Завершивши свою лайливу промову, Жаклін раптом крутнулася й осіла в крісло — нерви не витримали.

— Та цього разу, — продовжила вона знесилено, — ти мені потрібен. Мені потрібна твоя сила, твоє здоров’я і твої обійми. І коли ти віддаєш це кожному, мені дістається так мало...

Він опустився на коліна біля жінки й обійняв її, а її голова слухняно лягла йому на плече.

— Вибач мені, Жаклін, — покірно сказав він, — я буду більш обережним. Я сам не знав, що роблю.

— Ти найдобріша людина на світі, — хрипло прошепотіла вона, — та я хочу тебе всього й усе найкраще, що тільки є в тобі.

Він продовжив гладити її по волоссю. Протягом кількох хвилин вони перебували в мовчанці, ніби досягли гармонії, нірвани й цілковитого розуміння. Потім Жаклін неохоче підняла свою голову, бо голос місіс Кленсі, що лунав зі сторони дверей, перервав їхню ідилію.

— Ох, прошу вибачення.

— Що таке?

— Прийшов хлопчик, у нього якісь коробки. Там післяплата.

Мейзер встав і вийшов за місіс Кленсі в приймальню.

— П’ятдесят доларів, будь ласка.

Він порився в гаманці, там було пусто. Він забув зранку зайти в банк.

— Хвилинку, — розсіяно сказав він. Його думки крутилися навколо Жаклін, яка здавалася такою зневіреною у своїй біді, Жаклін, яка чекала на нього в його кабінеті. Він вийшов у коридор й відкрив двері напроти з табличкою «Клейтон і Дрейк, брокери» і, розчахнувши внутрішні двері, підійшов до чоловіка, що сидів за столом.

— Доброго ранку, Фреде, — сказав Мейзер.

Дрейк, низький зростом, років тридцяти, у пенсне й із лисиною, підвівся й потиснув йому руку.

— Привіт, Джиме. Чим можу зарадити?

— Там до мене прийшов листоноша, у нього якісь коробки з післяплатою, а в мене ні цента готівкою. Зможеш позичити мені півсотні до вечора?

Дрейк примружено придивися до Мейзера. Потім повільно й виразно похитав головою — не вниз і вверх, а збоку в бік.

— Вибач, Джиме, — сухо відповів. — Для себе я вирішив, що ніколи нікому й ні за жодних умов не позичатиму грошей. Не раз бачив, як через це руйнується дружба.

Розсіяність Мейзера вже пройшла, і з нього вирвався односилабічний вигук, що не приховував вираженого здивування. Потім його природний такт включився автоматично, прийшовши на допомогу й диктуючи якісь слова, хоч розум раптово закам’янів. Його негайним інстинктивним прагненням стала необхідність полегшити докори сумління Дрейка за його відмову.

— Ох, я погоджуюся з цим, — він кивнув головою, нібито цілком розуміючи його, нібито він і сам часто роздумав про ухвалення такого рішення. — Я знаю, як ти почуваєшся. Тож... я просто... я просто не зможу порушити цього правила. Це правило, очевидно, правильне.

Вони ще трохи погомоніли. Для Дрейка вся ця справа виглядала цілком природною; свою роль він виконував не вперше. Він підбадьорив Мейзера винятково щирою посмішкою. Мейзер ввічливо повернувся до свого офісу, а Дрейк подумав, що це — найтактовніша людина в місті. Мейзер знав, як залишати людей під враженнями. Та, вві­йшов­ши в кабінет й побачивши, як його дружина похмуро дивиться на сонце за вікном, він обійняв її, а на його губах з’явилася якась нерідна усмішка.

— Добре, Жакі, — повільно промовив він, — думаю, ти маєш рацію практично у всьому, а я блукаючи, мов у колах пекла, — завжди помиляюся.

Протягом наступних трьох місяців Мейзер змінив свої звичні погляди на життя. Його минуле життя було незвичайно щасливим. Ці тертя між людиною й людиною, людиною й суспільством, що накладають на більшість панцир цинізму, невихованості й сварок, в їхньому житті відбувалися не часто. Раніше він ніколи не думав про те, що його імунітет теж має свою ціну, та тепер він бачив, що тут і там, зрештою — всюди, він поступався дорогою, аби уникнути ворожнечі, суперечок й навіть простих питань.

Наприклад, він позичив знайомим велику суму грошей — приблизно тринадцять сотень доларів, а тепер він у новому світі усвідомив, що вони до нього не повернуться. Суворий жіночий розум Жаклін усвідомив це вже давно. Лише тепер, завдяки жінці, на його рахунку в банку з’явилися гроші, і він почав сумувати за своїми кредитами.

Він також зрозумів, наскільки правдивими були її звинувачення про його поблажливість — трішки він давав цим, трішки — тим; загальна сума, потрачені час та енергія були винятково помітними. Йому подобалося допомагати людям. Він відчував себе прекрасно, коли про нього добре думали, та зараз він роздумував над тим, чи не корився він таким чином своєму чванству. Підозрюючи це, він як завжди був несправедливим до себе. Правдою було те, що Мейзер був справжнім безнадійним романтиком!

Він вирішив, що такі ж витрати втомлювали його до вечора, знижували ефективність його роботи й робили меншою опорою для Жаклін, котра з кожним місяцем ставала все більшою й втомленішою, а всі довгі літні вечори проводила на затіненій веранді в очікуванні його кроків.

Аби не зійти з нового шляху, Мейзер відмовився від багатьох речей — серед них була й посада президента асоціації випускників коледжу. Він позбавився й іншої, менш цінної роботи. Коли його робили учасником якогось комітету, усі інші претенденти за традицією одразу ж обирали його представником, а самі розсіювалися десь на темному фоні, де їх було не зовсім просто відшукати. Зараз він із цим порвав. Також він уникав тих, хто мав звичку просити про різні послуги — він не зважав на ті сміливі, сповнені жаги й мольби погляди, що так взивали до нього в клубі.

Зміни в ньому відбувалися повільно. Він не був настільки наївним — завдяки іншим обставинам відмова Дрейка позичити йому грошей не надто б його ошелешила. Якби йому розказали про це як про веселий випадок, що стався з кимось іншим, він, мабуть, і не задумався б про це. Проте все відбулося так несподівано, та ще й нашарувалося на аналогічну ситуацію, про яку він довго роздумував — так що нестяма додала цій історії сили й великого значення.

Настала середина серпня; усю неділю трималася задушлива спека, ніби в печі. Фіранки на широко розчинених вікнах його кабінету ледь-ледь здійнялися за цілий день та нагадували лежачі вітрила, котрі прикривали гарячі віконні сітки. Мейзер хвилювався — Жаклін перевтомилася, тому в неї почався нестерпний головний біль, та й бізнес, здавалося йому, дійшов до якоїсь невидимої межі. Весь ранок він був таким дратівливим, що навіть місіс Кленсі час від часу поглядала на нього з підозрою. Він одразу ж вибачився, несподівано пошкодувавши про це. Незважаючи на спеку, він сумлінно працював — то що ж їй потрібно?

У цю хвилю місіс Кленсі з’явилася біля дверей його кабінету, і він, ледь нахмурившись, глянув на неї.

— До вас містер Едвард Лейсі.

— Гаразд, — байдужим тоном мовив він. Старий Лейсі — він був із ним трохи знайомий. Жалюгідна фігура: блискучий старт у вісімдесятих, а зараз — один із міських невдах. Він не міг уявити, навіщо завітав Лейсі — ну, хіба що про щось попросити.

— Доброго вечора, містере Мейзере.

На порозі стояв невисокий, невеселий сивоволосий чоловік. Мейзер встав і ввічливо з ним привітався.

— Ви зайняті, містере Мейзере?

— Та, не дуже, — він ледь наголосив на прислівникові.

Містер Лейзі сів, явно соромлячись. Він не відпускав свого капелюха з рук і почав говорити, міцно вчепившись у нього.

— Містере Мейзере, якщо у вас знайдеться бодай п’ять вільних хвилин, я дещо вам розкажу... Розумієте, мені просто необхідно з вами про це поговорити.

Мейзер кивнув. Його чуття йому підказувало, що зараз його будуть про щось просити, проте він втомився, і з якоюсь байдужістю опустив підборіддя на руки, вітаючи будь-яке перенесення своєї уваги від негайних турбот.

— Розумієте, — продовжив містер Лейсі, а Мейзер помітив, що пальці, які гнули краї капелюха, — тремтять, — колись давно, у вісімдесят четвертому, ми з вашим батьком були добрими товаришами. Ви, мабуть, якось чули від нього про мене.

Мейзер кивнув.