Єдина червона лампа, яка величним розсіюванням обпікала величезне склепіння над різьбленими сходами, освітлювала простір їдкою красою. На хвильку Джон завагався, зачарований мовчазною розкішшю, що оточила його, затиснула в гігантських складках й обрисах світла, яке відтіняло маленьку тремтливу тінь на підлозі зі слонової кістки. Потім одночасно сталися дві події. Двері його вітальні різко розкрилися, і три оголених негри ввалилися в зал. Охоплений диким страхом, Джон хитнувся в бік східців, та з протилежного боку коридору від’їхали інші двері, і силует Бреддока Вашиггтона з’явився в кабіні освітленого ліфта. Він був одягнений у хутряне пальто, взутий у високі черевики для верхової їзди, над якими проливалося сяйво складок його рожевої піжами.
Троє негрів, яких Джон ніколи ще не бачив, і, які, можливо, спалахнуло в його думках, є професійними катами, застигли без жодного поруху біля Джона й в очікуванні повернулися до чоловіка в ліфті, який владно наказав:
— Сюди! Усі троє! Негайно!
За одну мить троє негрів вскочили в кабінку, видовжені промені світла розчинилися, бо двері ліфта причинилися, і Джон залишився сам. Він знесилено опустився на білосніжну сходинку.
Було зрозуміло, що сталося щось дивовижне, щось таке, що, зрештою, хоч на хвилю відклало його мізерну смерть. Що трапилося? Може, негри підняли повстання? Може, авіатори силою виламали залізні ґрати? Чи дух містечка Фіш сліпо спіткнувся об пагорби й хмуро, безрадісно споглядав на барвисті долини? Джон не знав. Він почув слабкий шум повітря після того, як піднявся, і через хвилю опустився ліфт. Можливо, що Персі спішить на допомогу батьку, і Джонові спало на думку, що зараз — найкраща можливість знайти Кісмін і спланувати швидку втечу. Він почекав, допоки шум ліфта цілковито не розчиниться в часі; нічна прохолода пробиралася тремтінням крізь його мокру піжаму, тож він повернувся до своєї кімнати й швидко одягнувся. Потім у злеті піднявся догори по сходах й повернув до коридору, встеленого російським соболем, що вів до кімнати Кісмін.
Двері до її покоїв розчинилися, і лампи освітили силует Кісмін, одягнену в ангорове кімоно. Вона стояла біля вікна, і, здавалося, прислухалася до чогось, тож коли Джон беззвучно зайшов, вона повернулася до нього.
— Ох, це ти! — прошепотіла вона, ступаючи до нього через кімнату. — Ти їх чув?
— Я чув прислугу твого батька в моїй...
— Ні, — перервала його схвильовано. — Аероплани!
— Аероплани? Мабуть, це вони мене розбудили.
— Їх тут, зрештою, багатою. Я бачила одного навпроти місяця, кілька хвилин тому. Вартовий біля скелі вистрілив із рушниці, тому батько прокинувся. Ще трішки, і ми відкриємо по них вогонь.
— Вони прилетіли не випадково?
— Так, це — італієць, котрий втік...
Одночасно з її останніми словами крізь відчинене вікно послідовно наростав різкий шум. Кісмін закричала, тремтливими руками схопила монетку з коробки на комоді й підбігла до однієї з електричних ламп. У цей момент у замку запанувала темрява — вона влаштувала коротке замикання.
— Йдемо! — крикнула вона Джону, — ми піднімемося на дах у саду й будемо дивитися звідти!
Закутавшись у пальто, вона взяла його за руку, і вони навпомацки вибралися з кімнати. До ліфта, що піднімався на вежу, залишався єдиний крок, і як тільки вона натиснула кнопку й кабінка кинулася догори, він обійняв її серед цієї темряви та поцілував. Нарешті романтика осягнула Джона Т. Енгера. Хвилиною пізніше вони забралися на зірково-перламутрову платформу. Високо над ними ковзали рої хмар, що одягали й роздягали похмурий місяць, крутилися в постійному вирі присмертні темно-крилаті тільця. Звідти та звідси в долині спалахували вогні, що намагалися їх досягнути, і потім здіймалися різкі вибухи. Кісмін із радістю плескала в долоні, проте захоплення швидко змінилося на переляк, коли аероплани, заздалегідь пускаючи сигнали, почали метати вибухівку, і вся долина перетворилася на картину глибокого ехо та блідо-мертвого вогню.
Незадовго вся сила аеропланів спрямувалася на ті місця, де розташовувалася зенітна артилерія, й одна із них одразу ж зменшилася до горстки тьмяного попелу, що розлітався крізь напівзотлілий сад і кущі троянд.
— Кісмін, — благав Джон, — ти будеш щасливою, коли дізнаєшся про те, що ця атака розпочалася саме тоді, коли мене збиралися вбити. Якби я не почув вистрілу охоронця з рушниці на вході, то зараз був би мертвий...
— Я тебе не чую! — кричала Кісмін, захоплена картиною вибухів. — Тобі слід говорити гучніше!
— Я кажу, — заволав Джон, — що нам краще піти звідси перед тим, як вони почнуть обстрілювати замок.
Раптом уся тераса, де жили раби, розірвалася на шматки, струмінь полум’я вирвався з-під колонади, і громіздкі уламки мармуру розлетілися до країв самого озера.
— Разом із рабами померло п’ятдесят тисяч доларів, — плакала Кісмін, — за довоєнними цінами. Ось як американці цінують право власності.
Джон знову докладав зусиль, аби змусити її втекти. Приціл аеропланів із кожною хвилею ставав усе точнішим, і лише дві зенітні рушниці продовжували відповідати тим самим. Було зрозуміло, що гарнізон, оточений вогнем, довше не протягне.
— Пішли! — закричав Джон, потягнувши Кісмін за руку, — ми мусимо. Ти розумієш, що ці авіатори без жодних питань тебе вб’ють, коли знайдуть?
Вона врешті погодилася.
— Ми повинні розбудити Жасмін! — сказала вона, коли вони вже спішили до ліфта. Потім інфантильно додала: — Ми будемо жебраками, чи не так? Як люди з книжок. І я житиму в притулку й буду повністю вільна. Воля та бідність! Як кумедно! — вона зупинилася й протягнула свої губи для солодкого поцілунку.
— Це неможливо, — відповів він похмуро, — і люди це давно зрозуміли. І я б обрав волю замість бідності. На всякий випадок раджу тобі пересипати коштовності зі скриньки в кишені.
Через десять хвилин темному коридорі дві дівчини зустріли Джона, і всі спустилися на перший поверх замку. Востаннє проходячи повз величність й пишноту залів, вони зупинилися на терасі, лише на хвильку, дивлячись на те, як палахкотять галереї негрів й догоряють до тла два аероплани, що впали на інший берег озера. Самотня гармата все ще продовжувала стійко тримати оборону, а зловмисники, здавалося, боялися опуститися нижче, проте по колу кидали свої пекельні бомби, в очікуванні випадкового пострілу, який знищить цю Ефіопську бригаду.
Джон та сестри спустилися вниз мармуровими східцями, різко повернули вліво й почали підніматися вузькою стежкою, що вилася, як змія навколо діамантової гори. Кісмін знала місце в густому лісі, де можна було сховатися й поспостерігати за долиною в її нічній агонії, зрештою, потім — втекти, коли того вимагатиме ситуація, по таємній стежці, прокладеній у скелі вздовж водостоку.
10.
Була вже третя ночі, коли вони прибули у свою схованку. Лагідна й флегматична Жасмін одразу ж заснула, прихилившись до стовбура великого дерева, коли Джон і Кісмін сиділи, обіймалися й споглядали за відчайдушними приливами й відпливами смертельної битви серед руїн, які ще зранку були садом. Приблизно о четвертій ранку остання гармата гучним брязкотом вийшла з ладу, м’яко випускаючи пломінь червоного диму. Крізь низько опущений місяць вони бачили, як летючі тіла танцювали близько до землі. Коли аероплани переконаються, що обложені володіння вже не мають сили для війни, тоді вони приземляться й оманливо мерехтливому королівству Вашингтонів прийде кінець.
З припиненням вогнемету долина поринула в тишу. Уламки двох аеропланів світилися в траві, як очі підступного хижака. Замок стояв у темряві й мовчанці, без світла — такий прекрасний уночі, як і при сяйві сонця, а вгорі сухе рокотання Німезиди сповнювало повітря жалісливим голосінням. Джон помітив, що Кісмін, як і її сестра, міцно спить.
Було вже далеко за четверту, коли він усвідомив, що чує кроки вздовж тієї стежки, на якій вони нещодавно ступали, і він, затамувавши подих, став чекати, допоки чоловік, володар цих звуків, промине їхню таємну місцину для спостереження. Зараз повітря окутали порухи не людського походження, і роса стала холодною — Джон зрозумів, що скоро прийде світанок. Він почекав, допоки кроки не віддалилися на безпечну відстань і не затихли. Тоді він рушив за ними. На півшляху до крутої вершини дерева почали зникати й перед ним розкинулася нерухома скеля, що покривала діамантову гору. Перед тим, як дійти до каміння, він уповільнив хід, бо тваринне чуття запевняло, що там, на вершині, було щось живе. Прийшовши до високої брили, він обережно висунув голову за її край. Його допитливість була втамована. Ось що він побачив.
