Дикі крики радості раптово вирвалися з горла ув’язнених, і почалося пекельне голосіння. В’язні загарцювали, весело й скажено крутилися один з одним у раптовому апофеозі тваринного духу. Вони навіть забігали догори по скляних стінках, наскільки могли, і з’їжджали вниз на природніх подушках своїх тіл. Високий чоловік розпочав пісню, до якої приєдналися всі:

Ох, ми повісимо кайзера

На гнилій яблуні.

Бреддок Вашингтон сидів у непереможному мовчанні, допоки не стихла пісня.

— Бачите, — виголосив він, коли нарешті вдалося придбати клаптика уваги. — Я не бажаю вам зла. Я хочу, аби ви насолоджувалися. Ось чому я й не розповів усієї історії. Чоловік, ох, як його звали? Крітчічелло? — був застрелений моїми агентами чотирнадцять разів.

Не здогадуючись, що агенти стріляли в чотирнадцятьох різних людей, вони затихли в цю ж хвилину.

— Немає значення, — крикнув Вашингтон із дещицею люті, — бо він намагався втекти. А ви й досі очікуєте від мене пошуку шляхів порятунку після цієї витівки?

І знову зринули вибухи проклять.

— Звісно!

— А ваша донька не хотіла б вивчити китайську?

— Ей, я можу говорити італійською. Моя мати була емігранткою.

— Можливо, їй підійшла б «нью-йоркська»?

— Якщо вона така маленька, з великими голубими очима, я можу навчити її набагато корисніших речей, аніж італійської мови.

— Я знаю кілька ірландських пісень.

Містер Вашингтон раптом дотягнув тростиною до кноп­ки у траві й натиснув на неї. Картина внизу померкла, і лише чорна паща, похмуро вкрита чорними зубами решітки нагадувала про страждання.

— Ей! — одинокий голос долинув з ями, — і ти навіть не благословиш нас?

Та містер Вашингтон, слідуючи за двома хлопцями, уже дійшов до дев’ятого отвору тенісного корту, так, ніби та яма з її живою землею була лише небезпекою для поля, котру вони здолали з легкістю та спокоєм.

Липень під укриттям діамантової гори був місяцем холодних ночей та теплих, яскравих днів. Джон та Кісмін закохалися. Він навіть не підозрював, що маленький золотий м’яч із надписом: «За Бога, за батьківщину, за святого Мідаса», що він подарував їй, — на платиновому ланцюжку відпочиває на її грудях. Та це було саме так. А вона, натомість, навіть не підозрювала, що великий сапфір, що висковзнув із її волосся, Джон надійно сховав у своїй скриньці для коштовностей.

Якось, одного пізнього вечора, коли в музичній кімнаті, оббитій горностаєвими шнурками в рубінах, панувала тиша, вони провели цілу годину разом. Він взяв її за руку, а вона подивилася на нього так, що він вголос прошепотів її ім’я. Вона прихилилася до нього, потім — зніяковіла:

— Ти сказав Кісмін? — запитала вона м’яко, чи...[1]

Вона хотіла знати достеменно. Гадала, що він переплутав слова.

Ніхто з них ще ніколи не цілувався, та через годину це, здавалося, не має жодного значення.

Вечір танув. Цієї ночі, коли останній подих музики вже розчинився в найвищій вежі, двоє закоханих лежали без сну, щасливо пригадуючи всі окремі події дня. Вони вирішили, що незабаром одружаться.

Кожного дня містер Вашингтон та двоє юнаків ходили на полювання та риболовлю в глибокі ліси, деколи грали в гольф навколо снодійного корту — в якому Джон дипломатично дозволяв перемогти своєму господареві, чи плавали в гірській прохолоді озер. Джон зрозумів, що містер Вашингтон дещо вимоглива персона, що він зовсім не цікавиться нічиїми ідеями й переживаннями, окрім власних. Місіс Вашингтон постійно була відчуженою й стриманою. Вона, безсумнівно, відчувала байдужість до своїх доньок, та цілковито була поглинена своїм сином Персі, з яким за обідом підтримувала безконечні бесіди на швидкій іспанській.

Жасмін, старша донька, зовнішньо нагадувала Кісмін, за винятком того, що в неї були великі руки й великі, трішки криві ноги, проте повністю відрізнялася характером. Її улюбленими книгами були ті, де розповідалося про бідних дівчат, які підтримували господарство й турбувалися про своїх самотніх татусів. Від Кісмін Джон почув, що Жасмін ніяк не могла відійти від шоку й розчарування, які спричинило закінчення світової війни, бо в цей час вона збиралася їхати в Європу в ролі експерта військових крамниць. Дівчина навіть тяжко занедужала на деякий час, тож Бреддок Вашингтон зробив декілька дій, аби спричинити нову війну на Балканах, та вона побачила фотографію декількох поранених солдатів і втратила зацікавлення до будь-якого кровопролиття. Та Персі й Кісмін, здавалося, успадкували від батька пихатість у всій її величі. Крізь кожну їхню думку майоріли послідовні й стримані відтінки егоїзму.

Джон був зачарований дивами замку та долини. Бреддок Вашингтон, як розказав йому Персі, наказав викрасти садівника, архітектора, художника-декоратора й французького поета-декадента, що залишився в спадок з минулого століття. Він найняв велику кількість рабів для того, аби полонені могли розпоряджатися ними, як завгодно, і пообіцяв постачати їм будь-які матеріали, що тільки може запропонувати світ. Він залишив їх на поталу розроблення власних ідей. Та кожен зрозумів свою безпорадність. Поет-декадент розпочав оплакувати свій сум за весняними бульварами, виговорював туманні фрази про прянощі, мавп та слонову кістку, що зовсім не мало якоїсь практичної цінності. Художник-декоратор, зі свого боку, прагнув розробити з всієї долини серію трюків та сенсаційних ефектів, що незабаром швидко би втомило Вашингтонів. Архітектор так само, як і садівник, мислив подібними шаблонами: це вони зроблять схожим на те, а те — на це.

Та врешті їм вдалося розв’язати проблему самим, майже без втручання — одного ранку після проведеної спільної ночі в самотній кімнатці вони збожеволіли, намагаючись знайти спільне рішення щодо розташування фонтана. Зараз вони ув’язнені в комфортній психіатричній клініці у Вестпорті, Коннектикуті.

— Та, — з цікавістю розпитував Джон, — хто ж розробив план ваших прекрасних віталень, залів, коридорів та ванних кімнат?

— Що ж, — відповідав Персі, — соромно зізнаватися, про­те до цього причетний один тип із фільму. Він був єдиним чоловіком, який звик гратися нескінченною сумою грошей, хоча запихав серветку за комірець і не вмів читати-писати.

Коли серпень розчинявся за обрієм, Джон починав шкодувати за тим, що скоро повинен повертатися до школи. Вони з Кісмін вирішили втекти наступного червня.

— Як же ж дивовижно було б одружитися тут, — зізнавалася Кісмін, — та, проте, я б ніколи не отримала батьківського благословення заручитися з тобою. Найкращим рішенням буде втеча. У нашу епоху американським багатіям вкрай важко виходити заміж — вони вічно змушені надсилати оголошення до преси, повідомляючи про те, що наречена одягне «рештки» давніх перлин й старого мережива, які колись носила імператриця Євгенія.

— Я знаю, — розпалено погоджувався Джон. — Коли я гостював у Шнліцер-Мерфі, найстарша донька, Гвендоліна, вийшла заміж за чоловіка, батько якого володів половиною Західної Вірджинії. Вона написала додому про свій важкий тягар, котрий змушена була нести через його зарплату банківського клерка, а на завершення додала: «Дякуючи Богу, у будь-якому разі, я маю чотирьох служниць, що трохи полегшують мої страждання».

— Яка нісенітниця, — говорила Кісмін. — Подумати б тільки, що мільйони й мільйони простих людей виживають і з двома наймитами.

Якось, одного пізнього серпневого ранку, випадкові слова Кісмін вкинули Джона в стан жаху й цілковито змінили подальші події.

Вони ховалися у своєму улюбленому ліску, і, роблячи передихи між поцілунками, Джонові вдавалося заповнювати їх романтичними пророцтвами, які, на його гадку, дарували смак пристрасті їхнім стосункам.

— Інколи, я думаю, що ми ніколи не одружимося, — сумно сказав він. — Ти — надто багата, надто недоступна. Ти відрізняєшся від інших заможних дівчат, і доля в тебе має бути іншою. А я маю одружитися з донькою якогось продавця гуртовими залізними виробами з Омахи й вдовольнитися її півмільйоном.