— Хах! — дико заливалася вона. — Зняли скальп із Нарциса.

Потім підняла валізу й, стрибаючи, поринула в залиту місячним світлом вуличку.

Коли пробила та Освячена година Всеамериканського ланчу, юний Джордж О’Келлі повагом і з перебільшеною старанністю навів порядок на своєму столі. В офісі ніхто не має знати, що він поспішає, бо успіх залежить від створеного враження, а повідомляти всіх про те, що твої думки відокремлені від роботи сьома тисячами милями — не слід.

Проте на вулиці він стиснув зуби й помчав, лише рідко кидаючи погляди на яскраве раннє небо весни, що розкинулося над Таймс Сквер та над бездіяльними головами перехожих. Натовп дивився вгору, на всі груди вдихав березневе повітря, і, засліплений сонцем, не бачив нікого, окрім власного відбитка на небі.

Та Джорджу О’Келлі, думки якого літали десь за сімсот миль, весняна вулиця здавалася жахливою. Він влетів у метро й протягом дев’яноста п’яти кварталів із дратівливістю розглядав рекламний плакат, який із точністю передавав, що внього є лише один шанс із п’яти через десять років не перетворитися на беззубого.

На станції «Сто тридцять сьома вулиця» він припинив своє вивчення комерційного мистецтва, вийшов із метро й знову побіг, і цього разу невтомні й неспокійні кроки принесли його до дому — самотньої кімнатки у високій, злиденній багатоповерхівці, куди ворон і кісток не заносить.

На комоді лежав лист, — списаний священними літерами, на благословенному папері, — і всі люди, усе місто могло чути бентежний стукіт Джорджового серця, якщо б воно прислухалося. Він вчитувався в кожну кому, помарку й відбиток пальця на полях, а потім знесилено повалився на ліжко.

Сталася біда, одна із тих несправедливих бід, що вривається в життя бідняків й крутиться над ними, як ворони над трупом. Жебраки йдуть на дно, чи йдуть по світу, чи просто — існують, а, буває, що якось і живуть, та Джордж О’Келлі вперше відчув, що він злидар, і здивувався, коли б хтось почав заперечувати унікальність цього стану.

Менше ніж два роки тому він із відзнакою закінчив Массачусетський технологічний інститут й обійняв посаду в інженерно-будівельній компанії на півночі Теннесі. Усе свідоме життя він мріяв про тунелі, і хмарочоси, і громіздкі присадкуваті дамби, і високі вантові мости, схожих на танцівниць, що рядком вчепилися за руки, висотою як вершечки міст із кабелями-спідницями. Джорджу здавалося романтичним змінювати напрям течії річок, форму гір, аби життя на старих занедбаних землях могло квітнути й пускати коріння там, де раніше його не було. Він обожнював сталь, і в його мріях вона завжди його оточувала, розплавлена сталь, сталь у брусках, і блоках, і балках, сталь в аморфній податливій масі, що завжди чекала на нього, як пензлі й полотно художника. Ця невичерпна сталь, яку переплавляв у бентежні й суворі форми своїм уявним вогнем.

Ну а тепер він працює в страховій компанії за сорок доларів на тиждень, а його мрія повільно розчиняється в нього за плечима. Маленька брюнетка — причина цього нещастя, цієї несамовитої й нестерпної біди, чекає на його дзвінок у Теннесі.

Через п’ятнадцять хвилин жінка, яка здавала йому кімнатку, постукала у двері й запитала, чи не хоче він пообідати, раз він вже вдома, та цією щирою пропозицією лише роздратувала Джорджа. Він похитав головою, проте напруга в ньому зростала, і він піднявся з ліжка, аби написати текст телеграми.

«Лист розчарував мене ти втратила мужність як ти можеш думати про розлучення дурненька й розчарована запевняю ми незабаром одружимося й будемо жити...»

Він вагався протягом нестерпної хвилини, а потім дописав тремтячою рукою: «У будь-якому разі завтра приїду о шостій».

Закінчивши, він вибіг із квартири до телеграфу біля станції метро. Він мав на рахунку не більше ста доларів, проте в листі було сказано, що вона «втомлена», і в нього не було вибору. Він знав, що означає «втомлена» — вона була виснажена емоційно, а перспектива сімейного життя в злиднях й боротьба за існування викликали непосильне напруження для її любові.

Джордж О’Келлі дістався страхової компанії звичним шляхом — біг майже перетворився в його друге «я», біг, здавалося, найкраще передавав напругу, яка вселилася в його серці. Він одразу ж пішов до офісу менеджера.

— Містере Чамберсе, я до вас, — оголосив він, задихаючись.

— Так. Я вас слухаю, — і пара очей, як зимові вікна, безжалісно й безсторонньо глянули на нього.

— Я б хотів взяти відпустку на чотири дні.

— Але ж ви вже брали відпустку два тижні тому! — приголомшено мовив містер Чамберс.

— Це правда, — збентежено підтвердив молодий чоловік, — та зараз мені необхідна ще одна.

— Куди ви їхали минулого разу? Додому?

— Ні, до... знайомих у Теннесі.

— І куди ви збираєтеся їхати зараз?

— Цього разу я збираюся до... знайомих у Теннесі.

— У стабільності вас не звинуватиш, — сухо мовив менеджер. — Та, наскільки мені відомо, ви не обіймаєте посади коробейника.

— Ні, звісно, — безпорадно вигукнув Джордж, — та все ж я просто повинен туди поїхати.

— Гаразд, — кивнув головою містер Чамберс, — та все ж ви можете не повертатися. Не ускладнюйте ситуації.

— Я й не збираюся.

Джордж і сам здивувався не менш ніж містер Чамберс, відчуваючи, як обличчя його багряніє від щастя. Він відчув піднесення, трепет — нарешті, вперше за пів року, він був вільний, наче птах. Його очі наповнилися сльозами вдячності й він тепло потиснув руку містеру Чамберсу.

— Хочу вам подякувати, — сказав він в екзальтованому пориві. — Я не хочу повертатися назад. Думаю, я б збожеволів, якби ви дозволили мені повернутися. Та тільки я не міг піти сам, розумієте, і я вдячний вам за те, що ви самі мене до цього підштовхнули.

Він великодушно змахнув рукою, ніби викрикуючи: «Ви винні мені зарплатню за три дні, та це неважливо!» й вилетів з кабінету. Містер Чамберс зателефонував своїй секретарці, щоб запитати чи останнім часом вона не помічала чогось дивного в поведінці О’Келлі. На своєму шляху він звільнив багатьох, і вони сприймали це по-різному, та жодна людина ще ніколи йому не дякувала.

Її звали Джонквіл Кері, і, коли на платформі вона енергійно линула до нього, її обличчя пашіло свіжістю та юністю, що раніше так не проявлялися. Його руки потягнулися до неї, губи відкрилися для поцілунку, та раптом вона легко його відштовхнула й, з відтінком розгубленості, озирнулася. Двоє хлопців, дещо молодші від, Джонквіл стояли позаду неї.

— Знайомся. Це — містер Креддок та містер Холт, — бадьоро оголосила вона. — Ти вже бачився з ними раніше.

Стривожений відсутністю поцілунку й непередбачуваним знайомством, він вловив якийсь прихований сенс, а, дізнавшись, що автомобіль, в якому вони розмістилися й зараз їхали до будинку Джонквіл, належить одному в тих молодиків, Джордж взагалі зневірився. Це, здавалося йому, підкреслює його жалюгідне становище. На шляху додому вона щебетала, повертаючись то до передніх, то до задніх місць, і, коли він спробував обійняти її, скориставшись пеленою сутінок, вона різко відсунулася й стиснула його долоню.

— Хіба ця вуличка веде до твого будинку? — шепотом запитав він. — Я не впізнаю її.

— Це новий бульвар. Джері якраз сьогодні придбав авто, тому хоче показати її перед тим, як підвезе нас.

Через двадцять хвилин вони вийшли біля будинку Джонквіл, і Джордж відчув, що радість зустрічі, такі знайомі вогники захоплення, котрі він помітив ще на вокзалі, тепер згасли через цю поїздку. Те, про що він мріяв, так недбало зникло, і перед тим, як бездушно попрощатися із двома молодиками, він довго розмірковував над цією втратою. Та поганий настрій одразу ж розвіявся, коли Джонквіл під цим похмурим світлом ламп перед парадними дверима так ніжно його обійняла й різними виразами, найкращим з яких був безсловесний, говорила про те, як сумувала за ним. Її тривога заспокоювала його, обіцяла його схвильованому серцю, що все буде добре.