— Якщо ти не розумієш, то я не зможу тобі пояснити,  — підбив підсумки Мейзер після того, як пройшло п’ятнадцять хвилин, а голос його був уже на межі роздратування. — Серед чоловіків існують деякі зобов’язання, які слід виконувати. У таких випадках ти не зможеш просто відмовитися від позики грошей, особливо коли справа, подібно моїй, багато в чому завдячує прихильності ядра компанії.

Коли він це говорив, то одягав пальто. Разом із жінкою він збирався поїхати на трамваї додому на обід. Автомобіля в них зараз не було — старий вони продали, а новий хотіли купити весною. Та саме сьогодні, цієї пори доби, трамвай був не найкращим вибором. За інших обставин вони б могли забути сварку в офісі, та те, що сталося потім, роздратувало поріз до серйозної, темпераментної інфекції.

Вони зайняли місця в передній частині вагону. Лютий завершувався — грайливе, скрупульозне сонце перетворювало млявий сніжок на брудні, веселі потічки, що розтікалися вуличними ринвами. Тому у вагоні було народу менше, аніж зазвичай — ніхто не стояв. Вагоновод навіть відчинив вікно, тож слабкий вітерець роздмухував останні подихи зими з трамвая.

Несподівано голову Жаклін заполонила приємна думка, що її чоловік, котрий сидів біля неї — найпривабливіший та найдобріший серед інших чоловіків. Спроба його змінити була такою дурницею. Можливо, Бронсон і поверне, зрештою, гроші, і як-не-як три сотні — ще не значний виграш. Звісно, краще б він цього не робив, а проте...

Її роздуми перервав вихор пасажирів, що застряг у проході, і Жаклін подумала про те, чому ж вони не прикривають свої роти долонею, коли кашляють, і ще вона щиро вірила, що Джим скоро придбає новий автомобіль. Хто знає, які хвороби можна підчепити в цих трамваях...

Вона повернулася до Джима, аби сказати йому про це, — та Джим вже встав й запропонував своє місце жінці, яка стояла біля нього в проході. Жінка, схвально мугикнувши, всілася на крісло. Жаклін насупилася.

Жінці було десь біля п’ятдесяти, і важила вона багато. Спочатку вона спокійно сиділа на тій частині місця, яку їй було виділено, та вже через хвилину вона почала захоплю­вати й розширяти територію своїми великими складками жиру, усе більше й більше цей процес перетворювався на безжалісне вторгнення. Коли вагон хитало в напрямку Жак­лін, жінка ковзала разом із ним, та коли коливання рухалося в інший бік, їй вдавалося винахідливо закріпитися та утримувати відвойоване місце.

Жаклін впіймала погляд чоловіка — він хитався, три­ма­­ючись за поручень — й очима, повними злоби, продемонструвала свою цілковиту зневагу до його вчинку. У його по­гляді прочиталося смиренне вибачення, та зрештою його за­полонила схема руху маршрутів, на якій він уважно зо­сере­дився. Огрядна жінка все більше й більше насувалася на Жаклін — зараз вона практично лежала на ній. Потім вона повністю повернула свою опуклу й злорадну голову до місіс Джеймс Мейзер й голосно розкашлялася прямо їй в обличчя.

Ледь стримуючи викрики, Жаклін встала на ноги, з наполегливою різкістю заледве прослизнула повз м’ясисті коліна й, почервонівши від гніву, рушила до кінця вагону. Там вона схопила поручень, а за нею відразу ж пішов її чоловік у стані довірливої тривоги.

Вони не обмінялися й словом і стояли мовчки один біля одного протягом останніх десяти хвилин їзди, тоді як купка чоловіків, що сиділа навпроти них, шурхотіла своїми газетами й захоплено розглядала сторінки карикатур, ні на секунду не відриваючи погляду від паперу.

Тільки-но вони вийшли з трамваю, Жаклін несамовито вибухнула.

— Ти — найбільший дурень! — кричала вона в нестямі. — Ти що, не бачив тієї жахливої жінки, якій поступився місцем? Чи можна було б хоч раз подумати про мене, а не про кожну товсту й самовпевнену першу-ліпшу пралю?

— Та звідки ж міг я знати?

Та Жаклін ще ніколи так на нього не злилася — злитися на нього зазвичай було просто неможливо.

— Хіба ти не бачив, що жоден із тих чоловіків не поступився мені місцем? Авжеж, ні. І я ще дивуюся, чому ти був такий втомлений, аби вийти зі мною погуляти минулого понеділка. Ти, мабуть, поступився комусь місцем — комусь жахливому, якійсь польській пралі, яка сильна, як бик, й обожнює стояти на ногах!

Вони йшли вздовж сльотавої вулички й, не дивлячись, постійно вступали в калабані. Збентежений і розчарований, Мейзер навіть не зміг вибачитися чи сказати й слова, захищаючи себе.

Жаклін змовкла й потім, із цікавим вогником в очах, повернулася до нього. Слова, які вона підібрала для опису підсумку тієї ситуації були, мабуть, найнесправедливішими за всі, що він коли-небудь чув за все своє життя.

— Твоя проблема, Джиме, і причина того, що ти такий «простак» — це твої життєві принципи, що варті студента- пер­шокурсника! Бачиш чи ні, а ти — професійний «відмінник».

Інцидент й неприємності забулися. Простодушна натура Мейзера за короткий час згладила всі гострі кути. Згадки про цю історію прошмигнули розміреним кроком вже через кілька днів, а потім взагалі зникли й поринули в «лімб із забуття». Я кажу «лімб», бо забуття, на жаль, ніколи неможливо забути до кінця. Предмет зник із горизонту, заповнений тим фактом, що Жаклін із присутніми їй самоконтролем й холоднокровністю приступила до довгої, напруженої й важкої справи — виношування дитини. Її природні риси й нахили посилилися, і вона все менше дозволяла собі щось забувати. Зараз був квітень, а вони ще й досі не купили машини. Мейзер підрахував, що його накопичення практично відсутні, а через півроку йому прийдеться забезпечувати сім’ю. Це його хвилювало. Зморшки — маленькі, перші, непомітні — вперше тінню розляглися навколо його чесних, приязних очей. Тепер він затримувався на роботі навіть після того, як на місто спускалися перші весняні сутінки, часто приносив додому папери, з якими не встигав ознайомитися протягом робочого дня. Купівлю нової машини довелося відкласти. Квітневого вечора в магазини на Вашингтон-стріт було потрапити важко. Жаклін мляво прогулювалася вздовж вітрин й роздумувала — без жодного страху й печалі — про те, що скоро її життя перетвориться на розмірену рутину. У повітрі вже повис сухий літній порох; сонячні промені весело відбивалися від вітрин, перетворюючись на бензинові веселки там, де в калабанях на асфальті стояли автомобілі.

Жаклін зупинилася. На узбіччі, десь біля шести футів від неї, припаркувався яскравий новенький спорт «родстер». Біля нього розмовляли двоє чоловіків, і тільки-но вона зрозуміла, що один із них — молодий Бронсон, то почула, що він говорить зовсім буденним тоном: «Ну що гадаєш про цю крихітку? Купив її цього ранку». Жаклін різко розвернулася й швидшими кроками помчала до офісу чоловіка. Ввічливо кивнувши секретарці, вона без жодного попередження зайшла в кабінет. Її непередбачена поява змусила Мейзера відірвати погляд від свого столу.

— Джиме, — почала вона, задихаючись, — Бронсон повернув тобі три сотні?

— Та ні, — відповів він, завагавшись, — ще ні. Він тут з’являвся минулого тижня й пояснював, що в нього невеличкі проблеми з грошима.

Її очі запалали злим тріумфом.

— Ох, проблеми з грошима?— відрубала вона. — Що ж, ну, він тільки-но купив новенького спортивного «родстера», який коштує не менше ніж дві з половиною тисячі доларів.

Джим недовірливо похитав головою.

— Я його бачила, — переконувала вона. — Я чула, як він сказав, що купив авто цього ранку.

— Він сказав мені, що в нього проблеми з грошима, — безнадійно повторював Мейзер.

Жаклін здалася. З її грудей вирвався голосний шум, схожий на зітхання.

— Він тебе використовував! Він знав, що тебе легко обдурити, тому й зробив це. Чи ти не бачиш? Він хотів купити авто твоїм коштом, і він його купив! — вона гірко розсміялася. — Він, мабуть, ледь не помер зі сміху, згадуючи, як легко тебе обробив.

— О, ні, — запротестував Мейзер, виражаючи недовіру, — ти, мабуть, переплутала його з кимось...

— Ми ходимо пішки — а він катається за наші гроші, — збуджено перервала вона. — Ох, який багатій, багатій! Це б не було так весело, якби було так сумно. Подумай сам! — її тон став різкішим, вона намагалася стримуватися — та тепер говорила з відтінком презирства. — Ти половину свого часу віддаєш людям, які тобі ні чорта не віддають, яким плювати на тебе. Ти поступаєшся місцем у трамваї всяким коровам і приходиш додому до смерті, до безруху втомленим. Ти працюєш в якихось комітетах, що забирає в тебе не менше робочої години в день, але ти не отримуєш ні цента за це. Тебе вічно використовують! Я більше не можу це терпіти! Я думала, що вийшла заміж за чоловіка, а не професійного самаритянина, який годує бідних і допомагає світу!