— Вони були прикладом для наших матерів. Марджері зареготала.
— Якби ж то, але — ні! Наші матері були хорошими, як на свій лад, та вони мало знають про проблеми своїх доньок.

Вероніка збунтувалася.

— Будь ласка, не говори так про мою матір.

Марджері всміхнулася.

— Здається, я її не згадувала.

Вероніка відчула, що її відволікають.

— Ти гадаєш, що ставилася до мене добре?

— Я зробила все, що могла. З тебе важко щось зліпити.

У Вероніки напухли повіки.

— А ти — зла, егоїстична і зовсім не жіночна.

— Ох, святий боже, — зневірено вигукнула Марджері. — Ти божевільна! Такі дівиці, як ти, перш за все винні в таких нудних безбарвних шлюбах, у тому, що недбала безталанність приховується за показною жіночністю. Уявляю, як відчуває себе чоловік, закохавшись у жмуток яскравих суконь, наділяючи його всіма можливими ідеальними рисами, допоки не зрозуміє, що одружився зі слабкою, тужливою, боязкою масою манірності.

Губи Вероніки навіть розкрилися від нестями.

— Жіночна жінка! — продовжувала Марджері. — Уся її молодість змарнована на плаксиве клеймування таких дівчат, як я, котрі, між іншим, прекрасно проводять час. Чим більше наповнювалася захватом своєї оповіді Марджері, тим ширше опускалася щелепа Вероніки.

— Ще існує виправдання для нарікання огидних дівчат. Якби я була безнадійно огидною, то ніколи б не пробачила батькам, що впустили мене в цей світ. Та у твоєму житті відсутні фізичні недоліки, — Марджері пристукнула маленьким кулаком. — Якщо ти очікуєш, що я буду нарікати разом із тобою, то будеш розчарована. Йди, або ж залишайся, це твоя справа, — вона забрала свої листи й вийшла з кімнати.

Вероніка не з’явилася на обід, поскаржившись на головний біль. У них був запланований денний спектакль, проте головний біль не проходив, і Марджері довелося вибачатися перед не дуже засмученим кавалером. Проте, коли вона пізно повернулася додому, то застала Вероніку у своїй кімнаті з дивно налаштованим виразом обличчя.

— Я вирішила, — почала Вероніка без жодних вступів, — що ти, можливо, і маєш рацію, а, можливо, і ні. Проте, якщо ти мені поясниш чому... чому твоїм друзям зі мною не цікаво, я спробую зробити все, як ти скажеш.

Марджері розпускала волосся перед дзеркалом.

— Ти серйозно?

— Так.

— І без зайвих слів? Ти робитимеш усе, що я скажу?

— Що ж, я...

— Жодних слів. Ти робитимеш усе, що я скажу?

— У межах розумного.

— Жодних меж! У твоєму випадку, місця для розуму не залишилося.

— І ти хочеш змусити... порадити мені...

— Так, усе, що завгодно. Якщо я скажу тобі брати уроки боксу, ти будеш їх брати. Напиши листа додому й скажи матері, що ти залишаєшся ще на два тижні.

— Якщо ти поясниш мені...

— Гаразд... зараз я наведу тобі кілька прикладів. По-перше, ти тримаєшся скуто. Чому? Тому що ти ніколи не впевнена у своїй зовнішності. Коли знаєш, що добре виглядаєш і гарно одягнена, то можеш забути про скутість. А в цьому — секрет чарівності. Чим вільніше ти себе почуваєш, тим більше ти приваблива.

— Хіба тобі не подобається мій зовнішній вигляд?

— Ні; наприклад, ти ніколи не стежиш за своїми бровами. Вони — чорні й блискучі, проте ти ніколи їх не пригладжуєш, тому вони тебе псують. Між іншим, вони б могли тебе прикрашати, якби ти присвятила їм хоч долю свого часу, що присвячуєш дурничкам. Пригладжуй їх так, аби вони лежали рівно.

У здивуванні Вероніка підняла брови.

— Невже чоловіки помічають брови?

— Авжеж, несвідомо. І коли повернешся додому, займися своїми зубами. Вони в тебе трішки нерівні, це майже непомітно, та все ж...

— Я думала, — перервала збентежено Вероніка, — що ти зневажаєш такі маленькі жіночні дрібнички.

— Я ненавиджу жіночні дрібнички, — відповіла Марджері. — Та дівчина має бути уважною до деталей, якщо це стосується зовнішності. Якщо дівчина виглядає на мільйон, то може говорити про Росію, пінг-понг чи Лігу націй — їй пробачать усе.

— Що ще?

— Ох, я тільки починаю. Твої танці...

— Я хіба погано танцюю?

— Ти не танцюєш. Ти лежиш на чоловікові. Так, саме так... ледь не падаєш на нього. Я помітила це, коли ми вчора танцювали разом. І ти майже не рухаєшся, стоїш прямо замість того, щоб трішки вигнутися. Мабуть, якась зі старих дів, що вічно стоять біля стін, якось сказала тобі, що в тебе — ідеальна постава. Та так танцюють лише невисокі дівчата, у всіх інших випадках партнеру незручно, а він — один, якому ти маєш догодити.

— Продовжуй, — у Вероніки голова йшла обертом.

— Що ж, навчися фліртувати й із непримітними кавалерами. Твій вічно ображений вигляд відкидає усіх кавалерів, не рахуючи вже найбільш популярних. На танцях мене хапають на кожному кроці, і знаєш хто, Вероніко? Ці ж непримітні кавалери. Ними не можна нехтувати. Вони — більша частина будь-якої компанії. Аби навчитися підтримувати розмову, немає нікого кращого за зелених пташок, які від сором’язливості втрачають дар мовлення. Аби навчитися танцювати, немає кращих юнаків, аніж незграби. Якщо зможеш їх вислуховувати, та ще й виглядати при цьому вдячною, то перестрибнеш хоч із танком через колючий дріт величиною до неба.

Вероніка важко зітхнула, та Марджері ще не завершила своєї промови.

— Якщо на танцях зможеш задовольнити, скажемо, трьох із групи непомітних кавалерів своїм танцем, якщо ти розмовлятимеш з ними так, що вони забудуть про те, що «застрягли» з тобою, то це вже досягнення. Вони повернуться наступного разу, і поступово багато з категорії непримітних хлопчиків захоче потанцювати з такою, як ти. Тоді привабливі чоловіки побачать, що для них не існує небезпеки «бути втягненим у щось» — і вони теж захочуть потанцювати з тобою.

— Так... — в’яло погодилася Вероніка. — Здається, я починаю розуміти.

— І, підсумовуючи... — завершувала Марджері, — вміння тримати себе й харизма — прийдуть самі собою. Одного ранку ти прокинешся, знаючи, що ти приваблива, і чоловіки знатимуть це теж.

Вероніка піднялася.

— Дякую тобі... просто зі мною ще ніхто так не говорив, і я ніяк не прийду до тями.

Марджері не відповіла, вона меланхолійно розглядала своє зображення в дзеркалі.

— Як добре, що ти вирішила допомогти мені, — продовжувала Вероніка.

Марджері продовжувала мовчати, і Вероніка подумала, що перебільшила зі своєю вдячністю.

— Я знаю, ти ненавидиш сентиментальність, — тихо мовила вона.

Марджері швидко повернулася до неї.

— Ох, не про це я думала. Я міркувала над тим, чи не краще б тобі відрізати волосся?

Вероніка безсило звалилася на ліжко.

Наступної середи в заміському клубі планувався обід, а після нього — танці. Коли гостей запросили до столу, Вероніка, знайшовши свою картку, трохи роздратувалася. Хоч і з правого боку від неї посадили Д. Ріса Стоддарда, найбажанішого та найцікавішого з тутешніх кавалерів, з лівого, що було важливіше, — всього лише Чарлі Полсона. Чарлі не вистачало зросту, краси й проникливості, та у своєму новому обліку Вероніка вирішила, що його найбільшою перевагою є те, що йому ще не доводилося годинами танцювати з нею. Та дратівливість і зовсім зникла, коли віднесли останні супові тарілки й на допомогу прийшли унікальні настанови Марджері. Проковтнувши свою пиху, вона повернулася до Чарлі Полсона й пірнула в розмову.

— Як гадаєте, містере Полсоне, мені слід відрізати своє волосся?

Чарлі здивовано глипнув на неї.

— Чому ви запитуєте?

— Тому що я якраз роздумую над цим. Це найвірніший та найлегший спосіб, аби привернути увагу.

Чарлі вдоволено посміхнувся. Він зовсім не знав, що її фрази — ретельно допрацьовані. Він відповів, що майже зовсім не знає про відрізане волосся. Та Вероніка була тут, аби йому розповісти.

— Бачите, я б хотіла стати фатальною жінкою, — проголосила вона байдужим тоном і продовжила просвітлювати його про те, що коротке волосся — необхідна передумова для таких змін. Вона також додала, що хотіла запитати його поради, бо чула, що він надзвичайно критичний до дівчат. Чарлі, який розбирався в жіночій психології так, як у духовних постулатах буддизму, її слова здалися дещо улесливими.