Проти сірого неба, у байдужій мовчанці вимальовувався силует нерухомого Бреддока Вашингтона. Коли на сході замерехтіла зірка, випускаючи яскраво зелені промені до землі, крізь світло самотня фігура, здавалося, злилася з новим днем.
Допоки Джон дивився, його господар так і продовжував стояти в заціпенінні, дещо втаємничений у неземному спогляданні; потім подав знак, і негри присіли, аби підняти тягар, котрий лежав між ними. Тим часом, коли вони важко здіймалися, перший жовтавий промінь сонця пробився крізь безконечні грані величезного й витончено вирізьбленого діаманта, запалало біле сяйво, яке розлилося навкруги сліпучо вранішньою зіркою. Через такий тягар страждальці на секунду захиталися — та потім їхні здоровенні м’язи напружилися, затверділи під мокрою блискучою шкірою, і троє людей знову нерухомо застигли у своїй безсилій поразці перед небом.
Після того біла людина підняла свою голову й повільно здійняла руки у владному жесті, нібито взиваючи до величезної юрби, аби та почула проповідь, — та юрби не було, лише надмірна мовчанка гір й небес, що тільки-но порушилася слабеньким співом птахів серед дерев. Чоловік на вершині скелі почав говорити — непереможно, хоч і мова була його важкою.
— Ти, там, що на горі...! — закричав він тремтливим голосом. — Ти, там... — він змовк, а руки його ще не опускалися, голова уважно витягнулася, нібито в очікуванні відповіді.
Джон напружено дивився, чи хтось не спускається з гори, та там життя людське було відсутнє. Було лише небо й насмішкуваті звуки флейтового вітру серед вершин лісу. Можливо, Вашингтон молився? На секунду Джон здивувався. Та така ілюзія зникла, бо щось дивне в його суцільній людській подобі суперечило всім молитвам.
— Ти, нагорі!
Голос ставав міцнішим й впевненішим. Це не були благання про рятунок. Те, що спочатку нагадувало молитву, переросло у звірячу холоднокровність.
— Ти, що нагорі... — слова почали швидко метатися, одне за іншим, зливаючись у незрозумілу промову.
Джон слухав, затамувавши подих, лапаючи уривки фраз звідси й звідти, допоки голос не переривався, звучав знову, і знову затихав — то владний і провокативний, то сповнений сліпою, незрозумілою байдужістю. В єдиного слухача зародилася підозра, а коли та підтвердилася, по всіх його артеріях розлився скажений потік крові. Бреддок Вашингтон пропонував Богу жертву!
Саме так, сумніву й бути не могло. Діамант у руках його рабів був високою платою, обіцянкою дати ще.
Через деякий час Джон відчув сенс його хаотичних фраз. Прометей Заможній взивав до пам’яті минулих жертвоприношень, забутих ритуалів й молитов, що відійшли у вічність ще до народження Христа. Спочатку його промова торкалася згадки дарів, які його Божественність зволила прийняти від людей — великі храми, що рятували міста від нужди, мирра й золото, життя народів, прекрасні жінки та переможені армії, діти й королеви, лісні та польові тварини, вівці та кози, врожаї та міста, усі завойовані території, що офірувалися в спокусі й крові заради його благословення, купуючи дороге милосердя й спокуту, звільняючись від гніву Всевишнього — і зараз він, Бреддок Вашинтон, імператор діамантів, король і жрець золотої доби, священнослужитель багатств й розкоші, офірує дар, про який і не мріяли жодні королі, офірує не в покорі, а в гордості.
Він подарує Богу, уже вдаючись до подробиць говорив пророк, найвеличніший діамант на світі. Цей камінь матиме граней більше, аніж дерево — листя, водночас його ідеальна форма буде не більшою за розмір комахи. Багато людей трудитиметься над ним віками. Його розташують під величезним куполом із кованого золота, прикрашеного неймовірним різьбленням й обладнаного воротами з опалу й невідшліфованого сапфіру. Всередині нього видовбають каплицю, оснащену вівтарем із перламутрового, розщепленого й мінливого радію, котрий палитиме очі ідолопоклонників, що відірвуться від молитов, і на вівтарі цьому для втіхи його Величності пускатимуть кровопролиття. І жертву Всевишній обере сам, навіть якщо офірою стане найвеличніший й наймогутніший чоловік на планеті.
Натомість він просить лише про одне, а Богові це зробити так просто: щоб все стало, як було вчора, у цю ж годину, і щоб так залишалося назавжди. Так просто! Скажімо, хай небеса відкриються, поглинаючи цих людей з їхніми аеропланами, і потім зімкнуться знову. Хай воскреснуть його раби — живі й здорові.
Для нього ще ніколи не існувало когось, кого він так потребував: для мольби та благань.
Він сумнівався лиш у тому, чи його жертва достатньо велика. Звісно, у Бога є своя ціна. Бог сотворений у людській подобі, тож сказано: Всевишній повинен мати свою ціну. А дар, що він пропонує — рідкісний: ніяких храмів, будівництво яких поглинає численні роки, жодних пірамід, зведених десятьма тисячами робітників, у Бреддока є своя піраміда та свій храм.
Тут він змовк. Такою була його пропозиція. Уся обіцяне буде втілено до деталей, і немає нічого вульгарного в його твердженні, що для такої дрібнички, ціна більш, ніж достатня. Він визначав, чи його Величність прийме, чи відмовиться від такої офіри.
Оскільки його промова завершувалася, фрази ставали уривчастими, короткими й неточними, його тіло, здавалося, випрямилося, аби вхопити найменший порух чи шепіт життя в просторах навколо нього. Коли він говорив, волосся його посивіло, і зараз він підняв голову вище, до небес, як пророк сивих часів — мудрий у своїй безумності.
Джонові, що споглядав це в запаморочливій втісі, здавалося, що все навколо нього стає якимось незбагненним. На хвилю небо потьмяніло, раптовий шум почувся в пориві вітру, звук далеких труб, зітхання, як шелест величного шовкового одіяння, — на деякий час уся природа стала учасницею тьмяної сутички; пташині співи щезли, дерева притихли, і далеко за горою пролунав гуркіт пригнічено зловісного грому.
І на тому все завершилося. Вздовж високої трави долини шепіт вітру навічно стих. Світанок і новий день повернулися на своє місце, і далекосяжне сонце кидало гарячі промінці золотистого туману, що освітлювали яскраві шляхи перед ними. Листя сміялося на сонці, і його сміх трусився кожною гілочкою, яка здавалася схожою на школи для дівчаток у казковій країні. Бог відмовився від офіри.
Ще хвилину Джон споглядав тріумф дня. Потім, обернувшись, він помітив дивні вібрації біля озера, і знову — ще менші коливання, ніби танець золотистих ангелів, які спустилися з хмар. Аероплани сідали на землю.
Джон зістрибнув із брили й кинувся вниз до групки дерев, де, прокинувшись, дві дівчини чекали на нього. Кісмін підстрибнула, коштовності задзеленчали в її кишені, як і мовчазне питання на розкритих губах, та Джон відчував, що для розмов уже немає часу. Вони повинні втекти з гори, чим швидше — тим краще. Він взяв дівчат за руки, і всі разом почали тихо ступати поміж стовбурів дерев, омитих світлом і висхідним туманом. Позаду них, із долини, не чулося жодного звуку, окрім хіба що далекого голосіння павичів й чарівних ранкових зітхань.
Пройшовши з півмилі, вони оминули парк і вступили на вузьку стежку, яка вела на наступний перевал. На вершині пагорба вони зупинилися й подивилися назад. Очі їхні осягали схил, який тільки-но покинули: вони були пригнічені темним передчуттям неминучого трагізму.
Чіткість неба розмилася, і біловолосий чоловік повільно спускався з крутої гори, а за ним — двоє величезних і безсердечних негрів, які несли свій тягар, що вилискував й світився під сонцем. На півшляху до них приєдналися дві інші фігури — Джон розгледів, що це була місіс Вашингтон із сином, рука якого підтримувала матір. Авіатори вже вийшли з кабін на широкий газон перед замком, і, з рушницями в руках, однією лінією пробиралися вздовж алмазної гори.
Та несподівано група з п’ятьох, очолювана батьком й поглинена увагою спостерігачів, зупинилася біля схилу скелі. Раби нахилилися й відчинили якісь потаємні двері, що з’явилися всередині гори. Туди опустилися всі — біловолосий чоловік, потім його жінка з сином, і, нарешті, два негри, у зачісках котрих ще встигли замерехтіти коштовності на сонці перед тим, як потаємний вхід опустився й поглинув всіх.
