі перетворилася на символ ворожості міста до іноземців. Вона кликала Селлі Керол «Селлі», і була впевненою до чортиків, що подвійне ім’я — це нудне й сміховинне прізвисько. Скорочення імені для Селлі Керол було рівноцінним виходу на публіку напіводягненою. Вона любила своє ім’я, і від «Селлі» її просто нудило. Також матері Гаррі не подобалося її коротке волосся, і після першого дня, коли вона зайшла в бібліотеку, наполегливо принюхуючись, Селлі Керол вже ніколи не наважиться покурити внизу.

Серед знайомих чоловіків вона виділяла Роджера Петтона, котрий часто до них навідувався. Він вже не повертався до своєї «ібсенівської теорії» опису місцевих жителів, проте коли одного разу він зайшов та застав її на дивані за читанням «Пер Гюнта», то розсміявся й попросив її забути про те, що він говорив — це все пустопорожній осад.

Другого тижня її візиту, вона та Гаррі ступили на гострий краєчок небезпечної сварки. Вона запевнилася, що причиною стала його цілковита нестримність, проте конфлікт спровокувала зовсім стороння людина, точніше — його невипрасувані штани.

Крізь високі снігові коридори вони поверталися додому, і в сонячному світлі Селлі Керол вбачала якусь загадкову таємницю. На шляху вони зустріли маленьку дівчинку — копію ведмежати, так на ній було багато шерстяного одягу, і Селлі Керол ледь не задихнулася хвилею материнського чуття.

— Гаррі! Глянь!

— Що?

— Ось ця дівчинка — ти бачиш її личко?

— Так. А що з ним не так?

— Воно порожевіло, як ягідка. Ох, вона така соло­денька!

— У тебе приблизно такий самий рум’янець! Тут виглядають так усі. Як тільки ми навчимося ходити, нас випихають на вулицю. Здорове повітря!

Вона глянула на нього й не змогла заперечити. У нього був надзвичайно здоровий вигляд, у брата — теж. Та й сьогодні зранку вона сама помітила, що щічки її набувають незвичного рожевого кольору.

Несподіване видовище захопило їхню увагу, і деякий час вони отетеріло витріщилися на відкрите перед ними роздоріжжя. Там стояв якийсь чоловік: ноги він зігнув у колінах, очі блаженно підніс до холодного неба, — мабуть, готувався до божественного одкровення. І наступної хвилі вони підійшли ближче й вже нестримно реготали, бо, як виявилося, з пантелику їх збили незвичайні штани, що мішкувато висіли на своєму господареві.

— Як же ж над нами подражнилися, — всміхнулася вона.

— Дивлячись на його новомодні штани, я заявляю, що це — південець, — вколов підступно Гаррі.

— Чому ти так говориш, Гаррі!

Її здивований погляд лише підкинув галузок в багаття.

— Ці чортові південці!

Очі її спалахнули гнівом.

— Не називай їх так!

— Вибач, люба, — сердито виправдовувався він, — але ти знаєш моє ставлення до них. Та це... це — дегенерати, і нічого спільного зі своїми предками вони не мають. Так довго каталися на рабах, що стали безпорадними.

— Притримай язика, Гаррі! — злісно крикнула вона. — Це неправда! Вони, може, трішки й ліниві, — глянула б я на тебе під нашим спекотним сонцем, та це — мої найкращі друзі, і не бажаю слухати, як хтось їх паплюжить. Серед них є справжні чоловіки.

— Знаю, я бачив. Дійсно, претензій я не маю до тих, хто приїжджає навчатися до наших коледжів, проте таких мерзенних, недбало одягнених нечупар, як у вашій ямі, мені ще не доводилося зустрічати.

Селлі Керол скандально стискала пальці в рукавицях та кусала губи.

— Ще б пак, — продовжував Гаррі, — у нашому класі в Нью-Гейвені вже такий навчався, ми всі свято вірили, що перед нами — справжній аристократ із Півдня, але виявилося, що він ніякий не аристократ, а син біржового спекулянта-півничанина, котрий там, у вас у Мобілі, прибрав до рук виробництво усієї бавовни.

— Південець ніколи б не дозволив собі говорити так, як ти, — сухо сказала вона.

— Дійсно. Кишка тонка.

— Не те, що в тебе.

— Ти мене вибач, Селлі Керол, та ти сама говорила про те, що ніколи не вийдеш заміж за...