— Думаю, вона була брюнеткою; завжди вплітала в коси стрічку й носила помпезні спідниці кольору небесної блакиті й рожевощокого заходу.

— Так.

— Господи, вона була такою милою, Гаррі! Марджері, мабуть, любила стояти на веранді з високими колонами й зустрічати гостей. Думаю, більшість чоловіків, повертаючись з війни, намагалася розділити з нею свою долю, та, мабуть, так і не застала її. Він ступив ближче до пам’ятника, шукаючи замітки про заміжжя.

— Тут про чоловіка не вказано.

— Звісно, так набагато краще. Просто «Марджері Лі» й ця красномовна дата. Вона пригорнулася до нього і, коли її волосся кольору стиглої пшениці торкнулося його щоки, йому перехопило подих.

— Скажи, ти дійсно бачиш її, ніби живу, Гаррі?

— Я бачу, — ніжно погодився він. — Вона — у твоїх безцінних очах. Ти зараз така прекрасна, тож вона, мабуть, теж такою була.

Прихилившись, вони тихо стояли, і він відчував ніжне тремтіння її плечей. З гори набігав грайливий вітерець, хвилював податливі криси її капелюха.

— Підемо туди!

Вона вказала на широку луговину, що тяглася з іншого боку пагорба, на якій вздовж смарагдової трави, склавши свою зброю, безконечним рядом вишиковувався батальйон сіро-білих хрестів.

— Це — мертві конфедерати, — пояснила Селлі Керол.

Вони ходили й читали епітафії, та там були лиш імена та дати, а дещо розібрати взагалі, здавалося, неможливим.

— Останній ряд, бачиш? Він найтужливіший. На кожному хресті — просто цифри й надпис «Невідомий».

Вона глянула на нього повними сліз очима.

— Не можу пояснити, наскільки це все для мене живе, любий.

— Твоє ставлення до цього передає всю глибину твоєї душі.

— Ні, це не моє ставлення, це все вони — той давній час, який я намагалася в собі воскресити. Це — звичайні чоловіки, і, очевидно, зовсім не вартують, аби бути «Відомими», та вони віддали життя за найпрекраснішу частину світу — приречений Південь. Розумієш, — голос її тремтів, а в очах мерехтіли сльози, — люди живуть із цими мріями, вони прив’язуються до речей, і я теж так виростала — з місцевою, твердою вірою. Це було так легко, тому що плоть не сповниться душею і не розчарує нас. Я так прагнула жити цим минулим, тягнулася до їхнього благородства — та розумієш, це все минає, поринає у вічність, мов троянди в древньому саду; лише спалахи чесності й лицарства ще десь тьмяніють у душах наших чоловіків, живуть історії із вуст сусіда-конфедерата та ходять по землі ще декілька темношкірих старців. Ох, Гаррі, у цьому щось було, було щось! І я не зумію тобі розтлумачити, та все це жило історією.

— Я все розумію, — знову запевнив він її.

Селлі Керрол всміхнулася й витерла сльози краєм носової хустинки, що стирчала із його нагрудної кишені.

— Коханий, ти ж не засмутився? Навіть коли я плачу, то щаслива — з цього місця я ніби наповнююся життям.

Тримаючись за руки, вони повільно линули назад. Знайшовши м’яку траву, вона потягнула його вниз; вони сіли бік о бік, притулившись до розвалин низької огорожі.

— Швидше б пішли собі он ті три бабусі, — поскаржилася вона. — Хочу поцілувати тебе, Гаррі.

— Я теж.

Вони ледь дочекалися, поки троє згорблених фігур не зникнуть з виду, і вона поцілувала його цілунком, що, здавалося, розчинив у собі небо, усю її радість та сльози, цілунком, що помістив у собі вічну мить блаженства.

Після цього вони неспішно поверталися додому, тим часом як по кутках сутінки вже розпочали свою заколисливу гру в шашки разом із залишками дня.

— Ти приїдеш десь всередині січня, — сказав він, — і повинна залишитися на місяць, не менше. Не пошкодуєш. Цієї пори ми організовуємо зимовий карнавал, і, якщо ти ніколи не бачила снігу, то потрапиш у країну див. Катання на лижах, ковзанах, санах та санчатах, паради з факелами різного кольору — усе це на карнавалі снігу. Ми не влаштовували його вже кілька років, так що цього разу шоу буде особливим.

— Мені там холодно не буде, Гаррі? — несподівано запитала вона.

— Насправді — ні. Можливо, заніміє твій носик, проте точно не тремтітимеш від морозу. У нас він суворий та сухий, сама знаєш.

— Знаю, що я дитя спеки. Ніколи не любила морозу.

Вона затихла, й обоє з хвилю мовчали.

— Селлі Керол, — протягнув він, — що ти думаєш про візит у березні?

— Думаю, що люблю тебе.

— Тож зустрінемось у березні?

— У березні, любий Гаррі.

Усю ніч у вагоні було дуже холодно. Вона викликала провідника, аби попросити ще одну ковдру, та зайвих не було, тому, скрутившись калачиком, вона тремтіла від холоду під ковдрою, яку склала вдвоє, та хоча б декілька годин намагалася поспати. Зранку прагнула виглядати краще.

Встала вона о шостій, ніяково вбрала свій холодний одяг і, хитаючись на нерівній підлозі, направилася до ресторану випити чашку кави. Снігу намело в тамбури вагону, він перетворив підлогу на слизький каток. Це було незвично, цей холод підкрадається до кожного кутка. Під час видиху з губ виринала хмаринка пару, тож вона дихала зі захопленням, просто так. Сидячи за столиком, вона розглядала за вікном білосніжні пагорби й долини, самотні сосни, котрі в зелених лапах подавали холодну страву для зимового бенкету. Часом повз потяг пролітала одинока ферма, потворна, непомітна, зледеніла й загублена в білім сніговім покрові; і кожного разу душа її сповнювалася милосердям до замурованих людей, котрі чекали на весну.

Коли Селлі поверталася з ресторану до свого вагону, то відчула несподіваний порив енергії та вирішила, що то, мабуть, і є та життєдайна атмосфера, про яку говорив Гаррі. Це — Північ, і він тепер теж її частинка серця.

Вітрище буйний дуй!

Блукай і все руйнуй,

— переповнена феєрією заспівала сама собі.

— Що ви сказали?— увічливо запитав провідник.

— Я попросила почистити пальто.

Довгі дроти телеграфу тепер затанцювали парами, збоку лягли дві колії — три — чотири; рядком потягнулися будинки зі засніженими дахами, промайнув трамвай із візерунками морозу на вікнах, вулиці — більше вуличок — місто.

Вона здивовано ступила на платформу студеного вокзалу й побачила три фігури в хутрах, що швидко линули до неї.

— Це вона!

— Ох, Селлі Керол!

Селлі впустила свою валізку з рук.

— Привіт.

Смутно знайоме, холодне обличчя прихилилося та поцілувало її, група інших лиць, здавалося, випромінювала великі важкі кільця сигаретного диму; вони всі тиснули їй руку. З Гаррі прийшли його брат Гордон — низький бадьорий тридцятилітній чоловік, не мистецька й дещо каламутна рольова модель молодшого брата, а жінка останнього, Майра,  — апатична леді зі світло-русявим волоссям та в хутряному шоломі. Селлі Керол одразу ж відчула в ній щось скандинавське. Веселий водій захопив її валізку, Майра млосно вигукувала «Моя люба» й уривчасто раділа зустрічі, і, безглуздо теревенячи, вони дружньо вивалилися з вокзалу. Потім вони влізли в авто, що пробиралося крізь згорблену процесію засніжених вулиць, на яких у кожному кутку маленькі хлопці чіпляли санки до продовольчих вагонів та автівок.

— Ох, — вигукнула Селлі Керол, — Я теж хочу таким зайнятися! Можна, Гаррі?

— Забава — для дітей, проте, думаю, ми б могли...

— А було б весело, — жалісно мовила вона.

На білосніжному схилі розкинувся просторий каркасний будинок, і тут її познайомили з громіздким сивоволосим господарем, який їй одразу ж сподобався, та леді яйцеподібної форми, що поцілувала її — то були батьки Гаррі. У цілій галасливій годині змішалися метушливі уривки фраз, гаряча ванна, яєчня з беконом та відчуття спільної ніяковості; після цього вони з Гаррі опинилися одні в бібліотеці, і вона наважилася зізнатися, що хоче покурити. У просторій кімнаті з портретом Мадонни над каміном розтяглися великим рядом книги, обкладинки яких відблискували від світла каміна світло-золотавим, темно-мідним і яскраво-червоним мерехтінням. Усі спинки крісел біля узголів’я вкривалися мережевими серветками, де кожна голова могла відпочити, софа була дуже зручною, книги виглядали, ніби були читані-перечитані — і Селлі Керол раптом миттю згадала домашню стареньку пошарпану бібліотеку, громіздкі медичні фоліанти батька, три портрети її великих двоюрідних дядьків, мальовані олійними фарбами, і давній диванчик, який вже півсотні літ не перетягували, але ж як розкішно мріялося на ньому. Ця кімната вражала її тим, що вона не відзначалася ані привабливістю, ані безладністю. Просто галерея достатньо дорогих речей, яким не було більш як п’ятдесят.