Наступні п’ять хвилин його знетямлений від спеки розум був поглинений, як йому здавалося, дилемою — поступатися чи не поступатися місцем? Він схилявся до думки, що коли поступиться, то цим хоч частково спокутує свою сьогоднішню відмову містеру Лейсі. Здавалося просто жахливим здійснити такі дві холоднокровні речі одна за іншою — ще й в один день.

Він вдався до розглядання карикатур, але вже в деталях. Потрібно думати про Жаклін. Зараз він втомився до смерті, а коли він встане, то втомиться ще більше. Жаклін його чекає, він їй потрібний. Вона матиме поганий настрій, а після вечері їй захочеться просто тихенько посидіти з ним годинку, обійнявшись. Коли він втомлювався, то це було вище його сил. А потім, коли вони підуть спати, вона час від часу проситиме його принести їй ліки чи склянку прохолодної води. Він ненавидів показувати прояви слабкості, роблячи такі речі. Вона могла помітити й відмовитися від своїх прохань, хоча для неї це було необхідно.

Дівчина в проході знову ледь не впала — цього разу вона практично повисла на ньому. Вона теж втомилася. Що ж, робота втомлює всіх. Крізь його думки пропливали закінчення й уривки багатьох приказок про важку працю й довгий день. Весь світ поглинає втома — цю жінку, наприклад, теж, тіло якої так важко спиралося на нього. Та перше місце в його серці займає його дім й кохана дружина, яка його там чекає. Він повинен берегти свої сили для неї, і він знову й знову собі повторював, що не поступиться місцем.

Потім він почув довге зітхання, за яким слідував короткий вигук, і він зрозумів, що дівчина більше на ньому не лежить. Вигук перетворився в шум голосів, — потім повисла тиша, — потім знову почувся шум, що перемістився в кінець вагона до кондуктора окремими вигуками й маленькими уривчастими криками. Голосно забряжчав дзвінок, і спекотний вагон раптом зупинився.

Тут дівчина втратила свідомість. Мабуть, від спеки. Так і звалилася.

— А ну, пройдіть трохи. Ей, там, на задньому проході.

Натовп розступився. Пасажири в передній частині вагону посунулися назад, і ті, які стояли на задньому майданчику, тимчасово вийшли. Допитливість й жалість вихлюпувались із раптово створених груп. Люди намагалися допомогти, заважаючи один одному. Потім забряжчав дзвінок, і знову почулися пронизливі голоси.

— Її винесли?

— Скажіть, ви бачили?

— Ця бісівська компанія повинна...

— Ви бачили чоловіка, який її виносив? Він був блідим, як мара.

— Так, але чи ви чули...?

— Що?

— Цей хлопець. Блідий чоловік, що її виносив. Він сидів біля неї — і сказав, що це його жінка!

У будинку було тихо. Вітер розкинув темне листя винограду на веранді, дозволивши тонким сріблястим променям місячного світла добратися до плетених крісел. Жаклін тихо лежала на довгому дивані, її голова відпочивала в нього на руках. Через деякий час вона ліниво поворухнулася; її рука, потягнувшись вверх, поплескала його по щоці.

— Я, мабуть, піду спати. Так втомилася. Допоможеш встати?

Він підняв її на руки, доніс до ліжка й поклав на подушки.

— Прийду до тебе через хвильку, — з ніжністю сказав він. — Зачекай лише хвилину, гаразд?

Він пройшов в освітлену вітальню, і вона почула, як він гортає сторінки телефонного довідника; потім почула, як він називає номер.

— Привіт, це містер Лейсі? Так... Так, це дуже важливо... Звісно, якщо він ще не спить...

Мовчанка. Жаклін чула, як невгамовні горобці «чік-чірікають» у листі магнолії через дорогу. Потім чоловік знову заговорив:

— Це містер Лейсі? Ох, це Мейзер вас турбує. Стосовно тієї справи, про яку ми розмовляли з вами увечері — незважаючи на труднощі, я все-таки зможу все владнати, — і він трохи підвищив свій голос, нібито на другому кінці лінії його ніяк не могли почути. — Це син Джеймса Мейзера, кажу ж вам... Стосовно тієї невеличкої справи, яку ми обговорювали цього вечора...

Суботнього вечора, коли глянути з майданчика для гольфу, вікна заміського клубу в темних сутінках здаватимуться схожими на жовті вогники над чорним й схвильованим океаном. Хвилями цього океану, метафорично вирсловившись, були голови багатьох допитливих кедді[2], деяких дотепних водіїв, глухої сестри клубного тренера − і там зазвичай вихлюпуються й бездомні, боязкі хвилі, які лише бажаючи, зможуть вкотитися всередину. Це була галерея.

Балкон — всередині. Його оточують плетені крісельця, що тягнуться вздовж стіни, з’єднуючи клубну й танцювальну зали одночасно. Суботніми вечорами балкони займають загалом леді; грандіозний гамір жінок середнього віку з суворим поглядом, який прикриває лорнетка, та з холоднокровними серцями під прикриттям великого бюста. Основна функція балкону — критична. Йому трапляється показувати скупе захоплення, проте не схвалення, бо дамам під сорок із холоднокровним поглядом добре відомо, що молодь здатна на все, і якщо її хоч на хвилину випустити з виду, то окремі парочки влаштують по кутках дикі варварські танці, а більш популярних й небезпечних дівчат цілуватимуть у лімузинах вдовиць, котрі нічого не підозрюють.

Однак це критичне коло недостатньо близьке до сцени, аби бачити акторські обличчя й впіймати найвитонченішу міміку. Це коло може лише хмуритися й втягувати шиї, ставити питання й робити приблизні висновки з готових постулатів, як от, наприклад, один зводиться до того, що за багатим юнаком полюють більше, аніж за куріпкою. Критичне коло не цінує драму мінливого, жорстокого світу незрілості. Ні, — ложі, партер, головні актори й хор, — усе це представлено в пістрявій суміші облич та голосів, що коливаються під тужливі африканські ритми танцювального оркестру Дауера.

Від шістнадцятирічного Отіса Ормонда, якому до університету залишається ще два навчальних роки в Хілл-коледжі, до Д. Ріса Стоддарда, над письмовим столом котрого велично висить диплом юридичного факультету Гарварда; від маленької Маделейн Хог, яка ніяк не звикне до високої зачіски, до Бессі Макрей, яка надто довго, більше, аніж десять років, була душею компанії — у цій мішанині не лише центр дії; лише звідси люди здатні зрозуміти неспотворену сцену.

Оркестр чванливо обриває музику на високій ноті. Пари обмінюються штучно безтурботними усмішками, жартівливо повторюючи «ла-де-да-да дум-дум», і над аплодисментами зривається дзенькіт дівочих голосів.

Декілька кавалерів, антракт яких застиг у той самий момент, коли вони намагалися розбити якусь парочку, розчаровано повертаються на свої місця вздовж стін: ці літні танцювальні вечори не такі буйні, як різдвяні бали, тут хмеліють помірковано, набираючись приємного тепла й задоволення, тут і одружені молоді пари піднімаються й кружляють у старовинних вальсах чи незграбних фокстротах під толерантні усмішки їхніх молодших братів та сестер.

Воррен Макінтайр, котрий недбало ставився до навчання в Єльському університеті, опинився поміж цих нещасливих кавалерів. Він знайшов в кишені пальта сигарету й вийшов на широку, напівтемну веранду, де парочки, розсіявшись по столиках, наповнили освітлену ліхтарями ніч смутними словами й туманними смішками. Він кивнув — тут і там, людям, які ще щось помічали, і коли проходив повз наступну пару, у пам’яті його спливали напівзабуті уривки спогадів, бо містечко було невеликим, і кожен знав про чиєсь минуле. Ось це, наприклад — Джим Стрейн та Етель Деморест, які вже три роки неофіційно заручені. Кожен знав, що коли Джимові вдасться протриматися на якійсь роботі більше, ніж два місяці, Етель вийде за нього заміж. Однак якими нудними були їхні обличчя і як стомлено Етель вдивлялася на Джима, так, ніби вона роздумувала над тим, навіщо лоза її прив’язаності оповила таку хитку від вітру тополю.

Воррену було дев’ятнадцять, і він із презирством ставився до своїх друзів, яким не довелося вчитися на Сході. Та як і більшість хлопців, він надзвичайно пишався своїми землячками, коли був поза межами міста. Це була Женев’єва Ормонд, яка регулярно відвідувала танці, приватні вечірки й футбольні ігри в Прінстоні, Єлі, Вільямсі та Корнелі; це була кароока Роберта Діллон, яка серед своїх ровесників була відомою не менш ніж Хайрам Джонсон чи Тай Коб; і, звісно, це — Марджері Харві, яка, окрім милого личка й різкого, хитромудрого язика була ще відомою й тим, що на останньому балі в Нью-Гейвені зробила гімнастичне колесо на руках п’ять разів підряд.