Кісмін стиснула руку Джона.

— Ні, — дико прокричала вона, — куди вони йдуть? Що вони будуть робити?

— Можливо, це підземний шлях для втечі...

Тихе скиглення обидвох перервало його фразу.

— Як ти не розумієш? — істерично схлипнула Кісмін. — Гора — замінована!

Не встигла вона й сказати, як Джон приклав руки до своїх очей, аби захистити їх. Перед ними вся поверхня гори раптово перетворилася на сліпучо-червону пожежу, яка з’явилася крізь покривало дерену, мов світло лампи крізь підставлену долоню. Цей нестерпний блиск продовжувався з хвилину, а потім раптом зник, як спопеліла нитка, відкриваючи чорну пустиню, що повільно парувала голубим димом, який стирав усю пам’ять про розквіт й людську гріховність. Від авіаторів не залишилося ані крові, ані кісток — їх поглинуло повністю, як і тих п’ятеро душ, що зникли всередині гори.

Одночасно почався великий землетрус і замок повністю злетів у повітря, вибухнувши пломінкими частинками, що піднялися й наполовину зібралися в димову завісу, опущену в брижі озера. Вогню не було — дим розсіяно змішався з промінням; ще декілька хвилин великий шар мармурового пилу здіймався над громіздкою безформною масою, що колись була будинком коштовностей. Усе втихло, і троє в долині залишилися на самоті.

На заході Джон зі своїми супутницями дісталися до великого схилу, що позначав межі володінь Вашингтона, й оглянулися назад: у сутінках долина лежала спокійною та миловидною. Вони присіли, аби закінчити трапезу, яку Жасмін взяла зі собою в кошику.

— Ось! — сказала вона й розстелила на каменях скатертину, акуратно склавши сендвічі. — Вони виглядають спокусливо, чи не так? Я завжди знала, що на природі їжа смакує більше.

— З цією фразою, — додала Кісмін, — Жасмін вступає до класу буржуазії.

— Зараз, — енергійно сказав Джон, — відкрийте свої кишені й подивіться, які коштовності ви захопили з собою. Якщо ви зробили вдалий вибір, то нас трьох чекає комфортне життя до кінця днів.

Слухняна Кісмін поклала руку в кишеню й дістала звідти два чарівних та блискучих камінці.

— Непогано, — вигукнув захоплено Джон. — Вони — не дуже великі, та... зачекай! — вираз його обличчя змінився, коли він підніс один камінець, аби розгледіти його на сонці. — Це не діаманти! Що ж трапилося?

— Святий Боже! — вигукнула Кісмін, здивувавшись. — Яка ж я нерозумна!

— Це штучні камінці, — спалахнув Джон.

— Я знаю, — вона вибухнула сміхом. — Я відсунула не ту шухлядку. Вони були прикрасами для сукні колишньої подруги Жасмін. Я вмовила її віддати ці камінці в обмін на діаманти. Раніше я ніколи не бачила нічого, окрім діамантів.

— І це все, що ти схопила?

— Боюся, що так, — вона мрійливо торкнулася до камінців. — Думаю, що ці подобаються мені більше. Я трішки втомилася від діамантів.

— Чудесно, — похмуро відказав Джон. — Доведеться нам жити в Гадесі. І ти до старості розповідатимеш неймовірні байки жінкам про те, що ти відсунула неправильну шухляду. На жаль, чекова книжка твого батька знищена разом із ним.

— Гаразд, а що не так із Гадесом?

— Коли я повернуся додому з жінкою свого віку, батько позбавить мене спадку, «шпурне гарячим вугіллям» — як висловлюються в Гадесі.

Жасмін порушила мовчанку.

— Я люблю прання, — сказала вона швидко, — я завжди самостійно прала носові хустинки. Я займатимуся пранням й підтримуватиму вас обох.

— У вас, у Гадесі, є пралі? — невинно запитала Кісмін.

— Звісно, — відповів Джон. — Як і в будь-якому місті.

— Я гадала, що там надто спекотно, аби носити якийсь одяг.

Джон всміхнувся.

— Спробуй! — запропонував він. — Вони виженуть тебе з міста, не встигнеш ти й з’явитися в такому вигляді.

— А тато там буде? — вона запитала.

Джон здивовано повернувся до неї.

— Твій батько мертвий, — відповів він похмуро. — І що йому робити в Гадесі? Ти переплутала його з іншим місцем, яке вже зникло давним-давно.

Після вечері вони згорнули скатертину й розкрили покривала для ночівлі.

— Який сон! — зітхнула Кісмін, спостерігаючи за зірками. — Як незвично — бути бідною нареченою й лише в єдиній сукні. Під зірками... — продовжувала вона. — Я ніколи не помічала зірок. Я завжди собі думала, що це — великі діаманти, які належать єдиному Творцю. Зараз вони мене лякають. Вони змушують мене гадати, що вся молодість, усе моє життя було сном.

— Це був сон, — швидко відказав Джон. — Кожна молодість — це сон, особлива форма божевілля.

— Як прекрасно бути безтямною!

— Я ж говорив тобі, — похмуро відповів Джон. — Та зараз я не впевнений. У будь-якому разі, дозволь коханню між нами існувати рік чи більше. Любов — це фікція божественного сп’яніння, котрим впиваються всі. Це — діаманти всього світу, діаманти й, можливо, нікчемний дар розчарування. Що ж, схильність до цього в мене є, та нічого особливого вона не вартує, — він здригнувся. — Підтягни комірець свого пальта, маленька дівчинко, ніч — прохолодна, ти застудишся. Найбільшим гріхом Творця була свідомість. Загубімося хоч на кілька годин.

І, загорнувшись у покривало, він заснув.

Почни з особливого, і ти зрозумієш, що створив загальне; почни зі загального, й осягнеш, що не створив нічого. Це пояснюється тим, що ми всі трохи дивні, дивніші за наші обличчя й голоси, які проектуємо на інших, чи на себе. Коли я чую чоловіка, що називає себе звичайним, чесним та відкритим типом, я відчуваю глибоке переконання в якійсь наявній та жахливій гріховності, яку він приховує, — і його прагнення бути звичайним, чесним і відкритим — це шлях для нагадування про власну в’язницю.

Не існує ані типового, ані загального. Існує багатий хлопець, і ця історія — про нього, а не про його брата. Усе своє життя я співіснував із його побратимами, проте лише він був моїм другом. Окрім цього, якби я писав про його братів, то б почав з осудження брехні, якою бідні наділяють багатіїв, а заможні — самих себе. І ця божевільна формула готує нас до несподіваної реальності, коли беремо в руки книгу про багатіїв. Навіть найрозумніші й безпристрасні спостерігачі життя створили країну багатіїв незвичайною, як фантастичне королівство.

Дозвольте розказати про найзаможніших. Вони відрізняються від нас із вами. Вони рано дізнаються про владу й насолоду, і це їх змінює, робить їх м’якшими там, де ми рішучі, і цинічними там, де ми довірливі, у будь-якому разі, допоки ти не народишся багатієм — ти не зрозумієш. Глибоко в серці вони гадають, що кращі, аніж ми, бо нам доводиться відкривати всі утіхи власного життя самостійно. Навіть тоді, коли глибоко досягають нашого світу й тонуть у ньому, вони однаково вважають себе кращими, ніж ми. Вони інші. Єдине, що можу зробити — це описати юного Енсона Хантера й представити його як іноземця, що дозволить вперто дотримуватися своєї ідеї. І, якщо я хоч на хвилю прийму його, — то втрачу, — мені нічого не вдастся показати, окрім абсурдного фільму.

Енсон був найстаршим із шістьох дітей, яким одного дня довелося б розділити суму в п’ятнадцять мільйонів доларів. Він досягнув свідомого віку, здається, коли йому виповнилося сім, ще тоді, як на початку століття сміливі юні жінки вже мчали вздовж П’ятої авеню в електромобілях. Тими днями в них із братом була англійська гувернантка, вимова якої була точною й чіткою, тож ці двоє наслідували її — слова й фрази були чіткими й точними, а не бігали, стрибаючи, як наші. Мовлення їхнє не було схоже на мовлення інших англійських дітей і перейняло своєрідний акцент, присутній сучасному світському нью-йоркському суспільству.

Влітку всіх шістьох перевозили з будинку на 71 Авеню до великого маєтку на півночі Коннектикуту. Це місце не було сучасним — батько Енсона довго відкладав знайомство дітей із такою стороною життя. Він був людиною, яка дещо перевищувала свій суспільний прошарок, стан, що формував нью-йоркське суспільство, був кращим за цей вік снобізму й надмірної вульгарності Позолоченої доби. Він прагнув, аби його сини навчилися звичок зосередження, мали міцну статуру й виросли моральними, успішними чоловіками. Разом із жінкою вони прискіпливо приглядали за ними до того часу, поки двоє старших не пішли до школи, та в громіздких маєтках це доволі складно. Набагато простіше доглядати за дітьми в маленьких чи середніх будівлях, в яких пройшла моя юність — я ніколи не виходив за межі почутого голосу матері, її присутності, її схвалення чи нарікань.