— Чудово. Поїхали.

Хагерті, як пір’їнку, взяв її на руки.

— Ось що ми називаємо сімейною акробатикою, — сказала Паула. — Він віднесе мене догори. Хіба це не мило з його боку?

— Авжеж, — погодився Енсон.

Хагерті трохи нахилив голову, і їхні обличчя ніжно зіткнулися.

— І я його люблю, — сказала вона. — Саме про це я і говорила тобі, Енсоне, правда?

— Звісно, — сказав він.

— Він найкращий чоловік на світі, чи не так, любий?.. Ну що ж, на добраніч. Поїхали. Ну хіба ж він не сильний?

— Сильний, — сказав Енсон.

— Ти знайдеш стару піжаму Пітера, яка на тебе чекає. Солодких снів, побачимося за сніданком.

— Гаразд, — сказав Енсон.

Старші партнери фірми наголошували на тому, аби влітку Енсон поїхав за кордон. За сім років у відпустці він був, мабуть, лише раз, казали вони. Він втомився й потребував зміни оточення. Енсон опирався.

— Якщо я поїду, — він заявив, — то більше ніколи не повернуся.

— Це дурня, старигане. Ти приїдеш через три місяці, і вся депресія пройде. Будеш у формі.

— Ні, — він вперто хитав головою. — Якщо я зупинюся, то до роботи вже не повернуся. Якщо я зупинюся, це означатиме, що я програв. Все завершено.

— Ми ще посперечаємося з цим. Залишайся там хоч місяців шість, якщо захочеться, ми впевнені, що ти нас не покинеш. Ми знаємо, що без роботи ти відчуватимеш себе нещасним.

Вони все влаштували. Їм подобався Енсон, − Енсон подобався всім, — і зміни, що відбулися з ним, непокоїли весь офіс. Де його всепоглинаючий ентузіазм, що передавався справі, його ставлення до рівних та підлеглих, сплеск бадьорості від його енергійної присутності? За останні чотири місяці його внутрішній невроз розтоптав його до жалюгідного сорокарічного песиміста. На всіх переговорах, в яких він брав участь, поводив себе так, ніби був під дією наркотиків чи неймовірної напруги.

— Коли я поїду, то вже ніколи не повернуся, — повторив він.

За три дні до його подорожі Паула Леджендр-Хагерті померла під час пологів. Я тоді проводив із ним багато часу, ми подорожували разом, та вперше за все наше знайомство він не сказав ні слова про те, що дійсно відчуває, та і я не помітив найменшого пориву емоцій. Його основною проблемою став власний вік, і будь-яку розмову він підводив до того, аби нагадати про свою зрілість, а потім замикався в мовчанці, ніби вважав, що це повідомлення викличе ланцюгове мислення, що і так виникає саме собою. Як і його колеги, я був стурбований змінами, що в ньому вирували, тому зрадів, коли корабель «Париж» відніс нас у водний простір між двома світами.

— Як щодо того, аби випити? — запропонував він.

Ми пішли в бар із тим особливим відчуттям, котре виникає завжди, як тільки-но ти кудись від’їжджаєш, і замовили чотири мартіні. Після першого коктейлю я помітив, як він змінився — він раптом нахилився вперед і вдарив мене по коліну з радістю, яку я побачив вперше за чотири місяці.

— Ти бачив дівчину в червоному береті? — запитав він.  — Ту, рум’яну, яку проводжали з двома вівчарками.

— Вона симпатична, — погодився я.

— Я підгледів у кімнаті стюардів. Вона подорожує сама. Через декілька хвилин я піду вниз, аби переговорити з офіціантом. Сьогодні ми з нею вечеряємо.

Через хвилю він залишив мене й протягом години гуляв із нею палубою то вверх, то вниз, щось розповідаючи своїм ясним і сильним голосом. Її червоний берет був яскравою плямою на тлі сіро-зеленого моря, і час від часу вона дивилася на нас крізь розвіяну вітром прядку волосся й посміхалася з подивом, ентузіазмом та сподіванням. За вечерею ми випили шампанського й були дуже радісними, потім Енсон грав у більярд із заразливим азартом, і декілька людей, які бачили мене з ним, запитали, як його звати. З тою дівчиною вони говорили та сміялися в барі, коли я пішов спати.

Під час подорожі я бачився з ним менше, аніж на це очікував. Він хотів знайти для мене пару, та нікого гожого не було, тож зустрічалися ми лише за їжею. Проте деколи він заходив у бар аби випити коктейль й розповісти мені про дівчину в червоному береті, про їхні божевільні й дивовижні пригоди, і я радів, що він знову став собою, чи хоча б тим, кого я знав раніше і який нагадував мені про домівку. Я не думаю, що він був щасливим без любові. Йому потрібен був хтось, хто би тягнувся до нього, як до магніту, хто б допомагав зрозуміти себе краще, хто б виконував обіцянки. Не знаю, правда, які саме. Можливо, люди обіцяли йому, що у світі завжди будуть жінки, які проводитимуть із ним свої найяскравіші, найкращі й найсвітліші години, аби турбуватися та захищати ту надідеальність, яку він так щиросердно виплекав у своєму серці.

Одного дня, коли юні Мейзери були одружені більше, як рік, Жаклін зайшла до чоловіка в контору фірми, що займалася торгівлею залізними товарами й роботу якої він виконував більш-менш успішно. Відкривши двері кабінету, жінка зупинилася й вигукнула: «Ой, я вибачаюся...» — вона перервала частково тривіальну, проте дещо гостроцікаву сцену. У кабінеті стояв молодик, який їй був дещо знайомий і якого звали Бронсон: чоловік підвівся з-за столу йому назустріч. Бронсон обома руками міцно потискав руку її чоловіка — навіть більш ніж міцно. Коли вони почули, що увійшла Жаклін, обидва обернулися й та помітила, що очі Бронсона — червоні.

Через хвилю він вже виходив, і, проходячи повз неї, якось збентежено сказав їй:

— Ну як ви?

Вона ввійшла в кабінет чоловіка.

— А що тут робив Ед Бронсон? — із цікавістю запитала вона.

Джим Мейзер посміхнувся, ледь примруживши свої сірі очі, і тихо посадив її на свій стіл.

— Він просто забіг на хвильку, — легко відповів він. — Як справи вдома?

— Усе добре, — вона дивилася на нього загадково. — Що він хотів? — наполягала вона.

— Та так, зайшов по одній справі.

— Якій справі?

— Та так, нічого особливого. Просто справа.

— А чому його очі почервоніли?

— Хіба? — він невинно глянув на неї, й обоє розсміялися.

Жаклін встала й, обійшовши стіл, плюхнулася в його обертове крісло.

— Краще б ти мені розповів, — весело оголосила вона — бо звідси я не піду, допоки не дізнаюся все.

— Ну що ж...— спохмурнівши, він завагався. — Він попросив мене про одну невеличку послугу.

І зрештою Жаклін все зрозуміла, чи, більшою мірою, повірила інтуїтивному чуттю.

— Оу, — її голос став трохи суворішим. — Ти позичив йому гроші.

— Небагато.

— Скільки?

— Всього три сотні.

— Три сотні! — і голос її задзвенів, як холодна бесемерівська сталь. — Скільки ми витрачаємо в місяць, Джиме?

— Ну, приблизно п’ять чи шість сотень, гадаю, — він невпевнено глянув на неї. — Слухай, Жекі, Бронсон поверне мені борг. Він просто в невеличкій біді. Він зробив помилку, пов’язану з якоюсь дівчиною з Уодміра...

— А ще він знає, що ти славишся своєю непідкупною щедрістю, тож прийшов до тебе, — перервала Жаклін.

— Ні, — категорично заперечив він.

— А ти не подумав, що ці три сотні можуть знадобитися мені? — запитала вона. — Як щодо тієї подорожі до Нью-Йорка, яку ми не змогли собі дозволити минулого листопада?

Широка усмішка з обличчя Мейзера повільно осунулася. Він пішов і прикрив двері кабінету.

— Зрозумій, Джекі, — почав він. — Ти ж цього не знаєш. Бронсон — це та людина, з якою я обідаю майже щодня. Ми завжди разом гралися, коли були дітьми, ми ходили до школи разом. Хіба ти не бачиш, що я — єдина особа, до якої він може звернутися за допомогою? І саме тому — я не відмовлю.

Жаклін повела плечима, нібито струсила всі його аргументи.

— Що ж, — відповіла вона рішуче, — усе, що я знаю, це те, що він ненадійна людина. Йому вічно на все начхати, і якщо він не бажає працювати, це справа його — тому він не має виживати твоїм коштом.

Зараз вони сиділи по різних краях столу й кожен говорив так, як зазвичай розмовляють із дітьми. Усі фрази починалися з: «Послухай», а обличчя одягли маску довготерпеливості, хоч їм ледве вдавалося її зберігати.