Коли Паула та Енсон спустилися до лімузина, то знайшли там двох сплячих чоловіків — це були його друзі, з якими він пив в Єльському клубі, котрі теж збиралися на вечірку. Він повністю забув про те, що вони в авто. По дорозі до Хемп­стеда вони прокинулися й співали. Деякі пісні були вульгарні, і, хоч Паула намагалася примиритися із фактом того, що Енсон дозволяє собі незначні словесні грубощі, її губи стискалися із соромом й огидою.

Схвильована й засоромлена кузина повернулася в готель, обдумала оказію і потім зайшла в спальню місіс Леджендр зі словами:

— Хіба він не кумедний?

— Хто кумедний?

— Хто? Містер Хантер. Він здається смішним.

Місіс Леджендр подивилася на неї дещо суворо.

— Як це, кумедний?

— Ну, він сказав, що він — француз, а я не знала, що він француз.

— Нісенітниця. Ти, мабуть, неправильно зрозуміла, — вона посміхнулася. — Це, неодмінно, був жарт.

Та кузина вперто покачала головою.

— Та ні, він сказав, що виріс у Франції. Говорив про те, що не володіє англійською, і ось чому не може перекинутися кількома фразами. І він дійсно не міг!

Місіс Леджендр із нетерпінням обернулася якраз у той момент, коли кузина додала в задумі:

— Мабуть, він просто напився, — і вийшла з кімнати.

Захоплива розповідь була правдивою. Енсон зрозумів, що не може контролювати свій голос, і віднайшов незвичайний вихід, оголосивши, що не говорить англійською. Багато років потому він любив розповідати цю частину історії, і кожного разу вона завершувалася нестримним реготом, що викликав у нього згадку про ці події.

Протягом години місіс Леджендр п’ять разів намагалася додзвонитися до Хемпстеда. І коли вона досягла своєї мети, довелося чекати ще десять хвилин, допоки в слухавці не пролунав голос Паули.

— Кузина Джо сказала мені, що Джон — захмелілий.

— Ох, ні...

— Ох, так. Кузина Джо каже, що він був п’яний, що він говорив їй, нібито виріс у Франції, що ледь не упав, сідаючи в крісло й поводився так, ніби був дійсно нетверезим. Я не хочу, аби ти поверталася додому з ним.

— Мамо, із ним все добре. Будь ласка, не хвилюйся через...

— Але я занепокоєна. Гадаю, це безмірно жахливо. Я хочу, аби ти пообіцяла мені не приходити з ним додому.

— Я все виправлю, мамо...

— Я не хочу бачити його разом із тобою в будинку.

— Гаразд, мамо. До побачення.

— Будь обережна, Пауло, і попроси когось, аби тебе провів.

Паула поволі відсунула слухавку від вуха й повісила її. Обличчя спалахнуло безнадійною тривогою. Енсон спав мертвим сном в одній зі спочивалень нагорі, поки вечеря внизу невтішно підходила до завершення.

Година їзди трохи протверезила юнака, — його поява була вже й не такою славетною, — і Паула сподівалася, що вечір ще не зіпсований після всього, та два необачні коктейлі перед самою вечерею привели до остаточної катастрофи. Його розмови були грубими й образливими протягом п’ятнадцяти хвилин, а потім він тихо сповз під стіл, зовсім як п’яниця на старій репродукції, та на відміну від репродукції в цій ситуації нічого кумедного не було. Жодна з присутніх дівчат не оскаржила такий вибрик, це породжувало лише мовчанку. Його дядько й двоє інших чоловіків віднесли його наверх, і тільки після того Паула подзвонила додому.

Через годину Енсон прокинувся в тумані нервової агонії, крізь який він після певного часу відчув присутність свого дядька Роберта, який стояв за дверима.

— Я запитав, тобі краще?

— Що?

— Тобі покращало, хлопче?

— Я відчуваю себе жахливо, — відповів Енсон.

— Я дещо маю для тебе, якщо ти зможеш це проковтнути, то неодмінно заснеш.

З важкими зусиллями Енсон висунув ноги з ліжка й ступив на поверхню.

— Зі мною все добре, — сказав він глухо.

— Розслабся.

— Я думаю, що шклянка бренджі допомоше спуститися вниз.

— Ох, ні...

— Так, мені дпмже лиш це. А зараз — все добре. Гадаю, я в...

— Вони впевнені, що на тебе погано вплинула погода, — сказав його дядько зневажливо. — Та не хвилюйся про це. Шуйлер взагалі не з’явився. Він заснув одразу ж у роздягальні клубу Лінкс.

Байдужий до будь-якої думки, окрім думки Паули, Енсон все-таки прагнув врятувати залишки того вечора, проте після холодного душу він зрозумів, що більшість гостей уже покинула будинок. Паула негайно встала, аби піти додому.

У лімузині давня серйозна розмова продовжилася. Вона знала, що він деколи випиває, приймала це, проте ніколи не очікувала, що трапиться щось подібне — зрештою, їй здавалося, що вони не підходять один одному. Їхні уявлення про життя надто різняться, і тому подібне. Коли вона закінчила говорити, надійшла черга Енсона, і його зауваги були достатньо обдуманими й тверезими. Потім Паула сказала, що їй ще раз необхідно все обдумати, вона не зможе прийняти рішення сьогодні й вона не злиться, їй просто дуже шкода. Вона не дозволить йому зайти в готель разом із нею, проте перед тим, як вийти з машини, вона нахилилась і безрадісно поцілувала його в щоку.

Насупного дня Енсон довго говорив із місіс Леджендр, допоки Паула сиділа мовчки й слухала. Вони вирішили, що Паулі необхідно трохи часу, аби порозмірковувати над ситуацією, що сталася, і пізніше, коли матір й донька знайдуть найкраще рішення, вони вирушать за Енсоном до Пенсаколи. Зі свого боку Енсон, з відчуттям власної гідності, щиро покаявся — на цьому все скінчилося; маючи в руках всі карти місіс Леджендр була не в змозі встановити йому свої умови. Він нічого не пообіцяв, зовсім не покаявся, тільки виголосив декілька глибокосяжних фраз про життя, що в підсумку радше дозволило йому відчути власні моральні привілеї. Через три тижні, коли вони приїхали на Північ, ні Енсон, насолоджуючись, ані Паула, у своєму щасті від возз’єднання, не усвідомлювали, що психологічний момент був втрачений назавжди.

Він зневажав її та одночасно приваблював, при цьому наповнював тривогою. Спантеличена такою сумішшю його рішучості й вседозволеності, ніжності й цинізму, — невідповідністю, що для її простого розуму були не підвладні, — Паула звикла думати про нього як про двох різних особистостей. Коли вони були наодинці — на формальній вечірці чи разом із підлеглими, вона відчувала непереможну гордість у його міцній, привабливій присутності, у його опікунському, дбайливому чутті й розумі. В іншій компанії їй було важко, коли здатність спрощувати витончений снобізм показувала істинне обличчя. А це обличчя було вульгарне, наповнене простацьким гумором і безрозсудною жагою до задоволення. Тимчасово її розум втікав від цього, навіть привів до короткого таємного роману з колишнім шанувальником, але безрезультативно. Після чотирьох місяців у полоні життєдайної енергії Енсона всі інші здавалися його блідою подобою.

У липні він отримав наказ поїхати за кордон, і їхні ніжність та жага досягли апогею. Паула стрімголов обдумувала організацію майбутнього весілля — та незабаром вирішила відмовитися від цього лише тому, що до його дихання знову долучалися запахи коктейлів, а думки про веселощі хворобливо наповнювали душу горем. Після його від’їзду Паула писала йому довгі листи, повні скорботи за днями любові, які проминули в очікуванні. У серпні літак Енсона розбився над Північним морем. Після ночі, проведеної у воді, його з пневмонією знайшов екіпаж есмінця й відправив до лікарні, перемир’я підписали тоді, коли він опинився вдома.

Потім, коли вони отримали ще одну можливість бути разом без перешкод, загадкові зіткнення їхніх темпераментів спалахнули знову, спотворюючи їхні поцілунки й висушуючи сльози, роблячи їхні голоси менш гучними, змушуючи діалоги їхніх сердець звучати інтимніше, допоки давні довгі бесіди залишалися лише в листах, далекосяжних. Одного ранку біля маєтку Хантерів репортер світської хроніки протягом двох годин чекав на новину підтвердження їхніх заручин. Незважаючи на заперечення Енсона, першим абзацом у статті було: «Їх постійно помічають разом, у Саутгемптоні, Гот-Спрінгс й Туркседо-Парк». Та серйозні розмови перетворилися в безвихідні, довготривалі сварки, і роман ледь не завершився. Енсон звик напиватися й навіть запізнився на власні заручини, а Паула тим часом вимагала відмінного ставлення до себе. Його відчай був безнадійний перед чуттям власної гордості й знанням про свою персону: заручини остаточно зірвалися.