«Люба.... — так тепер починалися його листи, — моя любове, коли я прокинувся сьогодні посеред ночі й усвідомив, що все закінчено, то захотів померти. Я не можу жити далі. Можливо, якщо ми зустрінемося цього літа, то зможемо ще раз поговорити й прийняти інше рішення — ми були такі схвильовані й сумні того дня, і я не відчуваю, що проживу життя без тебе. Ти говориш про інших людей. Та чи ти не розумієш, що для мене немає нікого, окрім тебе...»

Оскільки Паула подорожувала Заходом, то інколи згадувала своїх залицяльників, аби здивувати Енсона. Та Енсон був надто кмітливим, аби дивуватися. Коли він зустрічав якесь чоловіче ім’я в її листах, то відчував впевненість й дещицю зневаги — він завжди був вищим за це все. Та все ж він продовжував сподіватися, що одного дня вони одружаться.

Тим часом Енсон із завзяттям поринув у весь рух й блиск задоволень післявоєнного Нью-Йорка, вступив у маклер­ську контору, приєднався до півдюжини клубів, танцював допізна й існував у трьох світах — своєму власному, світі молодості, випускників Єлю й тій частині світу, що сягала Бродвею. Та при цьому він завжди проходив крізь ту восьмигодинну, вдумливу рутину, що присвячував роботі на Волл Стріт, де синтез зв’язків його впливової сім’ї, його гострий розум й надмір справжньої фізичної енергії швидко просунули його вперед. Він володів таким рідкісним розумом, що проникав усюди; деколи міг з’явитися в офісі таким бадьорим, хоч і спав менш як годину, та такі випадки були рідкісними. Тож на початку 1920-тих рівень його доходу, вклю­чаючи податки, перевищував дванадцять тисяч доларів.

Оскільки традиції Єлю відходили в минуле, він ставав все більше й більше відомою особистістю серед однокласників у Нью-Йорку, популярнішим, аніж був у коледжі. Він жив у величезному будинку й мав всі можливості для введення інших молодиків в інші грандіозні будинки. Ба більше, його життя здавалося безпечним, коли їхнє переважно лише кволо починалося. Вони зверталися до нього за підтримкою, відчуваючи при цьому втіху, а Енсон із готовністю їм відповідав, відчуваючи насолоду в допомозі іншим й у вирішенні їхніх турбот.

Зараз у листах Паули не було чоловічих імен, та нотка ніжності лунала крізь них, чого не було раніше. Від деяких джерел він дізнався, що в неї з’явився серйозний шанувальник, Лоуелл Таєр, бостонець, багатій, і хоч він був впевнений у тому, що вона все ще його любила, йому довелося змиритися, що одного дня він остаточно її втратить. За винятком однієї жалюгідної доби, вона не була в Нью-Йорку майже п’ять місяців, і через те, що поширювалися плітки, у нього виросло непереборно тривожне бажання побачити її. У лютому він взяв відпустку й вирушив до Флориди.

Палм-Біч розкішно й широко розкинувся між блискучим сапфіром озера Верт, надщербленого з різних сторін заякорених човників-будинків, надзвичайним бірюзовим берегом Атлантичного океану. Великі готелі «Брейкерс» та «Роял Пойнсіана» здіймалися як близнюки над сонячним піском, а навколо них зібралися клуб «Денсінг Глейд», будинок азартних ігор «Бредлі» й дюжина фешенебельних крамничок, ціни яких утричі перевищували нью-йоркські. По ґратчастій веранді готелю «Брейкерс» дві сотні юних дів робили крок вправо, потім — вліво, крутилися, а потім — ковзали, використовуючи те, що в художній гімнастиці ознаменоване «подвійним кроком», тоді як дві тисячі дзвінких браслетів на двох тисячах рук рухалися то вверх, то вниз.

У клубі «Еверглейдс» після приходу темряви Паула, Лоуел Таєр, Енсон й ще один випадковий незнайомець грали в бридж. Енсону здавалося, що її добре, серйозне обличчя було блідим й засмученим. До цього часу він знав її близько десь три роки, а подорожувала вона — чотири чи п’ять.

— Дві піки.

— Сигарету? Ох, вибачте. Пас.

— Пас.

— Я подвоюю три піки.

У кімнаті, наповненій димом, було безліч столів для бриджу. Погляд Енсона зупинився на Паулі й наполегливо затримався навіть тоді, коли Таєр його помітив.

— Ставки? — розсіяно запитав він.

«Троянда на площі Вашингтона», — заспівала молодь, розташувавшись у кутках,-

«Тут в’яну у підвалі,

З повітрям, та у ямі...»

Дим лежав широкими смугами, наче туман, і, коли відкривалися двері, то наповнював кімнату напівпрозорими містичними силуетами. Маленькі сяючі очі блукали поміж столиків, шукаючи серед англійців духа містера Конана Дойля, а ті, у вестибюлі готелю, вдавали вигляд, що вони англійці, як і справжні англійці.

«Ти б взяв ножа і мене зрізав»

«...мене зрізав»

...зрізав».

Після закінчення гри Паула раптом встала й заговорила до Енсона напруженим, низьким голосом. Вони налякано глянули на Лоуела Таєра й попрямували до дверей, спустились довгими кам’яними східцями, і через хвилину вже гуляли вздовж місячного пляжу, тримаючись за руки.

— Люба, люба... — у темряві вони бездумно й пристрасно обійнялися... А потім Паула відхилилася назад, аби дозволити його устам сказати те, що вона завжди хотіла почути — бо відчувала ці фрази під час поцілунку... Потім відвернулася знову, прислухаючись, та він притягнув її ближче, і тоді вона усвідомила, що він не сказав нічого, окрім: «Люба! Люба!» цим глибоким й розчарованим шепотом, від якого їй завжди хотілося плакати. Принижено й слухняно все її нутро кричало до нього й сльози полилися її обличчям, та серце продовжувало кричати: «Попроси мене, ох, любий Енсоне, попроси!»

— Пауло... Пауло!

Слова скрутили душу, наче руки, й Енсон, відчуваючи її тремор, зрозумів, що емоцій достатньо. Йому більше нічого не треба говорити, втягувати їхні долі в абстрактні загадки, що не мають практичного грунту. Чому він повинен щось казати, якщо може просто обіймати її — а навіщо марнувати час, чекати ще рік чи вічність? Він роздумував про них, про неї більше, аніж про себе. На хвилю, коли вона раптово сказала, що має повертатися до готелю, він засумнівався, спочатку думаючи, що «Це нарешті та мить», а потім: «Ні, я почекаю, однаково вона — моя...»

Він забув, що Паула була надто втомлена напругою цих трьох років. Її настрій назавжди розчинився в просторах ночі.

Наступного ранку він повернувся до Нью-Йорка, наповнений тривожним відчуттям незадоволення. У машині на нього очікувала чарівна дебютантка, з якою вже протягом двох днів вони разом обідали й вечеряли. Спочатку він розповів їй про Паулу й вигадав якусь езотеричну несумісність, що розділила їхні серця. Дівчина була дикою, пристрасною й довірливою до Енсонових лестощів. Як солдат Кіплінга, він міг заволодіти нею, не діставшись і Нью-Йорка, та, на щастя, він був тверезим й тримав себе під контролем. Пізніше, у квітні, без попередження, він отримав телеграму з Бар-Харбор, в якій Паула повідомляла про свої заручини з Лоуелом Таєром, про те, що вони негайно одружаться в Бостоні. І те, у що він ніколи не міг повірити, врешті-решт остаточно сталося.

У той ранок Енсон перепив віскі й пішов в офіс, аби цілковито заповнити себе безперервною роботою — він боявся, що може статися, коли він зупиниться. Увечері, як і завжди, «вийшов у світ», нічого не розказуючи про те, що відбулося; він поводився щиросердно, весело й ставився до всіх з увагою. Та одному він не міг зарадити — протягом трьох днів, у будь-якому місці, у будь-якому товаристві, він неочікувано схиляв свою голову на руки й плакав, як малюк.

У 1922 році, коли Енсон разом із молодшим партнером поїхав за кордон, аби вивчити деякі лондонські рахунки, подорож посприяла тому, що його взяли у фірму. Зараз йому було двадцять сім, він трішки погладшав, проте не втратив колишньої сили й, наділений манерами, виглядав досвідченішим, аніж інші. Люди молодші та старші любили цього хлопця й довіряли йому, матері були спокійними, коли їхні доньки опинялися під його заступництвом, завдяки вмінню Енсона ставити себе на один рівень разом із найстаршими та найконсервативнішими людьми у будь-якому товаристві. «Ви і я, — ніби говорив він, — ми єдині. Ми ж це розуміємо».

У нього були інтуїтивні й радше добросовісні знання про чоловічі та жіночі недоліки, і, як священик, він більше піклувався про зовнішній образ. Кожного недільного ранку, за традицією, він проводив уроки в сучасній недільній школі − навіть якщо холодний душ і швидка зміна костюму на суворий піджак було єдиним, що відділяло його від попередньої бурхливої ночі. Якось декілька дітей, об’єднані взаємним чуттям, пересіли з переднього на останній ряд. Він часто оповідав про цю оказію, і, як зазвичай, його нагороджували веселим реготом.