— Енсоне, що ти тут робиш? Я почула, що Доллі нездужає, — почала вона турботливо, — і зрозуміла, що вона захворіла.

— Нічого особливого, — перервав він, продовжуючи говорити голосніше, аби голос долинув до кімнати Доллі. — Вона трохи втомилася й пішла відпочивати.

Ще довгий час Енсон вірив, що турботливий Господь деколи втручається в людські романи. Та Доллі Каргер, лежачи без сну й дивлячись на стелю, ніколи нічому не вірила.

Коли наступної осені Доллі вийшла заміж, Енсон у справах був у Лондоні. Як і весілля Паули, це стало несподіванкою, та вплинуло на нього зовсім по-іншому. Спочатку йому було весело, і він ледь-ледь стримував сміх, коли згадував це. Пізніше це його засмутило — він відчував себе старцем.

У цих історіях було щось таке, що повторювалося, хоча Паула й Доллі належали до різних поколінь. У нього сформувалося відчуття того, що переживає сорокарічний чоловік, який дізнається, що донька його давнього товариша вийшла заміж. Він надіслав вітальну листівку, і, на відміну від колишніх вітань Паули, цього разу вони були щирими — він ніколи не хотів справжнього щастя для Паули.

Коли він повернувся в Нью-Йорк, його зробили партнером фірми, і у зв’язку з підвищенням у нього майже не залишалося вільного часу. Відмова застрахувати його життя, яку він отримав від страхової агенції, так на нього вплинула, що він майже кинув пити, запевняв, що фізично почуває себе набагато краще. Я був впевнений, що він сумує за веселими розповідями про пригоди, які за його юності мали таке важливе значення. Та він ніколи не полишав Єльського клубу. Тут він був помітною персоною, відомою особистістю, і поки його ровесники, закінчивши навчання сім років тому, дрейфували до тверезих й тихих містечок, він уособлював старі добрі часи.

Його день, як і голова, ніколи не наповнювалися втомою, тож він завжди допомагав тим, хто цього прагнув. Те, що спочатку здавалося гордістю й відчуттям власної ідеальності, перетворилося на звичку та природну одержимість. І завжди було щось: молодший брат, що потрапив в неприємності в Нью-Гейвені, сварка між другом та його жінкою, яких потрібно було помирити, посада, яку бажав один юнак, чи справа, що вимагала його інвестицій. Та його улюбленою справою були проблеми молодих одружених пар. Юні люди наповнювали його щастям, і їхнє житло було для нього наче храмом — він знав історію їхніх любовних таємниць, давав поради, де і як їм жити, і запам’ятовував імена їхніх дітей. Ставився він до юних дружин вкрай помірковано й ніколи не зловживав довірою їхніх чоловіків, і, як би дивно це не виглядало, його неприховані пороки незмінно крокували поруч нього.

Здавалося, він відчував радість від щасливих шлюбів і тонув у майже безперервно приємній меланхолії тих, хто не знайшов любовний шлях. Не проходило жодної пори, у котрій би він не спостеріг руйнацію союзу, який сам же ж, можливо, і створив. Коли Паула розлучилася і майже одразу ж знову вийшла заміж за іншого бостонця, він говорив мені про це одного ранку. Він ніколи нікого так не кохав, як Паулу, проте наполягав, що йому байдуже.

— Я ніколи не одружуся, — казав він. — Я бачив надто багато й знаю, що щасливий шлюб — надмірно рідкісна річ. Окрім цього, я вже занадто старий для цього.

Одначе він вірив у шлюб. Як і всі чоловіки, що тільки-но вступили на поріг щасливого успішного сімейного життя, він пристрасно вірив у це — і нічого з того, що він бачив, не могло похитнути такої віри, його цинізм розчинявся в ній, подібно вітру. Та він дійсно знав, що надто старий. У двадцятивосьмирічному віці він холоднокровно почав приймати той факт, що в шлюбі не буде романтичних почуттів, рішуче обрав дівчину з Нью-Йорка, що належала його класу, — привабливу, розумну, схожу на нього, без жодного натяку на докори, — і постарався в неї закохатися. Слова, які він говорив Паулі з душевною щирістю, іншим — через закони пристойності, більше ніколи не вимовлялися без насмішки чи сили, яка необхідна для того, аби переконати.

— Коли мені буде сорок, — говорив він друзям, — я точно стану зрілим плодом і закохаюся в якусь хористку, як інші.

Незважаючи ні на що, він був наполегливим у своїх пошуках. Його матір хотіла бачити його одруженим, і тепер для цього в нього було все — своє місце на ринку цінних паперів, і його дохід складав приблизно двадцять п’ять тисяч за рік. Думки його не спростовувалися — коли його друзі — а більшість часу він проводив з тими людьми, які ще добре пам’ятали Доллі — розходилися вночі по домівках, більше він не радів своїй волі. Він навіть задумався, чи не варто йому було одружитися із Доллі. Навіть Паула не кохала його більше, ніж вона, і він достеменно усвідомив, що для одинака подібне справжнє почуття — надзвичайна рідкість.

У цей момент, коли подібні настрої непомітно підкрадалися до нього, його вух досягла тривожна історія. Його тітка Една, жінка сорока років, завела відкриту інтрижку з розпусним молодим п’яничкою, що називався Кері Слоун. Усі про це знали, за винятком його дядька Роберта, який вже протягом п’ятнадцяти років весь свій час проводив у клубах, довго балакаючи й сприймаючи свою жінку як ідеальний зразок дружини.

Енсон слухав цю історію знову й знову, а тривога всередині нього зростала. Він навіть почав відчувати до дядька щось на кшталт колишньої приязні, і це було більше, аніж побратимство, це була сімейна солідарність, на якій трималася його гордість. Його інтуїція підказувала одну необхідну умову для втілення задуму, який не повинен принести біль його дядьку. Це був його перший досвід небажаного втручання, та, знаючи характер Едни, він відчував, що розбереться з цим краще, аніж сторонній суддя чи його власний дядько.

Дядько був у Хот-Спрінгсі. Енсон віднайшов джерело скандалу, тож можливої помилки він не міг припустити. Потім подзвонив Едні й запросив її на обід у «Плазі» наступного дня. Щось таке в його голосі, можливо, налякало її, тож вона почала відмовлятися, проте він наполягав, переносячи дати, допоки в неї не залишилося вибачень для відмови.

У назначений час вона зустріла його у вестибюлі «Плаза» — мила, трішки змарніла блондинка з сірими очима в пальто з російського соболя. П’ять розкішних колечок, із діа­­мантами й смарагдами, світилися на її тендітних руках. Енсон подумав, що ці хутра й каміння, які маскували її швидкоплинну красу, — були надбанням його батька, а не дядька.

І, хоч Една і відчула його ворожість, вона виявилася не готовою до подібної прямолінійності.

— Едно, я просто не можу повірити в те, як ти себе поводиш, — сказав він суворим, відкритим тоном. — Спочатку я й не вірив.

— Не вірив у що? — різко перепитала вона.

— Зі мною можеш не прикидатися, Едно. Я знаю про Кері Слоуна. Всупереч такій ситуації, ти не маєш права так поводитися з дядьком Робертом та...

— А тепер послухай, Енсоне... — почала вона злобно, та його догматичний голос не давав їй продовжити:

— ...із власними дітьми подібним чином. Ви одружені вже вісімнадцять років, і ти достатньо зріла, аби зрозуміти — що ж відбувається.

— Ти не маєш права так розмовляти зі мною. Ти...

— Маю. Дядько Роберт завжди був моїм найкращим другом, — він тремтливо сіпнувся, бо по-справжньому спів­чував дядьку та своїм трьом маленьким кузенам.

Една піднялася, не спробувавши свій салат із краба.

— Це — найбезглуздіша дурниця.

— Гаразд. Якщо ти не хочеш мене вислухати, я піду до дядька й усе йому розкажу. Він і так дізнається про все, рано чи пізно. А після цього я піду до старого Мойсея Слоуна.

Една рухнула назад на стілець.

— Не говори так голосно, — благала вона його. Її очі наповнилися слізьми. — Ти навіть не уявляєш, як зараз звучить твій голос. Для таких божевільних звинувачень ти б міг обрати місце, в якому людей трохи менше.

Він не відповів.

— О, я знаю, що ніколи тобі не подобалася, — продовжила вона, — а зараз ти просто намагаєшся отримати вигоду через якість хворі плітки, аби розгромити єдину цікаву дружбу, яка в мене є. Що я такого зробила, аби ти так мене ненавидів?