— Надміру, найбагатший, — повторив Персі.

— Я прочитав у «Світовому альманасі», — почав він, — що в Америці є один чоловік, рівень доходу за рік якого перевищує п’ять мільйонів, та чотири, що за рік мають більше, аніж три, та...

— Це майже дещиця, — губи Персі напівскривилися у зневазі. — Дешеві капіталісти, дрібна фінансова сушка, жалюгідні купці та кредитори. Мій батько зміг би купити їх за півціни, і ніхто б цього й не помітив.

— Та як йому вдається...

— Не реєструвати свій податок на прибуток? Та легко. Він його просто не сплачує. Зрештою, можливо, якийсь мізерний відсоток, що зовсім не відповідає його щорічному доходу.

— Він дійсно багата людина, — легко сказав Джон. — Я радий. Люблю заможних людей. Чим багатший, тим і кращий, — вираз пристрасної щирості з’явився на його похмурому обличчі. — Минулого Великодня я гостював у Шнліцер-Мерфі. У Віван Шнліцер-Мерфі є рубіни, завбільшки з куряче яйце, та сапфіри, схожі на кулі з внутрішніми вогнями...

— Я люблю коштовності, — жваво погодився Персі. — Звісно, я не хотів, аби в школі про це знали, проте в мене є власна колекція, котру я збирав замість марок.

— І діаманти, — енергійно продовжував Джон. — У Шнліцер-Мерфі є такі великі діаманти, як волоські горіхи.

— Це — дріб’язок, — Персі нахилився вперед й знизив голос до шепоту. — Абсолютно ніщо. Мій батько володіє діамантом більшим, аніж готель Ріц.

Сонце Монтани лежало поміж двох гір, як гігантський набряк, темні артерії якого отруювали небо. На неосяжній піднебесній відстані причаїлося містечко Фіш — маленьке, понуре та давним-давно забуте. Люди казали, що в цьому містечку жило дванадцятеро темних й загадкових душ, яких породила на світ якась таємна всюдисуща сила. Вони вже давно стали окремою расою, ці дванадцятеро в містечку Фіш, і, як деякі види, що були зачаті несвідомою природою, були нею ж і вкинуті у світ для боротьби та вимирання.

З-під фіолетового набряку, там, на горизонті, ланцюгом підкрадалися дванадцятеро рухливих вогнів, що позбавили землю пустки, і дванадцятеро душ Фіша зібралися в ніші залізничної станції, як марево, аби глянути на семигодинний трансконтинентальний експрес із Чикаго. Приблизно шість разів на рік трансконтинентальний експрес, ніби за невідомим наказом, зупинявся біля містечка Фіш, і тоді з потяга вилізав силует чи два, вміщався на візок, що з’являвся з сутінок й від’їжджав у бік жилавого заходу. Спостереження за цим безглуздим й абсурдним явищем для духів Фіша перетворилося на ритуальну дію. Дивитися — і більш нічого; жодна жива думка не змушувала їх дивуватися чи роздумувати над релігійністю цих містичних відвідувань. Та духи Фіша були по той бік релігії, — навіть найсміливіші та найбільш неприборкані доктрини християнства не змогли закріпитися на голій скелі, — тут не було жертовника, священика чи жертви; лише кожного разу, о сьомій — тихі зібрання в ніші залізничної станції, братство, що піднімало вгору молитву туги, блідого здивування.

Червневого надвечір’я Великий Провідник, якому поклонялися жителі містечка, — жителі, які не мислили свого життя без вибору небесного наставника, — постановив, що о сьомій годині в містечку Фіш цей потяг скине людський (чи не людський) вантаж. Пройшло дві хвилини по сьомій, і Персі Вашингтон та Джон Т. Енгер висадилися з вагона, швидко пройшли повз зачаровані, широко розкриті гарячкові очі дванадцятьох душ Фіша, залізли у візок, що, очевидно, з’явився нізвідки, і поїхали геть.

Через півгодини, коли сутінки згорнулися в темряву, мовчазний негр, що правив віжками, гукнув незрозумілому силуету, що рухався попереду. У відповідь на крик ця тінь направила на них блискучий диск, що вдивлявся на них отруйним поглядом бездонної ночі. Вони під’їжджали ближче, і Джон швидко зрозумів, що це — заднє світло величезного автомобіля, найбільшого та найчарівнішого за всі автомобілі, які він коли-небудь бачив. Корпус його з блискучого металу — багатший, аніж нікель й світліший, ніж срібло, втулка коліс — оббита мерехтливими зеленими й жовтими геометричними фігурами. Джон не наважився розгадати, чи це було скло, чи коштовні камені.

Два негри, одягнені в блискучі лівреї, які можна було побачити лише на картинах королівської процесії в Лондоні, виструнчились біля автомобіля й привітали двох юнаків, котрі висадилися з візка, незрозумілою мовою, яку гість не зрозумів би, та яка, здавалося, є відокремленою гілкою південноафриканського діалекту.

— Заходь, — сказав Персі своєму другу, коли їхні валізи закинули на чорний дах лімузину. — Вибач, що тобі довелося їхати в цьому візку, проте, сам знаєш, це авто не мають бачити пасажири потяга чи нещасні жителі-селюки Фіша.

— Чорт забери! Яка краля! — вигукнув Джон, побачивши інтер’єр автомобіля.

Оббивка складалася з численних, витончених гобеленів, затканих шовком, зшитих коштовностями та прикрасами, що слугували фоном для золотої парчі. Двоє крісел, в які блаженно осіли хлопці, були покриті тканиною, що нагадувала оксамит, проте здавалася пошитою з незліченних кольорових кінчиків пір’я страуса.

— Яка ж бо краля! — захоплено вигукнув Джон ще раз.

— Та ну! — розсміявся Персі. — Це старий мотлох, що використовується як фургон.

Вони вже спокійно плинули серед темряви до розвалини між двох гір.

— Ми будемо на місці через півтори години, — сказав Персі, глянувши на годинника, — Мушу тебе запевнити, що раніше ти ніколи не бачив такого, та й навряд чи побачиш.

Якби авто якоюсь мірою могло би бути показником того, що Джон побачить, то він, звісно, приготувався б до таких приголомшливих оглядин. Наївна набожність, в якій жили жителі Гадеса, вимагала гарячого поклоніння й поваги до багатств, що було одним із параграфів до їхньої віри. Якби Джон відчув щось інше замість сліпої покори перед золотим ідолом, то його батьки відвернулися б від нього, звинувачуючи його в жахливому богохульстві.

Вони вже дісталися западини між двох гір і, в’їхавши сюди, відчули, що дорога стає більш кам’янистою.

— Якби сюди заглянув місяць, ти б побачив, що ми зараз — у глибокій ущелині, — сказав Персі, намагаючись пильно розгледіти краєвиди. Він промовив декілька слів у мікрофон, і лакей одразу ж включив прожектор; величезний промінь прокотився пагорбами. — Бачиш, тут лише камені. Звичайне авто розлетілося б на шматки за якихось півгодини. Справді, тут можна їхати лише в танку, якщо не знаєш дороги. Відчуваєш, зараз ми піднімаємося.

Шлях дійсно круто йшов догори, і через декілька хвилин, коли авто піднялося на вершину, хлопці вхопили блідий проблиск місяця, що тільки-но виріс на горизонті. Раптом автомобіль зупинився, і з темряви з’явилося декілька фігур — знову темношкірі раби. Двох юнаків ще раз привітали тим малозрозумілим діалектом; потім негри взялися до роботи навколо лімузина, і в одну хвилину чотири величезних канати, що звисали згори, зачепили гачками втулки яскраво прикрашених коліс. Після гучного «Хея-ях!» Джон відчув, що машина поволі піднімається з землі все вище, — вздовж найвищих скель з обох боків, — і вище допоки перед ним не відкрилася звивиста освітлена місяцем долина, яка цілковито відрізнялася від щойно побачених громіздких скель. Тільки з одного боку перед ними ще була скеля, та раптом усі вони щезли.

Було очевидно, що їх перенесли через надзвичайно гігантський кам’яний клинок, що перекривав ущелину. Через хвилину вони вже опускалися вниз і врешті з легким стуком приземлилися на рівну поверхню.

— Найгірше — позаду, — сказав Персі, притуляючись до скла. — Залишилося всього-на-всього п’ять миль, і цей дворядний брусок до самого кінця — наша дорога. Наші володіння. Тут закінчуються Сполучені Штати, як каже батько.

— Ми в Канаді?

— Ні. Ми в центрі Монтанських скель. Та зараз ти перебуваєш на тих п’яти квадратних милях, які ще ніколи не були виміряні.

— Чому ж так? Вони забули про них?

— Ні, — сказав, всміхаючись, Персі, — вони намагалися зробити це тричі. Першого разу дід підкупив цілий департамент штату, який займався такими вимірами; наступного — для нього підробили офіційні карти Сполучених Штатів, що дозволило відстрочити термін виміру на п’ятнадцять років. Останній раз був найважчий. Батько влаштував так, що їхні компаси потрапили в сильне штучно створене магнітне поле. За його замовленням був виготовлений комплект вимірювальних інструментів із мізерно невловимим дефектом, а це давало змогу нашій території залишатися недоступною; зрештою, ці інструменти замінили на справжні, ті, якими проводилося вимірювання. Окрім цього, довелося змінити напрям річкової течії та збудувати на її берегах копію містечка, яке всі бачать й думають, що це — місто, розташоване далі десятьма милями вздовж долини. Батька лякає лише одна річ, — завершував він, — річ, яку можна використати для того, аби нас віднайти.