— Гаррі! — кликнула вона.

— За мною! — почула у відповідь.

Вона озирнулася навколо пустої камери; очевидно, що інші учасники дійства вирішили піти додому, і зараз вони вже на поверхні, блукають серед снігових заметів. Після хвилинного вагання вона стрімголов кинулася за Гаррі.

— Гаррі! — кричала вона.

Вона пробігла тридцять футів — зворот. Здається, що зліва, десь далеко, долинула приглушена ледь чутна відповідь, запанікувавши, вона побігла вліво. Пройшовши ще один поворот, наткнулася на два глибоких тунелі.

— Гаррі!

Мовчання. Вона почала бігти прямо, та, охоплена раптовим крижаним жахіттям, зі швидкістю блискавки вирішила повернути назад.

Перед нею з’явився поворот — та чи той? Вона побігла вліво, зараз повинна бути та довга низька кімната, та замість неї — ще один мерехтливий коридор із пітьмою в кінці. Вона крикнула знову, та стіни глухо й безпристрасно, без жодного відгомону, відкинули від себе звук. Повернувшись назад, вона ще раз звернула за кут й потрапила в ширший коридор. Вона стояла на зеленій смузі між розділеними водами Червоного моря, мов у вологому склепі, що з’єднує пусті усипальні.

Взуття її заледеніло, тому вона не йшла, а ковзала, і, аби не впасти, Селлі Керол розкинула руки й впиралася в слизькі та липкі від волого слизу стіни.

— Гаррі!

І знову замість відповіді — глуха мовчанка. Її звук глумливо відбився рикошетом і зник у темряві непрохідного лабіринту.

Після цього несподівано зникло все світло й перед нею постала суцільна тьма. Вона моментально скрикнула й, вмираючи від страху, спіткнулася об маленький льодяний горбок. Відчула, що розбила ліве коліно, проте зараз це було дрібничкою, і навіть страх загубитися відступив перед тим жахом, котрий льодяними кігтями здавив її. Вона — одинока, на самоті з похмурою присутністю Півночі, що хмуро підкрадалася зі затертих кригою вельботів, із холодною безладністю пустель, земля яких була всіяна білими кістками подорожніх. Це був холодний подих смерті, що спускався нижче й нижче, і, як хижий птах намагався схопити її у свої крижані кігті.

З божевільною, відчайдушною рішучістю вона підстрибнула й навпомацки кинулася в пітьму. Вона повинна вибратися. Якщо її не знайдуть через кілька днів, вона замерзне до смерті й так і лежатиме, замурована в кристалі льоду, як трупи, про яких вона десь читала, а тіло її збереже свою ідеальну форму, допоки не розтопиться сам льодовик. Гаррі думає, що вона разом з іншими відправилася додому  — він теж, мабуть, уже пішов; ніхто навіть не шукатиме її до завтрашнього дня. Вона жалібно торкнулася стіни. Сорок дюймів товщини, казали вони — сорок дюймів!

— Ох!

З обох боків вздовж стін підкрадалися холоднокровні духи в’язнів цієї фортеці, міста, всієї Півночі.

— Ох, прийдіть на допомогу — на допомогу! — голосила вона.

Кларк Дарроу — він би її почув, і Джо Юінг — теж, вони б не покинули її тут, приречену на вічне скитання, не дали б їй заморозити серце, тіло й душу. За що їй це — Селлі Керол? Вона була такою щасливою, маленькою дівчинкою. Вона кохалася в теплі, у літі, любила рідний Діксі. Для неї ці речі ніколи не помруть.

— Ти не плачеш, — хтось мовив гучно.

— Ти більше ніколи не заплачеш. Твої сльози — зледеніють; тут леденіють усі сльози.

Вона безсило витягнулася на кришталевій підлозі.

— Господи! — простогнала вона.

Довгим самотнім колом крутилися хвилини, і, піддавшись важкій втомі, вона відчула, як повіки її злипаються. Раптом хтось присів біля неї та взяв її обличчя в теплі й ніжні руки. Вона відповіла вдячністю.

— Марджері Лі, — заспокоєно пробурмотіла вона. — Я знала, що ти прийдеш, — і справді — це Марджері Лі, така, якою її собі уявляла Селлі Керол, — юне, білосніжне чоло, широкі, привітні очі та пишна спідниця з якоїсь м’якої тканини. Так приємно опустити голову на неї.

— Марджері Лі.

Темрява так швидко насувається — усі ці могилки давно очікують на відновлення, хоч після цього ці зміни їх зіпсують. Але треба, щоб їх бачили.

Потім секунди складалися у хвилини, пришвидшувалися та час від часу уповільнювалися; здавалося, що час стягується в пучок розмитих променів, котрі сягають сумно-золотого сонця, та, зрештою, вона почула сильний хрускіт, що розламав її віднайдений упокій.

Це — сонце, світло! Факел, багато факелів і голоси; обличчя проясніло під вогнями, міцні руки підняли її, і вона щось відчула на щоці — це волога. Хтось схопив її та розтирав обличчя снігом. Як чудно — снігом!

— Селлі Керол! Селлі Керол!

Це Небезпечний Ден Макгрю, та ще якихось два обличчя, яких вона не знала.

— Маленька! Ми шукаємо вас уже дві години. Гаррі ледь не з’їхав із глузду!

Пам’ять різко повернула все на свої місця: співи, факели, шалені вигуки й загони клубів.

Вона скорчилася в руках Петтона й зсередини вирвався глибокий протяжний крик.

— Заберіть мене звідси! Я хочу додому. Заберіть мене додому, — її голос здійнявся вереском, від котрого в Гаррі, котрий вибігав із сусіднього коридору, похолола кров у жилах. — Завтра ж! — несамовито й нестримно кричала вона. — Завтра! За-автра! За-автра!

Багатство золотистих променів переливалося безсиллям, а довгий день продовжував терпіти запилюжену дорогу та мрійливе тепло, що здіймалося над будинком. Дві неспокійні пташки намагалися віднайти прохолодне місце серед гілок на дереві біля сусіднього будинку, а внизу темношкіра жінка мелодійно пропонувала полуницю. Був квітневий полудень.

Селлі Керол Хеппер, витягнувши руку на підвіконні й поклавши на неї підборіддя, сонно дивилася на мерехтливі під сонцем пилинки, на теплі хвилі тепла, що випромінювала новонароджена весняна земля. Вона побачила старенький добрий Форд, що вигулькнув з-за небезпечного повороту і, грюкаючи й сопучи, ледве доїхав до пункту призначення й ривком зупинився. Вона не вимовила й слова, а через хвилину різкий знайомий свист розірвав повітряну тишу. Селлі Керол усміхнулася й примружила очі.

— Доброго ранку.

З-під даху авто визирнула вигнута голова.

— Пізнього ранку.

— А, дійсно, — сказала вона з вдаваним здивуванням. — Гадаю, що не знаю.

— Що поробляєш?

— Їм зелений персик, очікую на смерть.

І Кларк з останніх сил вивернув свою голову, аби побачити її обличчя.

— Вода така тепла, як парне молоко, Селлі Керол. Не хочеш поплавати?

— Ненавиджу звиватися, — зітхнула ліниво Селлі Керол, — проте щось таки захотілося.

[1] «Кісмін» звучить як «kiss me» (англ.) — поцілуй мене.

[2] Сaddy (англ.) — помічник гравців у гольф, які, зазвичай, подають ключки.

[3] Адамові сльози (фразеол.) — горілчані напої.

[4] Тут автор згадує поезію канадського автора Роберта Сервіса «Вистріл Дена Мак-Грю»

[5] Діксіленд — символічна назва південних штатів США, котра побутувала до початку Громадянської війни.

[6] «Кубла-хан, або Видіння уві сні» — поема Семюела Тейлора Кольріджа.