Останні сили збунтувалися всередині Вероніки, вона стиснула свої руки під білим простирадлом, а очі загадково звузилися, що помітила Марджері й пізніше цим із кимось поділилася.

Через двадцять хвилин перукар повернув Вероніку обличчям до дзеркала, і вона з жахом здригнулася, побачивши розміри завданої шкоди. Її волосся, більше не кучеряве, тепер смертельно повисло плаксивими пасмами по обидва боки раптово зблідлого обличчя. Це було огиднішим, аніж смертельний гріх, вона знала, що так воно й буде. Перевагою її обличчя був невинний вираз, що споріднював її з Мадонною. Коротке волосся знищило цю схожість, і тепер вона виглядала не екстравагантною, а простою, буденною; якоюсь чудернацькою «синьою панчохою», що вдома забула окуляри.

Тільки-но вона злізла з крісла, то намагалася посміхнутися — та замість цього вийшла жалюгідна копія. Вона побачила, як дві дівчини обмінялися поглядами, як губи Марджері скривилися в ледь вираженій насмішці — і як очі Воррена несподівано похололи.

— Ну що, бачите? — її слова заповнювали зніяковілу порожнечу. — Я зробила це.

— Так, ти не відступила, — погодився Воррен.

— Вам подобається?

У відповідь із двох-трьох голосів склалося напівщире «авжеж», знову повисла напружена тиша й після того Марджері хутко та зі зміїною проворністю повернулася до Воррена.

— Ти мене підвезеш? — запитала вона. — До вечері мені просто необхідно забрати сукню з чистки. Роберта їде одразу ж додому, тому може забрати інших. Воррен роз­сіяно розглядав множинні віддзеркалення у вікні. Потім на секунду його очі холодно затрималися на Вероніці й після того звернулися до Марджері.

— З радістю, — поволі мовив він.

Вероніка ще повністю не усвідомлювала жалюгідного підступу, який вчинили проти неї, допоки перед обідом не перехопила ошелешений погляд тітки.

— Вероніко, Господи святий!

— Я відрізала своє волосся, тітко Жозефіно.

— Навіщо?

— Вам подобається?

— Господи святий!

— Я сподіваюся, ви обурені?

— Ні, та що скаже місіс Дейо завтра? Вероніко, ти б хоч перечекала ті танці в Дейо — ти повинна була їх перечекати, навіть якщо вже й руки свербіли.

— Це сталося випадково, тітко Жозефіно. До того ж, яка різниця, що скаже місіс Дейо?

— Господи святий! — вигукнула місіс Харві, — та ж минулої зустрічі, на засіданні нашого клубу вона цілих п’ятнадцять хвилин проклинала обрізане волосся у своєму звіті «Про вади молодшого покоління». Це — предмет її особливої ненависті. Та й танці вона влаштовує на честь тебе та Марджері.

— Мені шкода.

— Ох, Вероніко, що скаже твоя мама? Вона ж подумає, що це я дозволила тобі його відтяти.

— Вибачте.

Обід був важкою мукою. Вероніка поспішно спробувала виправити ситуацію за допомогою щипців, проте обпекла палець і спалила багато волосся. Вона бачила, як тітка не могла приховувати свого хвилювання й горя і як її дядько болючим й ледь ворожим тоном все повторював «Чорт би мене вхопив». Марджері тихенько трималася осторонь, приховуючи слабку насмішку, таємну зневажливу насмішку.

Вероніка якось протрималася до вечора. Зайшло троє юнаків, Марджері зникла з одним, а Вероніка мляво й безуспішно намагалася розважити двох інших — полегшено зітхнувши, вона піднялася до своєї кімнати о пів на одинадцяту. Що за день!

Коли вона вже переодяглася в нічну сорочку, розчинилися двері й увійшла Марджері.

— Вероніко, — сказала вона, — мені дуже шкода, що так вийшло з танцями в  Дейо. Клянуся, я зовсім забула про бал.

— Чого ж там, — буркнула Вероніка. Дивлячись у дзеркало, вона повільно провела гребінцем по короткому во­лоссю.

— Завтра я відвезу тебе в центр, — продовжувала Марджері, — і перукар зробить тобі красиву зачіску. Я навіть й уявити не могла, що ти наважишся на це. Мені дійсно шкода.

— Ой, та чого ж бо.

— Та післязавтра ти вже їдеш, тож, гадаю, це вже не має такого великого значення.

Вероніку аж тіпнуло, коли вона побачила, як Марджері розкинула по плечах своє волосся й почала повільно заплітати дві біляві коси; у своєму кремовому пеньюарі вона виглядала як ніжний намальований прообраз якоїсь саксонської принцеси. Зачарована, Вероніка дивилася, як коси стають все довшими й довшими. Густі й розкішні пасма звивалися під гнучкими пальцями, як неспокійні змії — і Вероніка згадала про свої куці останки колишньої краси, щипці й завтрашні здивовані погляди, від яких нікуди не втекти. Вона вже уявляла, як Д. Ріс Стоддард, який симпатизував їй, прихиляючись до сусідки за столом у своїй зарозумілій гарвардській манері, говоритиме про те, що Вероніці не слід було так часто відвідувати кінотеатр; уявила, як Дрейкот Дейо обміняється поглядом з її матір’ю і після того старатиметься бути благочестивим до неї. Та, можливо, уже завтра місіс Дейо почує ці новини й надішле маленьку суху записку з проханням забути про танці, і за її спиною всі сміятимуться, розуміючи, що Марджері обдурила це дурне дівчисько, що вона принесла в жертву свою красу заради примх цієї самозакоханої зміюки. Зненацька вона сіла перед дзеркалом, кусаючи середину своєї щоки.

— А мені подобається, — мовила вона зі значним зусиллям. — Думаю, мені личить така зачіска.

Мар­джері всміхнулася.

— Усе добре. І, заради небес, не страждай ти так!

— Я й не подумаю.

— Добраніч, Вероніко.

Та одразу ж після того, як зачинилися двері, усередині Вероніки щось тріснуло. Вона динамічно зістрибнула, стиснула руки, потім спритно й безшумно підбігла до ліжка й витягла свою валізу з-під нього. Туди вона сяк-так вкинула туалетні приладдя й сукню на зміну. Потім вона зайнялася дорожньою скринею — шпурнула туди два ящики з комода, наповнених білизною і літнім вбранням. Вона рухалася швидко, проте з байдужою механічністю; не пройшло й години, як скриня була закрита, затягнута ремінцями, а вона — повністю вдягнена в новий дорожній елегантний костюм, куплений за порадою Марджері.

Присівши за столик, вона написала коротку записку місіс Харві, в якій сухо виклала причину свого від’їзду. Вона її запечатала, підписала й поклала на свою подушку. Глянула на годинник. Потяг вирушав о першій, вона знала, що біля готелю «Марборо», від якого її відділяли два квартали, можна легко викликати таксі.

Несподівано в неї перехопило дихання, а в очах замайоріли вогники, котрі уважний читач міг би легко пов’язати з її неусвідомленим виразом обличчя в перукарському кріслі  — у будь-якому разі, з його останками. Вираз цей, зовсім не властивий Вероніці, приносив погані наслідки.

Вона підкралася до комода, взяла звідти якийсь предмет і, погасивши всі лампи, почекала, допоки її очі не звикнуть до темряви. Вона м’яко відчинила двері до спальні Марджері. До неї долинуло рівне, безтурботне дихання кузини, яка насолоджувалася своїми гріховними снами.

І ось вона вже стоїть біля ліжка, безмежно холоднокровна й спокійна. Вона діяла швидко. Нахилившись, навпомацки знайшла одну косу Марджері, перехоплюючи, добралася до її початку поблизу потилиці, трішки припустила, аби ненароком не сіпнути й не розбудити соню, приставила ножиці й відрізала її. Затиснувши волосся в кулаці, Вероніка на мить затримала дихання. Марджері щось пробурмотіла уві сні. Вероніка вправно відрізала іншу косу, зупинившись на хвильку, і потім швидко й непомітно висковзнула до своєї кімнати.

Внизу вона відчинила громіздкі вхідні двері, обережно притворила їх за собою, і з відчуттям небувалого щастя безжурно ступила на ганок; розмахуючи важкою валізою, наче сумочкою, Вероніка поринула в загадкове сяйво місяця. Через хвилину, на шляху до готелю, вона зрозуміла, що її ліва рука все ще стискає дві біляві коси. Вона несподівано засміялася й небавом прикрила рота рукою, аби не закричати від радості. Зараз вона проходила повз будинок Воррена, підкоряючись несвідомому пориву, поклала валізу на землю, покрутила косами, ніби шматками канату, розмахнулася — і коси з глухим звуком приземлилися на дерев’яну веранду. Вона знову розсміялася, більше не стримуючи себе.