Вони сіли на софу, по вінця наповнені присутністю один одного, поглинені шепотом і солодкавими зізнаннями. На вечерю з’явилися батьки Джонквіл й були раді його зустріти. Приблизно два роки тому, як тільки він приїхав до Теннесі, вони захоплювалися ним та його кар’єрою в інженерно-будівельній компанії. Вони збунтувалися, коли він звільнився й вирушив до Нью-Йорку, аби знайти посаду більш прибуткову, та, оплакуючи завершення непогано початого старту, вони однаково до нього звикли й були готові дати згоду на заручини. Під час вечері, батьки дівчини запитали його про успіхи в Нью-Йорка.

— Усе йде, як по маслу, — казав він жваво. — Мене підвищили й підняли платню.

Він був засмученим, коли це говорив, проте всі здавалися такими радісними.

— Мабуть, ви їм подобаєтеся, — мовила місіс Кері, — це вже без перебільшень. За інших обставин хіба б вам дозволили брати відпустку двічі на три тижні, аби відвідати нас?

— Я наказав їм, аби вони дозволили, — поспішно виправдався Джордж; — Я сказав, якщо вони не дозволять, я звільнюся.

— Але ж вам необхідно накопичувати гроші, — ввічливо огризнулася місіс Кері, — а не витрачати їх на цю дорогу подорож.

Вечеря закінчилася — він та Джонквіл залишилися самі й зараз повернулися до своїх крісел.

— Не уявляєш, наскільки я щаслива, що ти тут, поруч, — зітхнула вона. — Якби ж ти ніколи мене не покидав, коханий.

— Ти сумуєш?

— Ох, дуже, дуже сумую за тобою.

— А скажи... інші чоловіки теж тебе так часто навідують? Як ті дві пташки?

Питання її пригнітило. Темно-оксамитові очі округлилися.

— Звісно. Постійно. Я ж тобі писала про це, любий.

Це щира правда — коли він тільки приїхав до міста, біля неї крутилося тисячі прихильників, захоплюючись її незвичайною витонченістю, по-дитячому возвеличуючи її, а дехто помічав, що її чарівні очі виражають щирість та тверезий розум.

— Ти гадаєш, що я сидітиму вдома, — поспіхом запитала Джонквіл, відкинувшись на подушки, звідки здавалася такою недосяжною, — і навіки схрещу свої руки на грудях, відгороджуючись від світу?

— Що ти таке говориш? — його голос набував панічних ноток.— Ти маєш на увазі, що в мене ніколи не буде достатньо грошей, аби одружитися з тобою?

— Не пришвидшуй події, Джордже.

— Я не пришвидшую. Ти саме це й мала на увазі.

Джордж зрозумів, що стоїть на краю прірви. У нього зовсім не було наміру зіпсувати цю ніч. Він знову спохватився, аби обійняти її, проте вона неочікувано вирвалася й сказала:

— Тут спекотно. Я принесу вентилятор.

Коли вентилятор увімкнули, вони знову сіли на софу, проте Джордж переживав такі спалахи емоцій й неконтрольовані імпульси, що одразу ж кинувся тією фразою, котру бажав приховати.

— Коли ти вийдеш за мене?

— Ти думаєш, що готовий до такого кроку?

І раптом його накрила хвиля лихоманки, тож він зіскочив на ноги.

— Нумо заткнімо цей довбаний вентилятор, — закричав він, — він мене з розуму зводить. Це — неначе цокання годинника, який пришвидшує наші побачення. Я приїхав сюди, аби відчути радість й забути про Нью-Йорк і час...

Він сповз на софу так несподівано, як і зістрибнув з неї. Джонквіл вимкнула вентилятор і, поклавши його голову на свої коліна, почала гладити його по волоссю.

— Сидімо так, — ніжно мовила вона, — так тихенько, і я вкладу тебе спати. Ти дуже втомився, повністю спустошився, але твоя кохана тепер подбає про тебе.

— Але я не хочу так сидіти, — різко виструнчуючись поскаржився він. — Я більше так не хочу. Я хочу, щоб ти мене поцілувала. Лише це мене відродить. І, у будь-якому разі, я не втомлений — це ж ти зморена. А я зовсім не спустошений.

І, аби довести, що він не заморений, Джордж встав із софи, перетнув кімнату й плюхнувся в крісло-гойдалку.

— Саме тоді, коли я вирішив, що одружуся з тобою, ти пишеш мені найбільш втомливі рядки так, ніби збираєшся порвати зі мною і змушуєш мене мчатися сюди...

— Ти міг не приїжджати, якби не хотів.

— Але я хотів! — наполіг Джордж.

Йому здавалося, що його мова — холоднокровна й надто логічна і що вона навмисне звинувачує його. З кожним словом вони все більше й більше віддалялися один від одного — а йому не вдавалося себе зупинити, не вдавалося стримати той біль і тривогу в безсилому голосі.

Та через хвилину Джонквіл гірко заплакала, він знову сів на диванчик і пригорнув її. Тепер він заспокоював її, притягнув її голову до себе на плече, шепотів їй такі знайомі теплі фрази, і вона мало-помалу заспокоювалася, лиш інколи тремтіла в його обіймах. Вони просиділи так понад годину, допоки вечірні акорди роялю не вибили останні звуки за вікном. Джордж більш не рухався, не думав, не сподівався, заколисаний німим передчуттям катастрофи. Годинник буде цокати, проб’є одинадцяту, потім дванадцяту, і потім місіс Кері турботливо покличе їх, перегнувшись через балюстраду, — а далі він бачив лише «завтра» та «відчай».

Прощання прийшло в найгарячішу добу наступного дня. Вони відгадали правду один про одного, проте зізнатися вона вирішила першою.

— Тобі не варто далі страждати, — сумно мовила вона, — я ж знаю, ти ненавидиш страхові компанії й ніколи не будеш у цьому успішним.

— Справа не в цьому, — вперто наполягав він, — я ненавиджу страждати в самотності. Якби ж ти вийшла за мене, поїхала зі мною і дала мені шанс, я був би успішним у всьому, та зараз мене непокоїть твоя відсутність.

Перед тим, як відповісти, не роздумуючи, вона довго мовчала, — для неї вимальовувався кінець, — та вона відтягувала момент, бо знала, що кожне наступне слово буде нещаднішим за попереднє. Нарешті вона наважилася:

— Джорже, я люблю тебе всіма фібрами свого серця, і не знаю, чи коли-небудь когось так полюблю. Якби ти міг одружитися два місяці тому, я б вийшла за тебе — зараз я не можу, бо це здається надто безрозсудним.

Він несамовито звинувачував її — вона щось приховує, у неї є хтось інший!

— Ні, у мене нікого немає.

Так і було. Проте, намагаючись врятуватися від напруженої лихоманки, що чинили ці любовні ланцюги, вона віднаходила звільнення в компанії молодиків, такого як Джері Холт; їй було байдуже на них.

Джордж, проте, не хотів миритися із цим. Він схопив її в обійми й буквально поцілунками намагався випросити в неї згоду на шлюб. Коли йому не вдалося, він вдався до довгого монологу-самобичування й зупинився лише тоді, коли побачив, що його образ для неї ще більше спотворюється. Він погрожував, що поїде, хоч наміру такого не мав, і відмовився їхати, коли вона сказала, що цей вчинок буде найрозумнішим. Спочатку вона була щиро розчарованою, а потім — лише поблажливо милосердною.

— Тобі краще поїхати зараз же, — нарешті скрикнула вона, і так гучно, що місіс Кері стривожено спустилася вниз.

— Що трапилося?

— Я їду геть, місіс Кері, — розбито пояснив Джордж. Джонквіл вийшла з кімнати.

— Не сприймайте так близько до серця, Джордже, — місіс Кері безнадійно й кмітливо кліпала очима: їй було шкода хлопця, проте вона глибоко в серці тішилася, що ця маленька трагедія майже закінчується. — На твоєму місці, я б на тиждень поїхала додому, до матері, абощо. Можливо, після всього це буде раціональним рішенням.

— Будь ласка, замовкніть, — вигукнув Джордж. — Благаю, не говоріть до мене зараз!

Джонквіл знову зайшла в кімнату, свою печаль та трепет вона приховала під пудрою, рум’янами та капелюшком.

— Я викликала таксі, — безпристрасно повідомила вона. — Ми можемо покататися по місту, допоки не приїде твій потяг.

Вона вийшла на веранду. Джордж накинув своє пальто та капелюха й ще з хвилину постояв в коридорі — він був без сил, відтоді, як поїхав із Нью-Йорка, не проковтнув й жодного шматка. Підійшла місіс Кері, присунула його голову до себе й поцілувала в щоку. У цей момент він відчув свою жалюгідність і млявість, розуміючи, що в театрі прощання грав таку саму завершальну роль. Якби ж він поїхав вчора, залишивши її з почуттям тверезої гідності. Таксі від’їхало, і протягом години ця парочка, що колись мліла від кохання, каталася в таксі, обираючи малолюдні вулички. Він тримав її за руку, і спокій у променях призахідного сонця огортав його, поволі розповзаючись у мовчанці й фатальній незламності.