— А зараз, — говорила місіс Кері, — я хочу, щоб ви відвідали одну леді, котра вирощує хризантеми. Вона мені говорила, що неймовірно прагне з вами зустрітися, бо прочитала про вас у газеті.

Вони пішли на зустріч із леді, що вирощує хризантеми. Поки йшли вулицею, він помітив, що на його великий крок припадають два її маленькі — ще одна бентежлива згадка з минулого. Леді виявилася милою, а хризантеми — надзвичайно великі й незрівнянно чарівні. Весь сад був заповнений ними — білі, рожеві, жовті, тож на хвилю вони перенеслися в серце спекотного літа. Леді володіла двома пишними палісадниками, що розділялися хвірткою; коли вони обійшли перший, леді наблизилася до воріт, аби показати їм другий.

І тут сталася цікава річ. Джорж зупинився, аби пропустити Джоквіл, та замість того, аби пройти до іншої частини саду, якусь хвилю вона стояла, мов вкопана, і вперто дивилася на нього. Унікальним був не погляд, і не вираз обличчя, на якому цвіла байдужість, — унікальною була сама мовчанка. Вони побачили погляд один одного, й обоє швидко перевели дихання, а потім — просто ступили до іншого палісадника. Це все.

Вечоріло. Вони подякували леді й повільно, задумливо, пліч-о-пліч поплили додому. Протягом вечері вони мовчали. Джордж навів короткий опис про те, що з ним трапилося в Південній Америці, і дав зрозуміти, що перед ним розкриваються нові горизонти.

Вечеря завершилася, він та Джонквіл залишилися самі в тій кімнаті, яка була свідком початку та завершення їхнього роману. Йому здавалося, що це було в минулому житті, що все тьмяніло в невиразній ностальгії. На цьому диванчику він відчував муку й горе, яких не зазнавав раніше. Уже ніколи він не буде таким слабким, втомленим, сумним та бідним. Проте п’ятнадцять місяців тому той хлопець мав щось більше, аніж він — тепло, довіру, що зникли назавжди. Раціональне рішення побороло його чуттєвість. З молодості він вирізьбив картину міці, із відчаю — полотно успіху. Та разом із юністю життя відібрало й цнотливість його любові.

— Виходь за мене, — тихо благав він.

Джонквіл похитала своєю темноволосою голівкою.

— Я ніколи не вийду заміж, — відповіла вона.

Він кивнув.

— Завтра зранку я вирушаю у Вашингтон, — сказав він.

— Он як...

— Я повинен. У Нью-Йорку маю бути до першого, а спочатку хотів зупинитись у Вашингтоні.

— Багато роботи?

— Ні-і,— сказав він так, ніби ця тема йому неприємна.— Мені слід зустрітися з людиною, яка була до мене дуже доброю, коли я був тоді... ти пам’ятаєш... на дні.

Він все вигадав. Ніхто у Вашингтоні на нього не чекав — та він пильно наглядав за Джонквіл і помітив, що вона ледь здригнулася, і на секунду її очі округлилися.

— Та перш ніж я піду, хотів би розказати тобі про події, які зі мною трапилися з того часу, як ми розлучилися, й оскільки ми, певно, більше не побачимося, я б хотів, аби... аби ти просто сіла мені коліна так, як ти завжди це любила. Я б не просив тебе, якби в тебе хтось був, проте... як хочеш.

Вона кивнула, і вже через мить сиділа в нього на колінах, як тої минулої весни. Він відчував її голову на своєму плечі, її знайоме тіло, і це накрило його теплими спогадами. Його руки, обіймаючи її, так хотіли звитися навколо неї, що він відкинувся назад і, дивлячись в неозорий простір, почав говорити, обдумуючи кожне слово.

Він розповів їй, як після двох депресивних неділь зайняв у Нью-Йорку цікаву, хоч і не дуже прибуткову посаду на будівельній фірмі у Джерсі-Сіті. Спочатку, коли випала можливість поїхати в Перу, то йому такий варіант здавався не зовсім перспективним. Він — молодший асистент інженера, проте лише десятеро зі всієї групи американських спеціалістів, із них вісім — геодезисти та землеміри, дісталися до Куско. Через десять днів очільник експедиції помер від жовтої гарячки. Тож це стало його шансом, перспективою, якою б не скористався лише дурень, блаженною перспективою...

— Перспектива, якою б не скористався лише дурень? — перепитала вона з невинним виразом обличчя.

— Навіть дурень, — продовжив він. — Це було прекрасно. Тож я телеграфую в Нью-Йорк...

— А звідти... — знову перервала його, — вони телеграфують у відповідь і дозволяють скористатися такою можливістю?

— Дозволяють? — вигукнув він, усе ще лежачи на спинці софи.— Вони наказують. Не можна втрачати ані хвилини.

— Жодної хвилини?

— Жодної.

— Навіть на те, щоб... — і вона затнулася.

— На що?

— ...щоб глянути на мене.

Він несподівано повернув голову, а вона в цей момент притягнула його до себе, губи її розкрилися, як пуп’янок дозрілої квітки.

— На це, — прошепотів він їй в губи, — у мене завжди є час, безкінечність...

Вічність світу — його та її життя. Та цілуючи її, на коротку хвилю він усвідомив, що скільки не шукай, хоч віками, та тих втрачених квітневих годин йому вже не віднайти. Тепер він міг її обійняти з такою міццю, що мускули напружувалися на руках, — вона була тим рідкісним і бажаним трофеєм, за який він боровся і який тепер належить йому, — та більше ніколи не повернеться цей невловимий шепіт у сутінках, цей шепіт вітрової ночі.

Що ж, думав він, нехай буде й так; квітень вже зітлів, квітня вже нема. На світі так багато різної любові, але кохають по-справжньому лиш раз.

Сонячні промені обрамляли будинок, як золотий візерунок декоративну вазу, а тіні, що тут і там підсилювали суворість світла, розливалися цятками-веснянками. Суміжні будинки Батеруортів і Ларкіних ховалися за величними розлогими деревами; лише дім Хеперів приймав гарячі сонячні ванни й цілий день милосердно й терпляче дихав пилюкою вулиці. Дія відбувається в найпівденнішій частині штату Джорджія; пора — вересневий полудень.

Вгорі у своїй спальні дев’ятнадцятирічна Селлі Керол, опустивши підборіддя на підвіконня, спостерігала за стареньким Фордом Кларка Дарроу, що звернув до їхнього будинку. Автомобіль дихав спекою, а його металеві частини, поглинаючи й виділяючи пар, утримували все тепло — сам Кларк Дарроу, заціпенівши, сидів за кермом авто, на його обличчі затримався вираз болю й напруги через те, що він ототожнював себе з частиною механізму, та ще й не надто надійного. З великим зусиллям та обурливим скреготом коліс він перетнув запилюжену колію і з переляком різко повернув кермом, котре доставило його майже до парадного входу маєтку Хеперів. Почулося тужливе, смертельне бурмотіння мотора, а потім настала тиша; пронизливий свист розрізав повітря.

Селлі Керрол сонно дивилася вниз. Вона б позіхнула, проте для цього слід було підняти підборіддя з підвіконня. Передумавши, вона мовчки гляділа на авто, власник якого, наче ідеальна статуя, бездумно застиг, наполегливо очікуючи сигналу. Через хвилину новий свист розсік беззвучне повітря.

— Доброго ранку.

Кларк по-зміїному витягнувся, перехилив свій корпус через кабінку авто й косо зирнув на вікно.

— Пізнього ранку, Селлі Керол.

— Та невже.

— Чим займаєшся?

— Їм яблуко.

— Не хочеш поплавати?

— Думаю, хочу.

— Може б ти поквапилася?

— Можливо.

Селлі Керол глибоко зітхнула й із важкістю піднялася з підлоги, на якій валялися фрагменти її діяльності — качан зеленого яблука й розмальовані для її молодшої сестри паперові ляльки. Вона підійшла до дзеркала, повільно й з утіхою оцінила своє привітне зображення; на губи нанесла помаду, припудрила носика й натягла солом’яний капелюшок, увінчаний трояндами, на русяву, коротко підстрижену голівку. Несподівано вона перечепилася через блюдце з фарбованою водою, почеркалася, й вилетіла з кімнати.

— Як справи, Кларку? — запитала вона через хвилину, спритно заскочивши до кабінки автомобіля.

— Чудово, Селлі Керол.

— Куди їдемо?

— На ставок, до Уоллі. Я обіцяв Мерилін заїхати за нею та Джо Юінгом.

Кларк був смуглим, сухорлявим й трохи сутулився при ходьбі. Він проймав колючим поглядом й зухвалим обличчям, та усмішка, що так часто з’являлася на його обличчі, робила його привітнішим. Дохід Кларка не був великим — грошей вистачало лише на себе й на бензин, а, закінчивши технічний коледж свого штату, він третій рік сонно тинявся бездіяльними вуличками свого міста, ділячись ідеями про вигідне інвестування свого капіталу.