— Я повернуся, — сказав він.

— Я знаю, — відповіла вона, намагаючись підробити у своєму голосі нотку щирої віри. — І ми писатимемо один одному, інколи.

— Ні, — мовив він, — ми не писатимемо. Я не переживу цього. Та одного дня я повернуся.

— Я ніколи тебе не забуду, Джордже.

Вони приїхали на вокзал, і вона підійшла з ним до каси, аби взяти квиток...

— Яка зустріч — Джордж О’Келлі та Джонквіл Кері!

Перед ними опинилася пара, яку Джордж знав ще відтоді, коли працював у цьому місті. Джонквіл, здається, із полегшенням зраділа їхній появі. Протягом нескінченних п’яти хвилин вони стояли й вели бесіду; потім на вокзалі загудів потяг й із важко прихованою гримасою муки Джордж потягнув свої руки до Джонквіл. Вона невпевнено підійшла, на хвилю завагалася й спритно подала йому руку, нібито прощалася з випадковим пересічним.

— До побачення, Джордже, — казала вона. — Бажаю щасливої дороги.

— До побачення, Джордже. Повертайся знову, ми радо тебе зустрінемо.

Закляклий, майже осліплений болем, він схопив свою валізу й затуманено поплівся до потяга.

Потяг бряжчить на переїздах, набираючи швидкість крізь широкі заміські простори, а сонце сідає все нижче і нижче. Можливо, і вона на секунду гляне на захід сонця, на хвильку зупиниться, повернеться, згадає, аби зранку викинути його образ з сонної свідомості. Ця ніч назавжди окутає темрявою сонце, дерева, і квіти, і сміх  — його світ юності.

Пройшло більше, як рік, і ось одного туманного вересневого дня юний чоловік із засмаглим обличчям кольору тьмяної міді зійшов із потяга в одному місті в Теннессі. Він тривожно оглянувся, і, здавалося, полегшено зітхнув, коли зрозумів, що на вокзалі його ніхто не зустрічає. Взяв таксі й відправився до найкращого місцевого готелю, де з гордістю зареєструвався в книзі для відвідувачів на ім’я «Джордж О’Келлі, Кузко, Перу».

Піднявшись до своєї кімнати, він кілька хвилин сидів і розглядав крізь вікно знайому вуличку. Після цього ледь тремтячою рукою взяв телефонну слухавку й набрав номер.

— Можна міс Джонквіл?

— Це вона.

— Ох... — після того, як переборов зростальну напругу в голосі, він продовжив дружнім тоном.— Це Джордж О’Келлі. Ти отримала мій лист?

— Так. Я знала, що ти приїдеш сьогодні.

Її голос, холодний та незворушний, схвилював його; він цього не очікував. Із ним говорила якась незнайомка — спокійна, безсторонньо ввічлива — не більше цього. Він хотів просто повісити слухавку й перевести дихання.

— Я не бачив тебе протягом... довгого часу, — йому вдалося виголосити цю фразу експромтом. — Понад рік.

Насправді він знав, скільки вони не бачилися, і навіть рахував години.

— Буду рада тебе зустріти.

— Я приїду через годину.

Він повісив слухавку. Кожна довга пора й кожна хвилина його дозвілля була переповнена очікуванням цієї миті, і ось ця мить настала. Він думав, що застане її одруженою, зарученою, із кавалером — не уявляв лише того, що їй буде байдуже на його повернення.

За цей період він багато чого пережив. Як для молодого інженера Джордж добився значних успіхів — для нього відкрилися дві незвичайні справи, одна — у Перу, звідки він щойно повернувся, інша, як наслідок першої, — у Нью-Йорку, куди він направляється. За цей короткий час він зробив ривок із бідності до світу безмежних можливостей.

Він глянув на себе в дзеркало. Виглядав він дуже смуглим внаслідок такої подорожі, та ця засмага наділяла його романтизмом, і минулого тижня, коли в нього з’явився час подумати про це, він дійсно був задоволений собою. З деякою втіхою він оцінював своє міцне тіло. Частина однієї брови вигоріла, коліно обмотане еластичним бандажем, і, завдяки молодості, пливучи на пароплаві, він розумів, з яким захопленням його первісність оцінюється багатьма жінками.

Одяг його насправді був жахливий. За два дні костюм йому виготовив кравець-грек у Лімі. Він також був досить юним, аби говорити Джонквіл про недоліки свого вбрання в лаконічній записці. Він обмежився лише проханням, аби вона не зустрічала його на вокзалі.

Джордж О’Келлі перебував у готелі понад годину, аби запевнитися, що сонце дісталося середини неба. Потім, ідеально поголений, припудрений тальком, аби все-таки не бути схожим на кавказця, бо в останню хвилину марнославство перебороло романтизм, він викликав таксі й поїхав до будинку, який добре знав.

Його дихання ставало все важчим — він це помітив, проте говорив собі, що це лише радісне збудження, а не почуття. Він був тут; вона — не одружена, цього більш ніж достатньо. Джордж навіть не знав, про що й говорити з нею. Та врешті, нізащо б на світі не проміняв цієї події у своєму житті. Бо ж, у кінцевому підсумку, без жінок не було б тріумфу, то якщо він не зможе скласти всі трофеї перед її ногами, то він бажав хоч на мить затримати їх у неї перед очима.

Будинок біля нього якось несподівано виріс, і першою думкою було, що він перебуває в нереальному, вигаданому світі. Нічого не змінилося — проте змінилося все. Хатинка — маленька, занедбана, не така, як раніше, та хмарина магії не злітала понад дахом, не народжувалася з вікон другого поверху. На дзвінок у двері йому відчинила невідома темношкіра служниця. Міс Джонквіл через хвильку спуститься. Він нервово зволожив губи й пройшов у вітальню — відчуття паралельної реальності загострилося. Врешті він побачив, що це — лише кімнатка, а не зачароване коло, в якому він віддавався незабутньо солодким пристрастям. Він сів у крісло й здивувався, що це — лише крісло, згадуючи, як його уява спотворювала й розмальовувала всі прості знайомі речі.

Коли відчинилися двері й увійшла Джонквіл, у нього перед очима все поплило. Він забув, наскільки прекрасною вона була; відчув, як обличчя його блідніє, а замість голосу з горла виривається тонке зітхання.

Вона — у світло-зеленому, золота стрічка, як корона, зв’язує її пряме каштанове волосся. Знайомі оксамитові очі вловили його погляд, тільки-но вона з’явилася, і хвиля переляку прокотилася всередині нього, бо сила її краси ще й досі викликала біль.

Він привітався, обоє зробили декілька кроків назустріч і потиснули руки. Після цього сіли в окремі крісла в різних кутках кімнати й звідти туманно вдивлялися один в одного.

— Ти повернувся, — сказала вона, і він відповів таким самим тривіальним тоном: — Я тут ненадовго. Зупинився, щоб зустрітися з тобою.

Він намагався зменшити тремтіння свого голосу, дивлячись на будь-що, окрім її обличчя. Говорити належало йому, проте, здавалося, сказати йому було нічого, і він почав себе вихваляти. У їхніх колишніх стосунках не було звички балакати про пусте, а зараз й поготів, за таких обставин вони не згадають про погоду.

— Це просто смішно, — вирвалося в нього в нерішучому пориві. — Я справді не знаю, про що говорити. Моя присутність тобі заважає?

— Ні, — відповідь була водночас стриманою та безпристрасно сумною. Це засмутило його.

— Ти заручена? — запитав знову.

— Ні.

— Ти когось кохаєш?

Вона похитала головою.

— Он воно як, — він відкинувся на спинку крісла. Інша тема розмови вже вичерпана, а бесіда йшла не так, як він собі уявляв.

— Джонквіл, — почав він, цього разу лагідніше, — після всього того, що сталося між нами, я хотів приїхати й побачити тебе. Як би не склалося моє майбутнє, я ніколи не любитиму так, як любив тебе.

Ця маленька промова була з тих, які він підготував раніше. На пароплаві ці фрази здавалися йому вдалими — у них він посилався на ніжність почуття, що ніколи не згасне в його серці й разом із тим ухилявся від наявності цього почуття тепер. Та зараз, коли минуле оточувало його, поглинало, наповнювало кожну хвилину повітря важкістю, ці слова здавалися театральними й черствими. Вона сиділа мовчки, без жодного руху, втупившись у нього, а вираз обличчя міг означати все, або нічого.

— Ти мене більше не любиш? — запитав він рівним голосом.

— Ні.

Коли місіс Кері пізніше зайшла в кімнату й заговорила з ним про його успіхи — про нього надрукували замітку в місцевій газеті — він переповнився сум’яттям. Зараз він жадає цю дівчину, і минуле деколи стає теперішнім — це все, що він знав. А зараз він мусить бути сильним й обачним, а там далі все стане на свої місця.