І Вероніка, наміри якої були чистої води вигадкою, знову хихикала у відповідь.

— Незабаром. Ви будете здивовані.

Та, мабуть, найбільший тріумф ознаменував сірий автомобіль цього гіперкритика Воррена Макінтайра, що вічно стояв біля будинку Харві. Коли Воррен вперше попросив покликати не Марджері, а Вероніку, прислуга й вухам своїм не повірила, а вже через тиждень вона розповіла кухарці, що міс Вероніка відбила першого кавалера міс Марджері.

Так воно й було. Можливо, усе почалося з того, що Воррен хотів викликати в Марджері ревнощі; можливо, у словах Вероніки він відчув такі знайомі й ледь вловимі відголоси думок Марджері; а, можливо, свою роль відіграло як перше, так і друге, та дійсно, була ще між ними якась щира симпатія. Та в будь-якому разі, колективне мислення молодшого покоління вже через тиждень прийшло до висновку, що найщиріший прихильник Марджері рішуче перемкнувся на її кузину й безперечно упадає за нею. Усіх цікавило, як на це відреагує Марджері. Воррен дзвонив Вероніці двічі на день, надсилав їй листи, їх часто бачили разом у його родстері, де ті впивалися таким складним питанням про серйозність його намірів.

Коли Марджері піддражнювали, вона лише сміялася у відповідь. Вона казала, що лише радіє, що Воррен знайшов ту, хто дійсно його цінує. Тож молоде покоління сміялося теж і гадало собі, що Марджері це хвилює мало, і на тому всі зійшлися.

За три дні до від’їзду Вероніка, якось після обіду, очікувала на Воррена в холі: вони домовилися їхати на гру в бридж. Вона перебувала в якомусь блаженному настрої, і коли Марджері, яка також збиралася на цю гру, опинилася поруч і якимись недбалими рухами почала опоряджати капелюшок, Вероніка, зовсім не очікуючи сварок, пережила напад суперниці. Марджері холоднокровно розправилася з нею трьома фразами.

— Раджу тобі викинути Воррена з голови, — байдужим тоном мовила вона.

— Що? — Вероніка ніби оторопіла.

— Раджу тобі зупинитися, роблячи з себе посміховисько. Воррена ти не цікавиш взагалі.

Якусь хвилю вони напружено розглядали одна одну — Марджері — зневажливо, віддалено; в очах Вероніки читалося заціпеніння в суміші зі злістю та страхом. Та тут перед будинком зупинилися два автомобілі, почулися гучні сигнали. Обидві слабко вигукнули й, обернувшись, дружно поквапилися до виходу.

Поки йшла гра, Вероніка всіма зусиллями намагалася побороти тривогу, що наростала. Вона образила Марджері, цього сфінкса сфінксів. З найщирішими та найневиннішими намірами, що тільки існують на світі, вона викрала власність Марджері. Раптом вона відчула себе жахливо винною перед нею. Після бриджу, коли всі дружно сіли колом і розмова стала спільною, різко здійнявся шторм. Його ненавмисно спричинив малюк Отіс.

— Отісе, ти коли повертаєшся в дитячий садочок? — запитав хтось.

— Я? Тоді, коли Вероніка відріже своє волосся.

— Тоді знай, що твоя освіта на цьому закінчена, — швидко сказала Марджері. — Це ж чистої води вигадка. Я думала, ви давно це зрозуміли.

— Це правда? — запитав Отіс, зневажливо глянувши на Вероніку.

У тої спалахнули вуха, бо вона намагалася дати відсіч, вигадуючи щось провокативне. Та як на зло нічого не приходило до голови, бо різкий напад її повністю паралізував.

— На світі багато блефу, — доволі миролюбно продовжувала Марджері, — і, гадаю, що ти надто молодий, аби це розуміти, Отісе.

— Що ж, — сказав Отіс, — можливо. Та Вероніці, з її фразочками...

— Справді? — позіхнула Марджері. — І які ж з її останніх красномовних дотепів готові ви назвати?

Ніхто, здається, не міг пригадати. І справді, після того, як вона засмакувала прихильника однієї із муз, Вероніка нічого такого цікавого не говорила.

— Це справді обман? — запитала з цікавістю Роберта.

Вероніка вагалася. Вона розуміла, що їй, безумовно, треба сказати щось дотепне, проте погляд кузини, від якого кров холола в жилах, цілком розфокусував її думки.

— Не знаю, — ухилилася вона від відповіді.

— Що, пуп розв’яжеться? — запитала Марджері. — Зізнайся!

Вероніка помітила, як Воррен перестав бринькати на укулеле й допитливо дивився на неї.

— Та не знаю я! — вперто повторила вона. Її щоки горіли.

— Зізнайся! — знову вимагала Марджері.

— Не відступай, Вероніко, — під’юджував її Отіс.

Покажи Марджері своє місце, хай не вистрибує.

Вероніка розглядалася, їй здавалося, що від погляду Воррена не втекти.

— Мені подобається коротке волосся, — пришвидшено протарабанила вона, ніби відповідаючи Ворренові, — і я вирішила обрізати своє.

— Коли? — запитала Марджері.

— Коли завгодно.

— Та не зараз, — протягнула Роберта.

Отіс підстрибнув на ноги.

— Чудово! — заволав він. — Влаштуємо літню перукарську вечірку. Ти говорила про готель «Сев’є», здається?

Усі миттю повставали зі своїх місць. Серце Вероніки скажено колотилося.

— Що? — видихнула вона.

Голос Марджері, холоднокровний і повний презирства, виділився зі стаї.

— Не хвилюйтеся, вона знову втече від справи.

— Ну ж бо, Вероніко! — викрикував Отіс, дивлячись у напрямку дверей.

Дві пари очей — Воррена та Марджері — просвердлювали її, кидали їй виклик, підривали її віру в себе. Ще секунду вона провела в болісному ваганні.

— Гаразд, — сказала вона швидко, — чому б і ні?

Тими довгими, безконечними хвилинами пізнього вечора, коли їхала разом із Ворреном, а вся компанія мчала за ними в автомобілі Роберти, Вероніка відчувала себе Марією-Антуанетою, котру супроводжували у візку на страту. Вона дивувалася своїй мовчанці й невмінню зупинити цю безглузду процесію. Вона зі всіх сил стримувалася, аби не вхопитися за волосся руками, аби захистити його від несподівано ворожого світу. Та вона нічого не робила. Навіть думка про матір не лякала її. Це було верховним випробуванням на її витримку; на її право велично розгулювати серед небесних світил сучасних дівчат. Воррен похмуро мовчав, і, коли вони приїхали до готелю, він зупинився біля бруківки й кивнув Вероніці, аби та виходила першою. Уся компанія покинула автомобіль Роберти зі шаленим сміхом й направилася в перукарню, яка теж підсміювалася вулиці двома дзеркальними вікнами.

Вероніка стояла на бруківці й розглядала вивіску. Дійсно, це — справжня гільйотина, і той, ближчий до вікна перукар, із цигаркою в зубах, у білому халаті, що безталанно притулився до крісла — кат. Він, мабуть, уже чув про неї; він, мабуть, чекав на неї цілий тиждень; викуривши всі цигарки біля цього громіздкого крісла, що так часто згадувалося в людських поговорах. Цікаво, чи зав’яжуть їй очі? Ні, та вони окутають її одяг білим простирадлом навколо шиї, аби жодна крапля крові... що за маячня... жоден волосок не потрапив на її сукню.

— Ну ж бо, Вероніко, — поквапив її Воррен.

Гордо піднявши підборіддя, вона перейшла тротуар, штовхнула обертові двері, і, не кинувши жодного погляду на дикий натовп, що рядком окупував очікувальну лавку, підійшла до першого ж перукаря.

— Я хочу відрізати своє волосся.

У майстра відвисло підборіддя. Його цигарка впала на підлогу.

— Прошу?

— Обрізати волосся!

Відкинувши детальні подробиці, Вероніка залізла на високе крісло. Чоловік, що сидів навпроти неї, повернувся й кинув погляд, наповнений здивуванням й зачарованістю. Один із перукарів сіпнувся й зіпсував юному Віллі Шунеману щомісячну стрижку. В останньому кріслі містер О’Рейлі хрюкнув і мелодійно поклявся древньою кельтською, тільки-но бритва застрягла в його щоці. Два чистильники взуття викотили очі й рвонули, аби глянути на цю виставу. Ні, Вероніці не потрібен блиск її туфельок.

Ось якийсь перехожий витріщився у вікно, до нього приєдналася пара; півдюжини хлопчачих носів притулилися до скла, й уривки голосів, що долинали крізь дверцята, розносив літній вітерець.

— Дивися, яке волосся відростив хлопчисько!

— Що ти за дурницю несеш? Це леді зі щетиною, яку щойно поголили.

Та Вероніка нічого не чула й не бачила. Її відчуття їй підказували, що цей чоловік у білому халаті виймає один черепаховий кишеньковий гребінець, потім — інший; що його пальці незграбно возяться з незвичними шпильками; це волосся, її прекрасне волосся зникне, і більш ніколи розкішні пасма не відтягатимуть назад її голову, не висітимуть темно-коричневими ліанами по її спині. На секунду вона ледь не здалася, проте перед нею проплив образ Марджері, губи якої скривилися в слабкій зневажливій посмішці, ніби хотіли сказати: «Відступи, допоки не пізно! Ти вирішила зі мною погратися, та я видала твій обман. Бачиш, молитва тобі не допоможе».