Тинятися вуличками здалося йому не такою ж складною справою; маленькі пуп’янки дівчат розкривалися в чарівних леді й Селлі Керрол — найп’янкіша серед цих квіток; із ним вони насолоджувалися плаванням, танцями, милими бесідами цими літньо-духмяними вечорами — вони буквально обожнювали Кларка. А коли дівчата набридали, рятували товариші, котрі найшвидшим часом збиралися відкрити якусь справу, ну а тим часом вони радісно приєднувалися до Кларка, аби пограти з ним у гольф, більярд чи посидіти за чаркою «адамових сліз[3]». Час від часу хтось із них перед від’їздом у справах до Нью-Йорка, Філадельфії чи Пітсбурга робив прощальну вечірку, та більшість все-таки застрягала в цій небесній млявості, вогняних вечорах, шумі дріб’язкових ярмарків — особливо не могли вони покинути пристойних, м’якоголосих дівчат, виховували котрих традиції, а не гроші.

Форд завівся, «закипаючи від люті», а Кларк і Саллі Керол із тріском покотилися вниз із Валлей Авеню до Джеферсон Стріт, здіймаючи за собою куряву; проїхали повз дюжину могутніх й граційних особняків, що сонно здіймалися над Мілісент Плейс, і направилися до центру міста. Їхати тут було небезпечно — ця пора доби кишіла натовпом; бездіяльні перехожі недбало тинялися вуличками, байдужий трамвай, що тягнувся зі швидкістю черепахи, розганяв перед собою галасливе людське стадо, здавалося, що й універмаги поринуть у сон-дрімоту, бо так відверто позіхали їхні двері й кліпали вітрини під сонячним промінням.

— Селлі Керол, — несподівано піднявся голос Кларка, — скажи, ти дійсно заручена?

Вона жваво глянула на нього.

— Хто тобі сказав?

— Так це правда?

— Цікаве питання!

— Одна знайома розповіла, що ти заручилася з янкі, з яким познайомилася минулого літа в Ашвілі.

Селлі Керол зітхнула.

— Не місто, а стара пліткарка.

— Не виходь за янкі, Селлі Керол. Що ж ми без тебе тут робитимемо?

Селлі на мить затихла.

— Кларк, — несподівано запитала, — тоді хто з біса одружиться зі мною?

— Я до твоїх послуг.

— Любий, як ти збираєшся забезпечувати жінку? — запитала вона, розсміявшись. — Тим більше, навіщо тобі дружина, якщо ти кохаєш себе?

— Це однаково не є причиною для того, аби брати шлюб з янкі, — наполегливим тоном проказав він.

— Припустимо, я його кохаю.

Він похитав головою.

— Це неможливо, він повністю відрізняється від нас.

Розмова увірвалася, тільки-но авто зупинилося перед просторим старовинним будинком. На порозі з’явилися Мерилін Уейд і Джо Юінг.

— Вітання, Селлі Керол.

— Привіт.

— Як життя?

— Селлі-Селлі, — поспіхом заговорила Мерилін, тільки-но авто рушило з місця, — ти заручена?

— Святий Боже, з якого місця в цих пліток ноги виросли? Не встигнеш глянути на чоловіка, як місто загуде про «заручини».

Кларк втупився на гайку, що дріботіла над вітровим склом, і не зводив погляду з дороги.

— Селлі Керол, — з наполегливою допитливістю запитав він, — невже ти нас не любиш?

— Кого?

— Нас, місцевих.

— Кларку, ну чому ж. Ти ж знаєш, я вас всіх обожнюю.

— Тоді навіщо виходити заміж за янкі?

— Я не знаю, Кларку. Я про це й не думала. Я б хотіла відвідати нові місця, побачити цікавих людей. Я б хотіла розвиватися. Я б хотіла відчути всю повноту життя.

— Що ти таке говориш?

— Ох, Кларку. Я люблю вас усіх: і тебе, і Джо, і Бена Еррота, та попереду ви всі опинитеся...

— У глибокій безперспективній ямі?

— Так. Я зараз не говорю про багатство. Це щось на кшталт вашого стану — занепалий і сумний і... і, я не знаю, як це пояснити.

— Це все через те, що ми залишаємося в Тарлтоні?

— Так, Кларку. Це через те, що вам це подобається, ви не бажаєте змін й не думаєте про успіх.

Він кивнув, а вона дотягнулася до його руки й стиснула її.

— Кларку, — ніжно мовила вона, — я б і не уявляла тебе іншим. Ти прекрасний у своїй бездумності. Я завжди любитиму те, що веде тебе до занепаду — існування заради минулого, безтурботні дні та п’янкі вечори, і всю твою хаотичність й щедрість.

— Але ти їдеш.

— Так... тому що я ніколи не вийду за тебе. У моєму серці для тебе — особливе містечко, та, коли прив’яжу себе до цього бездумства, то втрачу спокій назавжди. Відчуватиму, що загубила частинку себе. Знаєш, у мені ніби борються дві істоти. Ти любиш ту стареньку, миролюбну, бо іншої не знаєш — жвавої, такої, що штовхає у вир. Ця істота може знадобитися тоді, коли я втрачу свою привабливість.

Спалах погас, вона несподівано увірвала монолог й сумно зітхнула:

— Солодка мите! — настрій її змінився.

М’яко опустивши свою голову на крісло й ледь замруживши очі, вона дозволила дикому вітру гратися з пухнастим коротким волоссям і тулитися до напіврозкритих вій. Вони вже виїхали з міста, з усіх боків їх оточили буйні чагарники та смарагдові хащі, високі дерева розпилювали милосердну прохолодну тінь. На шляху тут і там траплялися вбогі хатинки афроамериканців, біля яких, традиційно, старий сивоволосий дід, опершись на двері, курив кукурудзяну люльку, а зграя майже голих негренят літала по некошеній траві у дворі, тримаючи в руках обірвані ляльки. Далі тяглися втомлені бавовняні поля, на яких і робітники здавалися безтілесними тінями, височіючи від землі до неба; а прийшли вони сюди не заради праці, а заради давнього ритуалу, присвяченого вереснево-золотавому врожаю на своїх землях. І навколо цього сонного королівства, понад деревами, халупами й брудними річками здіймалася спека, яка в жодному разі не була ворожо-пекельною. Це тепло дарувало небо, запліднюючи лоно цнотливої землі благословенним життям.

— Селлі Керол, ми приїхали!

— Вона спить, мов немовля.

— Люба, тебе зморили лінощі?

— Вода, Селлі! Прохолодна водичка чекає на тебе!

Її очі сонно розкрилися.

— Ну привіт, — усміхнувшись, пробурмотіла вона.

У листопаді зі свого північного містечка на чотири дні прибув Гаррі Беламі, — високий, широкоплечий, енергійний хлопець. Наміром його було з’ясувати одне питання, яке залишалося відкритим ще з липня, з того часу, як вони зустрілися влітку, в Ашвілі. І з’ясувалося все швидко: вистачило лише кілька вечірніх й ранкових годин, аби у світлі біля теплого каміна розгледіти, що Гаррі підходить їй за всіма параметрами; окрім цього, вона його любила — любила тою частиною душі, яка призначалася для любові. Як відомо, Селлі Керол визначала кілька сторін своєї особистості.

Того останнього вечора перед його від’їздом вони пішли гуляти, і вона зрозуміла, що кроки її несвідомо линуть в напрямку до одного з улюблених місць — кладовища. Призахідне бадьоре сонце кидало сріблясті й золотисті іскорки на поезію смерті, і вона розгублено зупинилася перед залізними воротами.

— Ти меланхолік, Гаррі? — запитала вона, ніжно усміхаючись.

— Меланхолік? Боже впаси.

— Тоді заходимо. Деяких кладовища вганяють у тугу, а мені — подобається.

Вони пройшли через ворота й доріжкою заглибилися у хвилясту долину могил; п’ятдесяті лежали в сіро запилюженій недбалості; сімдесяті чарували химерним різьбленням букетів й урн; дев’яності вмовкли в розкішній потворності — на кам’яних подушках непробудним сном лежали громіздкі мармурові херувими, звисали нарости безіменних гранітних квіток. Деколи на шляху їм траплялися статуї вкляклих жінок, що тримали живі квіти в руках, ніби данину, проте більшість могил заклякла в мовчазній суворості, а зів’яле листя пробуджувало тінистий аромат спогадів, що надихав живі уми.

Вони вийшли на вершину пагорба, де зустріли високий круглий стовпець, зіпсований темними плямами вогкості й наполовину повитий повзучим плющем.

—  Марджері Лі, — прочитала вона, — тисяча вісімсот сорок четвертого — тисяча вісімсот сімдесят третього. Хіба вона не прекрасна? Померла, коли їй виповнилося двадцять дев’ять. Люба Марджері Лі, — м’яко додала вона. — Ти її уявляєш, Гаррі?

— Так, Селлі Керол.

Її рука знайшла його долоню.