Джон відчув визнання, він встав й низько вклонився, від попереку, так, як його вчили в танцювальній школі Гадеса.

— Нам краще зараз піти, — солодко сказала Кісмін. — Я маю бути біля мами об одинадцятій. Ти навіть не попросив дозволу мене поцілувати. Я думала, що хлопці зараз це роблять постійно.

Джон гордовито випрямився.

— Декотрі з них просять, — він відповів, — та не я. Дівчата не поводять себе так у нас, у Гадесі.

Пліч-о-пліч вони повернулися назад до будинку.

Джон стояв навпроти містера Бреддока Вашингтона й дивився на нього крізь яскраве сонячне проміння. Старшому чоловіку було біля сорока, обличчя — горде, пусте, очі  — розумні, тіло — міцне. Щоранку від нього пахло конями, найкращими конями. Він тримав просту палицю з сірої берези та з єдиним великим опалом на держаку. Разом із Персі вони демонстрували околиці Джону.

— Тут живуть раби.

Його палиця вказала на мармурову аркаду, що тягнулася зліва від них вздовж пагорбу та була оздобою благодатного готичного стилю.

— За роки юнацтва я був втягнений у період абсурдного ідеалізму, що відволікало мене від практичної справи всього життя. Протягом цього часу вони жили в розкоші. Наприклад, я наділив кожну родину ванною з черепиці.

— Дозволю собі припустити, — привабливо всміхаючись, наважився сказати Джон, — що вони використовували ванні кімнати для збереження вугілля. Так якось сказав мені містер Шнліцер-Мерфі.

— Переконання містера Шнліцера-Мерфі дещо неважливі, дозволю припустити собі, — холодно перебив Бреддок Вашингтон. — Мої раби не зберігають вугілля у своїх ваннах. Вони повинні були митися щодня, що вони й робили. Якби вони не слухалися, я б міг призначити їм шампунь із сульфатної кислоти. Я скасував прийняття ванн через зовсім іншу причину. Частина з них застуджувалася й помирала. Вода може бути шкідливою для певних рас, вона може слугувати для них у якості напою.

Джон всміхнувся і вирішив кивнути головою в знак того, що тверезо погоджується з ним. У присутності Бреддока Вашингтона йому було моторошно.

— Усі ці негри — потомки тих, кого мій батько забрав зі собою на Північ. Їх приблизно двісті п’ятдесят. Ви помічаєте, що вони так довго жили осібно від світу, що їхній рідний діалект перетворився в майже незрозумілу мову. Деяких ми навчали англійської — мого секретаря та двох чи трьох домашніх слуг. Це — корт для гольфу, — продовжував він, тільки-но вони ступили на холодну оксамитну траву. — Як бачите — рівна поверхня, жодного каменя, жодної нерівності чи небезпеки.

Він вдоволено всміхнувся Джонові.

— Багато народу в клітці, батьку? — раптом запитав Персі.

Бреддок Вашингтон спіткнувся й дозволив собі сказати лихе слівце.

— На одного менше, аніж повинно бути, — похмуро випалив він і через секунду додав, — у нас проблеми.

— Мама мені розповіла, — вигукнув Персі, — що італійський вчитель...

— Жахлива помилка, — злісно сказав Бреддок Вашингтон. — Та, звісно, є хороший шанс, аби його схопити. Можливо, він помер десь у хащах чи звалився зі скелі. Та й навіть якщо він знайшов вихід, завжди є можливість того, що йому не повірять. Немає значення, бо я найняв із дві дюжини чоловіків, що шукають його у різних містечках навколо.

— Є якісь успіхи?

— Невеликі. Чотирнадцятеро з них доклали моєму агенту, що кожен вбив людину, що відповідала його опису, та, можливо, кожен із них очікував на винагороду.

Він замовчав. Вони підійшли до глибокої западини в землі, величиною з карусель й прикритою міцними залізними ґратами. Бреддок Вашингтон кивком голови підкликав Джона й вказав своєю тростиною вниз, крізь ґрати. Джон підійшов до краю й поглянув туди. Раптом його вуха атакував дикий шум знизу.

— Ласкаво запрошуємо до Пекла.

— Привіт, хлопче, як дихається?

— Привіт, скинь мені мотузку!

— На тобі давнього пончика, приятелю, чи, може хочеш парочку несвіжих сендвічів?

— Друже, якщо ти скинеш вниз цього хлопця, то побачиш сцену швидкого зникнення.

— Дай йому за мене в пику.

Там було надто темно, аби точно побачити, що коїться внизу, та Джон зміг зрозуміти, що за неотесаним оптимізмом й міцною життєдайністю оцінок, за голосом, що лунав звідти, приховувався типовий середньостатистичний темпераментний американець. Потім містер Вашингтон протягнув тростину й натиснув на кнопку в траві. Сцена під ними спалахнула яскравим кольором.

— Перед нами — декілька пригодницьких моряків, які мали нещастя спізнати Ельдорадо, — зазначив він.

Внизу під ногами в них розкрилася величезна яма, що мала форму чаші. Стіни були крутими й частково відшліфовані склом, а на тій злегка увігнутій поверхні стояло приблизно дві сотні чоловіків, одягнених в напівкостюми, півуніформи — авіатори. Їхні обличчя — освітлені гнівом, злістю, відчаєм, цинічним гумором, вкриті довгими старими бородами. Та за винятком декількох із них, що відчутно занепали, вони здавалися ситими й достатньо здоровими.

Бреддок Вашингтон підсунув садовий стілець до краю ями й всівся на нього.

— Що ж, як поживаєте, хлопці?— запитав добродушно.

Хор ненависті, до якого приєдналися всі, окрім кількох надто пригнічених, піднявся до сонячного повітря, проте Бреддок Вашингтон слухав його з бездушним спокоєм. Коли останнє відлуння зникло в ямі, він заговорив ще раз:

— Чи думали ви над тим, як знайти шлях визволення?

Звідусіль до них пролунали вигуки.

— Ми вирішили залишитися тут в ім’я любові.

— Заберіть нас звідси, і ми знайдемо шлях істинний!

Бреддон Вашингтон дочекався цілковитої тиші, потім промовив:

— Я вже говорив вам, ви мені тут не потрібні. Во славу неба, волів би вас ніколи не бачити. Ваша власна допитливість принесла вас сюди, і, якщо ви зможете подумати над варіантами визволення, що захистить мене та ваші інтереси, я із задоволенням розгляну їх. Та чим більше ви обмежуватимете свої зусилля, копаючи тунелі, — так, я знаю про ще один, розпочатий, — найближчим часом ви точно не здобудете волю. Вам не так тут складно, як ви це вдаєте, — зі всіма стого­нами за сім’єю та домом. Якби ви були людьми, що аж надто хвилюються за свою родину, то ніколи б не взялися за авіацію.

Високий чоловік вийшов наперед й підняв свою руку, аби привернути увагу викрадача, виявляючи бажання щось сказати.

— Дозвольте поставити вам кілька запитань, — він крикнув. — Ви вдаєте з себе справедливу людину.

— Який абсурд. Яка людина в такому становищі змогла би бути справедливою? З таким успіхом ви можете говорити про справедливість голодного до шматка стейку.

Після такого різкого спостереження голови багатьох похилилися, та високий чоловік продовжив говорити:

— Гаразд! — він прокричав. — Ми вже сперечалися на цю тему раніше. Ви не філантроп, і ви — не справедлива людина, та ви — людина, зрештою, й у вас є можливість поставити себе на наше місце, аби подумати як... як... як...

— Як що? — холодно запитав Вашингтон.

— Як безвідповідально...

— Не для мене.

— Гаразд... як жорстоко...

— Ми це вже проходили. Жорстокість не існує тоді, коли діє закон самозбереження. Ви — солдати, і ви це знаєте. Спробуй ще.

— Гаразд, тоді — це безглуздо.

— Так, — відмітив Вашингтон, — я погоджуюся. Та подумайте над іншими варіантами. Я вже пропонував усім вам, чи кільком із вас — безболісну смерть, за бажанням. Я пропонував викрасти ваших жінок, дітей та матерів й вкинути сюди. Я б збільшив вашу домівку, годував би та одягав би вас решту всього життя. Якби був якийсь метод, що викликає вічну амнезію, я б прооперував й випустив би вас за межі моїх володінь. Та більше ідей у мене немає.

— Як щодо того, аби повірити нам, що ми не донесемо на вас? — закричав котрийсь.

— Ви ж не пропонуєте цю ідею серйозно? — запитав Вашингтон із виразом зневаги на обличчі. — Я визволив звідси одного чоловіка для моєї доньки, аби він навчав її італійської мови. Минулого тижня він втік.