— Вона абсолютно безнадійна! — це був голос Марджері. — О, я знаю, що ти збираєшся сказати! Як багато людей говорили про те, наскільки прекрасною й милою вона є, як вона готує! І що з цього? Їй тут сумно. Чоловікам вона не подобається.

— Хіба коротка мить популярності щось означає?

Місіс Гарві говорила злісно.

— Це — все, коли тобі вісімнадцять, — експресивно мовила Марджері. — Я зробила все, що в моїх силах. Я була ввічливою і змушувала чоловіків танцювати з нею, проте вони просто не хотіли мати справу з занудою. Коли я думаю про те, навіщо цій нікчемі такий колір обличчя, і про те, як би Марті Кері він став при нагоді, то... господи!

— Сьогодні не в моді ввічливість, — своїм тоном місіс Гарві натякала, що не збирається розуміти сучасні погляди. Коли вона була дівчиною, усі юні леді, що належали до заможних родин, проводили славетні часи.

— Так ось, — сказала Марджері, — жодна дівчина не дозволить собі вічно няньчитися з недолугою кузиною, тому що сьогодні кожна дівчина думає про себе. Я спробувала підкинути їй декілька ідейок щодо одягу й всяких прикрас, і вона, розізлившись, якось дивно на мене глянула. Вона достатньо чутлива й розуміє, що успіхи в неї невеликі, та можу посперечатися, що вона перевищує себе, думаючи, що вона така моральна, а я надто легковажна й непостійна, тому прийду до поганого кінця. Усі непопулярні дівчата так думають. Заздрісниці! Сара Хопкінс називає Женевьєву, Роберту та мене колекціонерками. Зуб даю, вона б пожертвувала десятьма роками життя та європейською освітою, аби стати ось такою колекціонеркою, аби мати трьох чи чотирьох кавалерів й аби на танцях її відбивали на кожному кроці.

— Та все-таки мені здається, — втомлено перервала місіс Гарві, — ти повинна якось допомогти Вероніці. Я знаю, що вона недостатньо жвава.

Марджері простогнала.

— Жвава! Горе Господнє! Я ніколи не чула, аби вона говорила хлопцям щось інше, окрім того, що в нас тут спекотно, що зал переповнений людьми, або що вона наступного року їде навчатися до Нью-Йорка. Хоча інколи вона запитує, якої марки автомобіль у її співрозмовника та повідомляє, який — у неї. Як цікаво!

І тут наступила коротка мовчанка, і потім місіс Харві порушила її, повторюючи:

— Усе, що я знаю, це те, що інші дівчата — не такі вже привабливі й милі − отримують достатньо уваги від кавалерів. Марта Кері, наприклад, пухка й криклива, мати її взагалі вульгарна особа. Роберта Діллон так зсохлася цього року, ніби вийшла з Арізонської пустелі, де їй і місце. Вона з цими танцями вгонить себе в могилу.

— Але, мамо... — запротестувала нетерпляче Марджері, — Марта — весела, жахливо дотепна, а як вміє себе подати! Роберта — божественна танцівниця. За нею кавалери віками ходять.

Місіс Гарві позіхнула.

— Я думаю, що це все через ту божевільну індійську кров, що тече в її жилах, — продовжила Марджері. — Може, це повернення до прообразу. Індійські жінки завжди сиділи в колі та мовчали.

— Йди спати, жалюгідне дівчисько, — засміялася місіс Гарві. — Краще б я не говорила тобі про ту індійську кров, не знала, що ти так довго про це пам’ятатимеш. І взагалі, більшість твоїх висновків є надзвичайно дурною, — закінчила вона сонно.

Потім запала наступна мовчанка, допоки Марджері вирішувала, чи переконування її матері варте якихось зусиль. Людей за сорок так важко в чомусь переконати. У вісімнадцять наші переконання подібні до вершин, з яких ми споглядаємо світ; у сорок п’ять — це печери, в яких ми ховаємося.

Прийшовши до такого висновку, Марджері побажала матері солодких снів. Коли вона виходила, у коридорі було пусто.

Наступного ранку, коли Марджері пізно сіла снідати, у кімнату ввійшла Вероніка, сухо привітавшись. Вона сіла навпроти, пильно глянувши на Марджері, кінчиком язика зволожила губи.

— Що таке? — запитала, радше здивовано, Марджері.

Вероніка зробила паузу перед тим, як кинути свою гранату.

— Минулої ночі я чула, що ти говорила про мене своїй мамі.

Марджері скам’яніла, проте видала своє здивування лише слабким рум’янцем, бо коли почала говорити, голос її був твердим.

— І де ти була?

— У коридорі. Спочатку я не збиралася щось підслуховувати.

Мимовільно змірявши Вероніку поглядом презирства, Марджері опустила очі й почала розгортати шматочок печива на кінці пальця, і, здавалося, повністю заглибилася у це заняття.

— Гадаю, мені краще повернутися в О-Клер — якщо я так надокучила вам, — у Вероніки затремтіла нижня губа й вона продовжила на високих нотках: — Я намагалася догодити всім, і... і спочатку мною знехтували, а потім — образили. До жодного зі своїх гостей я так не ставилася.

Марджері мовчала.

— Проте я заважаю, це зрозуміло. Я для тебе тягар. Твоїм друзям я не подобаюся, — вона змовкла, та потім згадала ще одну зі своїх образ. — Звісно, минулого тижня, коли ти намагалася натякнути, що сукня мені не підходить, я розізлилася. Думаєш, я не вмію одягатися?

— Так, — буркнула Марджері ледь чутно.

— Що?

— Я нічого не натякала, — лаконічно мовила Марджері.— Я сказала, наскільки добре я пам’ятаю, що краще одягнути тричі красиву сукню, аніж чергувати її з двома жахливими.

— Думаєш, це мило з твого боку?

— Я й не намагалася бути милою, — потім, помовчавши, додала: — Коли ти збираєшся їхати?

У Вероніки різко перехопило дихання.

— Ох, — вона ледь не закричала.

Марджері здивовано глянула на неї.

— Ти ж сказала, що їдеш.

— Так, проте...

— Ох, так ти ж блефуєш!

Вони на хвилю витріщились одна на одну через сніданковий стіл. Перед очима Вероніки постала туманна пелена, коли Марджері жорстоко дивилася на неї — такий погляд вона використовувала, коли захмелілі студенти намагалися фліртувати з нею.

— Що ж. Так ти блефуєш, — повторила Марджері так, ніби нічого іншого й не очікувала.

Вероніка підтвердила це, розплакавшись. Очі Марджері наповнилися нудьгою.

— Ти — моя сестра, — ридала Вероніка. — Я — твій гі-і-і-сть. Я мала пробути в тебе місяць, і, якщо я повернуся додому, мама здивується і запитає...

Марджері почекала, поки душ із перерваних слів не переросте в ледь помітне схлипування.

— Я віддам тобі мої кишенькові гроші за місяць, — холодно сказала вона, — і ти зможеш провести останній тиждень там, де тобі захочеться. Тут неподалік є непоганий готель...

Схлипування Вероніки переросло в трагічний плач, і, піднявшись, вона швидко вибігла з кімнати.

Через годину, коли Марджері цілковито поринула з головою в складання такого легкого, ухиленого від зобов’язань, ледь вловимого листа, що притаманне лише дівочому стилю, у бібліотеку вбігла Вероніка — очі її почервоніли, проте вона намагалася бути спокійною. Вона не подивилася на Марджері, взяла з полички першу-ліпшу книжку й сіла за стіл, вдаючи, що читає. Марджері, здавалося, поринула у свій лист й продовжувала писати. Коли годинник пробив дванадцяту, Вероніка з тріском закрила свою книжку.

— Гадаю, мені слід купити квиток на потяг.

Зовсім не так вона уявляла собі початок цієї розмови, коли робила репетицію нагорі, у себе в кімнаті, оскільки ж Марджері не дотримувалася відведеної для неї ролі — не благала її схаменутися, то кращої фрази годі було й вигадати.

— Зачекай хвильку, поки я допишу листа, — сказала Марджері, не змигнувши оком. — Я хочу надіслати його разом із наступною поштою.

Ще кілька хвилин вона заклопотано скрипіла олівцем, потім повернулася, спокійно видихнула й у подиху розлилося «тепер до ваших послуг». І знову Вероніці довелося починати.

— Ти хочеш, аби я поїхала?

— Ну, — сказала Марджері, роздумуючи, — припускаю, якщо тут тобі не весело, то тобі дійсно краще поїхати. Немає сенсу бути нещасною.

— А ти не знаєш, що маленьке добро...

— О, заради Бога, не цитуй «Маленьких жінок»!— нетерпляче перервала Марджері. — Вони давно вийшли з моди.

— Ти впевнена?

— Святі небеса, так! Яка сучасна дівчина буде жити так, як ці безглузді дурепи?