— Мені навіть випала честь нести його труну. Якось ми були дуже... дуже близькими. Саме тому я й прийшов до вас зараз. Ще ніколи в моєму житті мені не доводилося так до когось ходити, як сьогодні до вас, містере Мейзере — ходити до незнайомця. Та з часом друзі помирають, переїжджають чи які-небудь життєві обставини їх розлучають. Діти помирають теж, якщо вам не пощастить відійти у вічність першим, — і ось так в одну прекрасну днину ви залишаєтеся в повній самотині, і у вас немає жодного друга. Ви опиняєтеся в ізоляції, — він ледь помітно всміхнувся. Його руки тепер тремтіли сильно. — Якось, майже сорок років тому до мене прийшов твій батько й попросив у мене тисячу доларів. Я був на кілька років старшим від нього й знав його небагато, проте про нього в мене склалася хороша думка. У ті дні це були великі гроші, а гарантій у нього не було жодних, — у нього не було нічого, окрім плану в голові, — та мені сподобався той ентузіазм, що так горів у його очах, — ви вибачайте, коли я скажу, що ви дійсно дуже схожі, — тож я дав йому ті гроші без жодних гарантій.

Містер Лейсі зробив паузу.

— Без гарантій, — повторив він. — Тоді я міг собі це дозволити. Я нічого не втратив. Не пройшло й року, як він віддав борг, та ще й шість відсотків зверху.

Мейзер дивився вниз, на промокальний папір, креслячи серію трикутників своїм олівцем. Він знав, до чого це все наближається, і його мускули напружилися — він збирався зі силами для відмови, яку зараз повинен промовити вголос.

— Я тепер старий чоловік, містере Мейзере, — продовжував скрипучий голос. — Я зробив помилку. Я — невдаха, та зараз мова не про це. У мене є донька, ще незаміжня і живе зі мною. Вона працює стенографісткою й завжди до мене ставиться з повагою. Ми живемо разом на Селбі-авеню — у нас там квартирка, доволі миловидна квартирка.

Старий, охоплений тремтінням, зітхнув. Він намагався — й одночасно боявся — перейти до свого прохання. Здається, справа стосувалася страхування. У нього був поліс на десять тисяч доларів, він напозичав грошей на цю суму, а тепер міг її втратити, якщо своєчасно не внесе в касу чотириста п’ятдесят доларів. Разом із донькою їхня сума становила сімдесят п’ять доларів. У них не було друзів, — він про це вже говорив, — і гроші їм дістати неможливо...

Мейзер більше не міг терпіти цієї жалісливої історії. Гроші дати він не міг, але, зрештою, у його силах було бажання позбавити старого чоловіка від принизливої агонії випрошування цих грошей.

— Вибачте, містере Лейсі, — перервав він так ввічливо, наскільки можливо, — та я не зможу позичити вам грошей.

— Ні? — старий, кліпаючи, дивився на нього вицвілими очима, погляд яких, здавалося, перебував за межами будь-якого сум’яття, за межами всіх людських емоцій — окрім хіба що безперервної тривоги.

Лише напіввідкритий рот ледь змінив вираз його обличчя. Мейзер знову рішуче зосередився на промокальному папері.

— Через кілька місяців у нас буде немовля, і я накопичую гроші для цього. Стосовно моєї жінки чи майбутньої дитини саме зараз було б нечесно брати ці гроші.

Його голос перетворився на якесь бурмотіння. Він усвідомив, що вже говорить якісь заяложені речі, що бізнес йде погано, причому говорить про це з огидною легкістю.

У містера Лейзі не було аргументів. Він встав без видимих знаків розчарування. Лише руки його тремтіли, і це хвилювало Мейзера. Старий почав вибачатися — він шкодував про те, що потурбував його в таку складну годину. Можливо, він щось вигадає... Він просто подумав, що коли справи в містера Мейзера йдуть добре, то чому б не прийти до нього, він же ж — син його давнього товариша.

Коли він виходив з кабінету, то не міг відкрити дверну ручку. Місіс Кленсі допомогла йому. Він, човгаючи й згорбившись, пішов коридором, усе ще кліпаючи своїми вицвілими очима й усе ще з напіввідкритим ротом.

Джим Мейзер стояв біля свого столу, закривши обличчя рукою й втягнувши голову в плечі, ніби йому раптом стало холодно. Та о п’ятій годині вечора стояла така спека, як опівдні на тропіках.

Через годину ця спека посилилася ще більше, допоки він, стоячи в кутку, очікував на трамвай. До його будинку їхати треба було двадцять п’ять хвилин, і він купив газету з рожевими сторінками, аби розбудити свої в’ялі думки. Останнім часом життя здавалося йому менш щасливим та не таким романтичним. Можливо, тепер він знав більше про світові потоки, можливо, романтика подих за подихом, випаровувалася з буянням епох. Нічого подібного раніше з ним ще не траплялося. Цей старий постійно крутився в його голові. Він уявляв собі, як той втомливою спекою важко плентається додому — пішки, мабуть, аби зекономити гроші на проїзді, відкриває двері задушливої маленької квартирки й зізнається доньці, що син його друга не зміг йому допомогти. Увесь вечір вони безнадійно намагатимуться щось вигадати, допоки не скажуть «добраніч» один одному, — батько й донька, опинившись випадково у єдиному віддаленому світі, — та розійдуться по своїх кімнатах, не в змозі заснути — такі одинокі у своїй печалі.

Під’їхав трамвай Мейзера, і він знайшов вільне місце в передній частині вагона, біля старої леді, котра неохоче підібгала ноги, коли той намагався вмоститися біля неї. На наступній зупинці прохід у вагоні заповнився юними продавчинями з сусіднього універмагу, і Мейзер розгорнув газету. Останнім часом він не потакав своїй звичці — поступатися місцем в трамваї. Жаклін мала рацію — звичайна молодиця здатна стояти так, як і він. Поступатися місцем  — це жалюгідно, лише красивий жест, та й годі. Сьогодні, мабуть, лиш одна дівчина із тисячі неохоче подякує.

У вагоні було душно й спекотно, він витер великі краплі поту з чола. У проході стало дуже тісно, і жінка, що стояла біля нього, на секунду зачепилася за його плече, тільки-но вагон повернув за кут. Мейзер глибоко вдихнув неприємне гаряче повітря, що наполегливо відмовлялося циркулювати, і спробував сконцентруватися на карикатурі, розміщеній на верхівці сторінки про спорт.

— Будь ласка, проходьте вперед! — різкий і дратівливий голос кондуктора намагався прорізатися крізь невиразну масу людей. — Спереду — вільно!

Колона зробила жалюгідну спробу податися вперед, та помітного успіху не досягла — там не було вільного місця. Вагон знову звернув, і знову жінка, що стояла біля Мейзера, ледь не впала на нього. Раніше, як правило, він просто би поступився їй місцем хоча б заради того, аби уникнути цих згадок про її присутність. Він відчував себе неприємно холоднокровним. І трамвай — просто жахливий, жахливий! У ці неймовірно спекотні дні вони б мали випускати на лінію більше трамваїв.

Вже вп’яте він розглядав карикатури на сторінці гумору. На другому малюнку був зображений жебрак, і туманний образ містера Лейсі поступово й наполегливо займав його місце. Боже! А раптом старець дійсно помре з голоду, раптом — кинеться в річку?

«Колись, — подумав Мейзер, — він допоміг моєму батьку. Якби ж він не зробив цього, моє власне життя, мабуть, було б не таким, як зараз. Та тоді Лейсі міг дозволити собі подібний вчинок — а зараз я не можу».

Аби прогнати образ містера Лейсі, Мейзер намагався думати про Жаклін. Він знову й знову говорив собі, що не зможе пожертвувати інтересами жінки заради інтересів старого невдахи, в якого колись був шанс, та він опустився на дно. Жаклін цей шанс був потрібен зараз більше, аніж будь-коли раніше.

Мейзер подивився на годинник. Він їхав у трамваї вже хвилин десять. Залишалося ще п’ятнадцять, а спека все нещадно піднімалася. Жінка знову ледь на нього не впала, він глянув у вікно й побачив, що вони виїжджають із центру міста.

Його заполонила думка, що, зрештою, він, можливо, поступиться місцем цій жінці — останній раз вона просто повисла на ньому, було очевидно, що вона перевтомлена. Якби ж він знав, що це — стара жінка, проте тканина її сукні, що торкалася плеча, підказувала, що це — юна дівчина. Він не наважився поглянути на неї. Він боявся благань, котрі міг прочитати в її очах, коли б вони були старими, чи жорстокої зневаги, коли б ті очі були молоді.