— Це зовсім інша справа. Я мала на увазі, що не хочу пов’язувати своє життя з хлопчиськами з Тарлтона, проте я б не наважилася робити якісь безглузді узагальнення.

Якийсь час вони йшли мовчки.

— Здається, я трішки перебільшив, Селлі Керол. Вибач мені.

Вона кивнула, проте не відповіла нічого. Через п’ять хвилин, коли вони вже стояли в передпокої, вона ривком накинулася на нього.

— Ох, Гаррі, — кричала вона крізь сльози, — одружімося наступного тижня. Я боюся такої метушні. Боюся, Гаррі. Якби ми одружилися, такого б не сталося.

Та Гаррі, відчуваючи провину, усе ще гнівався.

— Це маячня. Ми ж вирішили в березні.

Вона перестала плакати й одразу ж опанувала себе.

— Гаразд. Мабуть, даремно я це сказала.

Гаррі розтанув.

— Люба фантазерко! — вигукнув він. — Краще підійди, поцілуй мене та залиш те все в минулому.

Цього вечора, коли на завершення водевілю оркестр зіграв «Діксі», Селлі Керолл відчула щось міцне та невмируще, бо всі посмішки та сльози дня здалися несуттєвими. Вона витягнулася й вхопилася за ручки крісла, обличчя її почервоніло.

— Тебе щось розчулило, маленька? — прошепотів Гаррі.

Вона його не чула. Під жваву пульсацію скрипок й бентежні удари литавр замаршували в морок її давні примари-приятелі, і, здавалося, тільки-но флейти засвистять й зітхнуть у фінальному акорді, ті духи зникнуть разом зі звуком й вона ледь встигне з ними попрощатися.

На Південь мчи, додому,

У любий Діксіленд[5].

Ніч була особливо холодною. Вчорашня неочікувана відлига майже розчистила вулички, та зараз по них знову гуляли напудрені фантоми загубленого крижаного королівства, звиваючись хвилястим ланцюгом перед ногами вітру й наповнюючи його легені сипкою млою. Замість неба нависла густа зловісна темрява, що вкривала вершечки вулиць; наближалося дике військо хурделиці, нескінченний північний вітер остуджував тепло, що лилося коричнево-зеленавим блиском з освітлених вікон, приглушував упертий біг коня, що тягнув їхні санки: «Пригнічене місто, — думала вона, — такого годі й знайти». Деколи ночами їй здавалося, що немає жодної душі — що всі давним-давно померли, покинули світло у своїх будинках, аби їх врешті присипало купкою дрібненьких могилок мокрого снігу. Господи, невже і її надгробок теж вкриє сніг? Усю нескінченно люту зиму лежати тут, під цими заметами, і жодна світла тінь не просочиться над її могильним каменем. Ні, свій гробик вона уявляла уквітчаним рясними квітками й обласканим сонцем та дощем.

І вона знову задумалася про ці самотні ферми, повз які проїжджав її потяг, і про те, як там, всередині, зимується — сліпуча білизна за вікном, панцир льоду на пухкій заметілі, потім — нудна, повільна відлига, непривітна весна, про яку розповідав їй Роджер Петтон. І на це вона повинна проміняти свою весну — бузкову, змішану з млосною свіжістю її серця. Спочатку вона втратить весну, а потім щезне й млосна свіжість. Хурделиця ставала все сильнішою. Селлі Керол відчула, як на її очах тане сніжна крупа, Гаррі протягнув руку в хутряній рукавиці та поправив її важку фланелеву шапку. Після цього сніг налетів колючим поривом й кінь одразу ж покірно та терпляче похилився, і ця смиренність нагадала долю цнотливих сніжинок, що приречені на смерть.

— Йому холодно, Гаррі! — швидко мовила вона.

— Кому? Коню? Та ні, йому це подобається!

Через десять хвилин вони повернули за ріг й досягли місця призначення. На високому пагорбі, виділеному яскраво-зеленим спалахом, на фоні зимового неба стояла кришталева фортеця. Складалася вона з трьох поверхів, балюстрад та бійниць, вузьких прорізаних вікон, а величезна центральна зала була наскрізь освітлена морем електричних вогнів. Селлі Керол вчепилася за руку Гаррі, котру знайшла в хутровій кишені.

— Яка краса! — захоплено викрикнув він. — Боже, як же ж гарно! Такого тут не бачили ще з вісімдесят п’ятого!

А думка про те, що цього ніхто не бачив із вісімдесят п’ятого, наповнила її страхом. Лід — це примара, а, отже, цей маєток населений духами вісімдесятих років — жахливо блідими, із сірим волоссям, присипаним снігом.

— Люба, ходімо, — промовив Гаррі.

Вона вилізла за ним із санчат і почекала, допоки він не прив’язав коня. Почувся гучний брязкіт дзвіночків, і за ними під’їхали інші — Гордон, Майра, Роджер Петтон та ще якась незнайомка. Народу зібралася ціла купа — одягнені в хутра й овчину шкіру; усі вони кричали й перегукувалися, аби не загубитися в густій пелені снігу.

— Сто сімдесят футів висоти, — пояснював Гаррі невідомому супутнику, коли вже пробиралися до входу. — Загальна площа — шість тисяч квадратних ярдів. До неї долітали уривки фраз:

— Основний зал... Товщина стін від двадцяти до сорока дюймів... льодяний підвал — майже миля... Канадець, який це все побудував...

Потрапивши всередину фортеці, Селлі Керол зачарувалася магією високих напівпрозорих стін й несвідомо подумки повторювала два рядки із «Кубла Хана»[6]:

Це було чудо рідкісних чудес

Із льоду — купол і печера теж.

У величезній мерехтливій печері, відгородженій від світу, вона присіла на дерев’яну лавочку, і недавній сум її покинув. Гаррі каже правду — це прекрасно; і її погляд мандрував по гладкій поверхні стін, складеній із блоків добірного, найчистішого льоду, що випромінював опалові й примарні іскорки.

— Дивися! Починається! — вигукував Гаррі.

У далекому кутку оркестр втнув «Сюди, сюди, на зборище друзів», а звуки налітали на них сумбурними хвилями, і раптом усе світло щезло; тиша, здавалося, роз­топила всі льодові стіни й огорнула їх. У темряві Селлі Керол все ще помічала прозору пару свого дихання й смутні плями блідих облич, що стояли біля стіни навпроти. Му­зи­­ка обірвалася жалісливим плачем, а ззовні линув дзвін­кий спів та ритмічні звуки кроків клубів. Хор наростав, ніби гімн племен вікінгів, що перетинав давні землі; він вибухав — вони підходили все ближче й ближче; потім у темряву ввірвався ланцюг факелів, за ним — другий, третій, і, відбиваючи суво­рий крок своїми мокасинами, втягнулася довга проце­сія чоловіків у міцних сірих пальтах, зі снігоступами, пере­киненими через їхні плечі, а їхній спів підіймався до криш­та­левого купола, ніби закружені в танці мерехтливі язики вогню.

Сіра процесія чоловіків завершилася, і за нею пішла наступна, підхопивши приспів, вогненне світло розлилося понад червоними шоломами й багрово-вогняними куртками; потім пронеслися довгі загони голубого й білого, зеленого, просто білого, вугільного й жовтого світила.

— Білі — це Вакута Клуб, — збуджено прошепотів Гаррі. — З цими ти вже бачилася на танцях.

Гучність голосів наростала; у м’якому ритмі ледь чутних кроків величезна печера перетворилася на фантасмагорію факелів, що коливалися над кольоровими й вогняними берегами. Основна колона розвернулася і зупинила хід, загони поділилися на шеренги, допоки вся процесія не створила суцільне знамено вогню, і потім тисячоголосий крик вибухнув блискавками грому, розірвав повітря й захвилював вогняне знамено. Ця велична й могутня мить! Селлі Керол здавалося, що дика Північ несе офіру до вівтаря язичницького Бога Снігу. Коли клич завмер, знову залунав оркестр і знову заколихався спів, після цього клуби довго й розкотисто обмінювалися привітами. Вона тихо сиділа, вслухаючись у мішанину разючих вигуків; раптом вона здригнулася — град вибуху здійняв й поширив величезні хмари диму всією печерою. До роботи приступили фотографи — і так завершився обряд. Разом з оркестром на чолі, загони сформувалися в одну колону, затягнули свою пісню й почали виходити.

— Йдемо! — вигукнув Гаррі. — Допоки ще світло, нам треба розгледіти всі лабіринти в підвалі.

Усі піднялися й рушили в бік коридору, що похило вів донизу — Гаррі із Саллі попереду, її маленька рукавичка сховалася в його великій хутровій. Внизу коридор закінчувався довгою кришталевою камерою, де стелі були так низько, що вони повинні були зупинитися й роздійняти руки. Вона ще не встигла усвідомити, що в кімнату входять декілька блискучих галерей, коли Гаррі занурився в одну із них і почав швидко танути в маревно-зеленавому мерехтінні.