Воррен, що виростав із Марджері на одній вулиці, був довго в неї закоханий. Деколи йому здавалося, що вона відповідає взаємністю на його залицяння — слабкою вдячністю, проте вона перевірила свої почуття давнім методом й суворо заявила, що він їй не підходить. Її перевірка полягала в тому, що коли його не було поруч, вона таємно фліртувала з іншими хлопцями. Воррена це бентежило, бо коли Марджері кудись виїжджала на кілька днів влітку, а потім поверталася, то після перших двох-трьох днів її приїзду він міг розгледіти купу листів, що валялися на столику в холі списані чоловічим почерком й адресовані їй. Гірше того, протягом всього серпня в неї гостювала її кузина Вероніка з О-Клера, і побачитися з Марджері наодинці було неможливо. Потрібно завжди було крутитися навколо й підшукувати когось, хто б міг приглянути за Веронікою. Серпень закінчувався, і ця справа ставала все складнішою та складнішою.

Хоч Воренн і обожнював Марджері, він все-таки зізнався, що її кузина нуднувата. Вона була красивою брюнеткою з яскравим кольором обличчя, проте на вечірках вона не веселилася. Кожного суботнього вечора, на прохання Марджері, його важким обов’язком був довгий танець із Веронікою, який, окрім суму, не дарував нічого.

— Воррене, — ніжний голос підкрався до його думок.

Він обернувся й побачив Марджері, як завжди веселу, із рум’янцем на щоках. Вона поклала руку на його плече, і яскраве сяйво непомітно заповнило його.

— Воррене, — прошепотіла вона, — зроби дещо для мене: потанцюй із Веронікою. Вона вже на годину застрягла з цим малюком Отисом Ормондом.

Сяйво для Уоренна зникло.

— Що ж... гаразд, — погодився він неохоче.

— Ти ж не заперечуєш? А я тим часом підшукаю того, хто б зміг тебе замінити.

— Тоді я згоден.

Марджері всміхнулася — ця посмішка була більше, аніж виявом звичайної вдячності.

— Ти просто ангел, не знаю, як і віддячити тобі.

Ангел із зітханням оглянув веранду, проте Вероніки й Отіса тут не було. Він попрямував назад до зали, і там, перед дамською кімнатою, він побачив Отіса, у центрі юнаків, котрі корчилися від сміху. Отіс розмахував шматком деревини, якого десь підібрав, і багатослівно про щось оповідав.

— Вона пішла, аби поправити собі зачіску, — проголосив він дико. — Я знову чекаю, аби танцювати з нею ще одну годину поспіль.

Вони вибухали реготом.

— Чому б комусь із вас не перервати це коло? — обурено викрикнув Отіс. — Їй теж необхідна різноманітність.

— Чому ж, Отісе, — мовив приятель, — ти вже майже звик до неї.

— Навіщо тобі ця штука, Отісе? — запитав Воррен, всміхаючись.

— Це? Ти про дошку? Це ломака. Коли вона виходитиме звідти, я вдарю її по голові й запхну назад.

Воррен вигукнув із радістю й впав на крісло.

— Не сумуй, Отісе, — врешті виразно мовив він. — Я обірву це коло сьогодні.

Отіс вдав вигляд, що зараз зомліє, і вручив ломаку Воррену.

— Якщо знадобиться, старигане, — сказав він хрипкувато.

Немає значення, наскільки прекрасною й розумною є дівчина, та коли її часто не запрошують на танець, вона — нещасна. Можливо, хлопці надають їй перевагу перед лискучими метеликами, з якими вони перетанцювали за вечір сотню разів, та молодь епохи джазу пристрасна й невгамовна, тож протанцювати більше одного фокстроту з однією дівчиною було для них неприємно, ба навіть, огидно. Коли ж танцювати приходиться декілька танців, дівчина може запевнитися, що як тільки кавалера позбавлять від неї, він зробить усе можливе, аби ніколи більш не наступати на її незграбні ступні.

Воррен протанцював із Веронікою весь наступний танець, і нарешті, завдяки перерві, провів її до столика на веранді. З хвилину вони помовчали. Вона не надто чарівно орудувала віялом.

— У вас тут спекотніше, аніж в О-Клері, — сказала вона. Воррен, подавивши зітхання, кивнув. Можливо, так і було, та йому було байдуже. Він бездіяльно думав, чи то вона була жахливим співрозмовником через те, що їй бракувало кавалерів, чи їй бракувало кавалерів через те, що вона була жахливим співрозмовником.

— Ти будеш тут трохи довше?— запитав він й одразу ж почервонів. Вона могла здогадатися, чому він запитав її про це.

— Ще тиждень, — відповіла вона й глянула на нього так, нібито готуючись впіймати кожне наступне його запитання.

Воррен заметушився. Потім із раптовим поривом милосердя вирішив випробувати на ній свій улюблений метод. Він повернувся й подивився прямо в її очі.

— У тебе — надзвичайно чутливі губи, — тихо почав він.

Ці слова він деколи виголошував дівчатам на балах у коледжі, особливо коли вони розмовляли в такій напівтемряві. Вероніка несподівано підстрибнула. Вона непристойно порожевіла й ледь не впустила своє віяло. Ще ніхто не говорив їй таких слів.

— Нахаба! — слово вилетіло після того, як вона усвідомила це й одразу ж прикусила губу. Вже надто пізно удавати, нібито їй смішно, вирішила вона й подарувала Воррену сором’язливу усмішку.

Воррен розізлився. Хоча він і звик, що цей метод сприймається легковажно, йому зазвичай відповідали сміхом або ж чутливими жартиками. Він ненавидів, коли його називали нахабою, хіба що несерйозно. Його милосердний імпульс зник, і він змінив тему розмови.

— Джим Стрейн та Етель Деморест, як завжди, не танцюють, — прокоментував він.

Для Вероніки розмова стала більш комфортною, проте коли Воррен змінив тему, вона відчула не лише полегшення, а й розчарування. Чоловіки їй ніколи не говорили про те, що в неї чутливі губи, та вона знала, що вони говорять про це іншим дівчатам.

— Ох, дійсно, — мовила вона, всміхнувшись. — Я чула, вони женихаються роками й усе ніяк не одружаться, бо й копійки за душею не мають. Хіба не жалюгідно?

Неприязнь Воррена зростала. Джим Стрейн був близьким другом його брата, і в будь-якому разі він вважав, що насміхатися над людьми, які не мають грошей — підло. Проте Вероніка зовсім не думала про те, аби глузувати над кимось. Вона просто розгубилася.

Коли Марджері й Вероніка повернулися додому вже о пів на першу, то побажали солодких снів одна одній й розійшлися по кімнатах. Хоч вони й були кузинами, проте щирості між ними не існувало. Правду кажучи, у Марджері взагалі не було подруг, вона вважала, що всі дівчата — дурні. Вероніка ж, навпаки, ще на початку свого візиту, влаштованого батьками двох дівчат, прагнула до відкритих бесід, приправлених хихиканням і слізьми, що, як на неї, було обов’язковим атрибутом дівочої дружби. Проте Марджері зустрічала її пориви холоднокровно; вона відчувала ту саму складність у розмові з нею, нібито говорила з чоловіками. Марджері ніколи не хихикала, нічого не боялася, рідко соромилася й взагалі не була наділена жодною з якостей, які для дівчат, на думку Вероніки, є цінними й святими.

Чистивши зуби перед сном, Вероніка вже всоте задумувалася над тим, чому тоді, коли вона не вдома, до неї не проявляють жодної уваги. І хоч сім’я її була найзаможнішою в О-Клері, хоч її мама влаштовувала зустріч за зустріччю, перед кожним балом давала для друзів доньки невеличкі обіди й купила їй автомобіль, Вероніка не задумувалася над тим, що це все сприяє її популярності. Як і більшість дівчат, вона виростала на теплому молоці, виготовленому Анною Феллоуз Джонстон, і романах, в яких героїню любили за загадкову жіночність, яка згадувалася, проте ніколи так прямо не проявлялася.

Вероніка відчула біль через те, що тут вона не досить популярна. Вона не знала, що завдяки вказівкам Марджері так і залишилася б танцювати з одним кавалером весь вечір; однак вона знала, що навіть в О-Клейрі за іншими, біднішими дівчатами, не такими вже й гарними, однаково ведеться полювання. Вона пояснювала це тим, що вони не витончені й неперебірливі. Й оскільки мама запевнила її, що інші дівчата знецінюють себе й що чоловіки дійсно поважають таких дівчат, як Вероніка, то це зовсім її не хвилювало.

Вона вимкнула світло у ванній кімнаті й раптом вирішила піти й поговорити з тіткою Жозефіною, у кімнаті котрої воно ще горіло. Її легка хода безшумно протягла Вероніку вниз по встеленому килимом коридору, та, почувши голоси всередині, вона зупинилася біля напіввідкритих дверей. Раптом вона вловила своє ім’я й зовсім не мала наміру підслуховувати, трішки забарилася — і тут потік розмови фрагментарно долинув до неї, пронизуючи її свідомість так гостро й болісно, неначе голкою.