Після випуску в 1914 він повернувся до Балтимора з Гарвардським дипломом у кишені. Хільдегарда переїхала в Італію, тож Бенджамін жив з їхнім сином, Роско. І хоча останній зустрів батька дуже шанобливо, а, проте, у серці його поселилися байдужість, навіть упереджене відчуття того, що Бенджамін, тиняючись його будинком у незрілій замріяності, тільки заважає йому. Зараз Роско був одружений та займав вигідне становище в спільноті Балтимора, тож жоден скандал, що коріннями сягав його родини, ніяким чином не мав права зруйнувати його репутацію.

Бенджамін, втративши популярність серед молодих кра­сунь та однокурсників, відчував себе самотнім, не рахуючи того, що інколи він перебував у компанії кількох п’ятнадцятирічних хлопців, що жили по сусідству. Думка про вступ до школи святого Мідаса знову повернулася до нього.

— Скажи ж, — сказав він Роско одного дня, — я ж не раз нагадував тобі про те, що хочу піти до підготовчої школи.

— Гаразд, тоді іди, — коротко відповів Роско.

Ця справа була йому неприємною, тож він хотів би уникнути суперечок.

— Я не можу поїхати сам, — сказав Бенджамін безпомічно. Ти повинен мене привозити туди й забирати додому.

— У мене немає на це часу, — різко вигукнув Роско, очі якого звузилися й неприязно дивилися на батька. — Ба більше, — додав, — тобі краще закинути цю думку. Краще зупинитися вчасно. Краще, краще... — він затнувся, обличчя його почервоніло, поки він вимовляв ці слова, — тобі краще повернутися й почати все спочатку. Піти іншим шляхом. Це перейшло всі межі, аби бути жартом. Більше не смішно. Ти краще поводся пристойно!

Бенджамін дивився на нього, й очі його були наповнені слізьми.

— І, ще одна річ, — продовжував Роско, — коли до нас приходять гості, ти повинен називати мене дядьком, — не Роско, а «Дядько», зрозумів? Це виглядає непристойно, коли п’ятнадцятирічний хлопець звертається до мене як до однолітка. Можливо, тобі краще завжди кликати мене «Дядьком», аби ти звик до цього.

І, кинувши різкий погляд на свого батька, Роско відвернувся...

Після закінчення розмови Бенджамін похмуро піднявся догори й подивився на себе в дзеркало. Він не голився вже три місяці, проте не зміг знайти нічого на своєму обличчі, окрім ледь помітного білявого пуху, котрий, здавалося, не потребує втручання ззовні. Коли він повернувся з Гарварду, Роско запропонував йому одягнути окуляри та накладати на щоки бакенбарди, і тоді, на одну хвильку, йому здалося, що комедія його перших років життя повертається. Та щоки під бакенбардами свербіли й, окрім цього, йому було соромно їх носити. Він заплакав, і Роско неохоче зглянувся над ним.

Бенджамін відкрив книгу хлопчачих історій «Бойскаути в Біміні Бей» й почав читати, проте він зрозумів, що в його голові наполегливо кружляють думки про війну. Минулого місяця Америка приєдналася до Союзу, а Бенджамін вирішив завербуватися до війська, та, на жаль, для цього потрібно було мати хоча б шістнадцять, а він виглядав молодшим. Та якби ж він сказав правду, — що йому п’ятдесят сім років, — його однаково не прийняли б.

Тут пролунав стукіт у двері, з’явився дворецький і простягнув листа, адресованого містеру Бенджаміну Баттону, на якому в кутку була офіційна печатка. Той енергійно розірвав конверта й прочитав листа з насолодою. Його повідомляли, що багатьох запасних офіцерів, які перебували на службі в армії під час Іспано-американської війни, можуть знову завербувати з підвищенням у чині; у листі були прикріплені його уповноваження як генерала-бригадира армії Сполучених Штатів та наказ про те, аби Бенджамін негайно прибув до них.

Бенджамін підскочив, тремтячи від нетерпіння. То було те, чого йому найбільше хотілося. Він схопив свою шапку й уже через десять хвилин зайшов у невеличку швейну майстерню на Чарльз-Стріт. Невпевненим дискантом він попросив, аби з нього взяли мірки для уніформи.

— Хочеш погратися в солдатика, синку? — буденно запитав швець.

Бенджамін спалахнув.

— Слухайте, не ваша справа — що я хочу, — злісно промовив. — Моє прізвище — Баттон, я живу на Маунт-Вернон Плейс, так що можете не сумніватися, що я заслуговую на це.

— Що ж, — сказав швець, сумніваючись. — Не ти, так твій батько, гадаю.

Із Бенджаміна зняли мірки, і через тиждень форма була готовою. Найважчим за все було здобуття генеральських знаків відмінності, тому що продавець невтомно запевняв Бенджаміна в тому, що емблема Н. Ц. С. Ф. виглядає нічим не гірше за інших і є невід’ємним атрибутом веселощів у грі.

Не повідомивши Роско, однієї ночі він таємно покинув будинок й потягом доїхав до військового табору в Мосбі, штату Північна Кароліна, де мав прийняти під свою егіду піхотну бригаду. Пекучого квітневого дня він підійшов до входу табору, розплатився з водієм таксі, що привіз його з вокзалу, і звернувся до охоронця воріт.

— Поклич когось, щоб відніс мої речі! — наказав він.

Охоронець глянув на нього з докором.

— Ви тільки-но гляньте, — він зазначав, — а куди це ти, синку, зібрався, одягнувши на себе генеральські штучки?

Бенджамін, ветеран Іспано-американської війни, напустився на нього з вогнем в очах, проте, на жаль, голос його змінював частоти.

— Струнко! — намагався він прогриміти, вдихнувши повітря — та раптом помітив, як охоронець різко став навшпиньки й підніс рушницю вгору. Бенджамін приховав посмішку подяки, та, коли він глянув навкруги, його внутрішнє щастя згасло. Охоронець вітав не його, а імпозантного артилерійського полковника, що наближався верхи на коні.

— Полковнику! — пронизливо крикнув Бенджамін.

Полковник під’їхав ближче, натягнув віжки, глянув на Бенджаміна, а очі його холодно замерехтіли.

— І хто цей хлопчик? — запитав він доброзичливо.

— Прокляття! Я тобі зараз покажу, що це за хлопчик! — вигукнув Бенджамін несамовитим голосом. — Злізай із коня!

Полковник вибухнув сміхом.

— Вам потрібен цей кінь, генерале?

— Ось! — крикнув Бенджамін знеможено. — Читайте!

І він кинув полковнику наказ про свої генеральські уповноваження.

Полковник прочитав це, а його очі ледь не вистрибнули з черепних ям.

— Хто це тобі надіслав? — запитав він та засунув наказ у кишеню.

— Уряд, і ви швидко зможете в цьому переконатися.

— Зараз ти пройдеш зі мною, — сказав полковник; на обличчі вималювався вираз збентеження. — Я відведу тебе в головний штаб, там і розберемося. Пройдімо за мною.

Полковник повернув до штабу, тримаючи коня за віжки. У Бенджаміна не було вибору, тому він пішов за ним, намагаючись зберігати почуття самоповаги, тим часом, коли в душі кипіло бажання суворої помсти. Проте помста не здійснилася. Замість цього з’явився Роско, його син, котрий на другий день примчався із Балтимора — злий та навіжений. Йому довелося кинути важливі справи й прилетіти сюди, аби забрати зі собою сльозливого генерала, уже без уніформи, додому.

У 1920 році в Роско народилося перше немовля. Проте під час святкування з цього приводу ніхто не згадав, що маленький неохайний хлопчисько, років десяти, той, що грається біля будинку з олов’яними солдатиками та дитячим цирком — дідусь новонародженого.

Усім, здавалося, подобалося це свіже, бадьоре обличчя, хоч і позначене ноткою незримої печалі, але для Роско Баттона його присутність була джерелом муки. Якби сказати про це мовою покоління Роско, то він описав би такі справи як «нераціональні».

Він вважав, що батько, відмовляючись вірити у своє «шістдесятиріччя», не поводиться так, як «чоловік стиглої крові», — Роско обожнював цей вираз, — а як хворобливий дикун. Звісно, коли він думав про такі матерії більше, аніж годину, то це доводило його до божевілля. Роско вірив, що енергійні люди довго залишаються молодими, проте все має свою межу, і тепер вона була порушена... порушена... порушена «нераціональним» чином. До цього висновку дійшов Роско.

Пройшло п’ять років, і маленький син Роско достатньо підріс, аби гратися з невеличким Бенджаміном під наглядом однієї няньки. Одного дня Роско віддав їх одночасно до дитячого садка, і Бенджамін зрозумів, що гра з маленькими смужками кольорового паперу, вироблення кошиків і ланцюжків та малювання загадкових прекрасних узорів — найзахопливіші заняття на світі. Якось він нечемно поводився, тому його поставили в куток, і він заплакав, проте зазвичай йому було весело у світлій, залитій сонцем кімнаті, в якій добра рука місіс Бейлі деколи торкалася його скуйовдженого волосся.