Вперше відчуття своєї переваги до Енсона прийшло тоді, коли той усвідомив різницю в ставленні до себе міських жителів. Батьки хлопчиків, з якими грався Енсон, завжди запитували його про сім’ю й невтомно раділи, коли їхніх дітей запрошували в маєток Хантера. Він сприймав це як звичну річ, і дух дратівливості, що переслідував компанії, в яких він був аутсайдером, чи то через гроші, позицію, авторитет — залишався з ним протягом усього життя. Він нехтував боротьбою за авторитет, бо очікував, що він і так без зусиль дістанеться йому, а коли цього не ставалося, то замикався в родинному колі. Сім’ї йому було достатньо, на Сході гроші й досі вважалися чимось феодальним, тим, що об’єднує рід. На снобістькому Заході гроші ділили сім’ї на суспільні групи.

У вісімнадцять Енсон відправився в Нью-Гейвен — високий парубок міцної статури, із бездоганно здоровим кольором обличчя, що дістався йому в спадок від правильного способу життя в шкільні роки. Волосся в нього було світле й неслухняне, ніс — із горбинкою, і ці дві особливості відділяли його від звання «красеня», та він володів впевненою харизмою й певною безцеремонністю. І коли він проходив вулицею повз людей із вищого рангу суспільства, то останні без слів знали, що це — багатій, і що він навчається в одній із найпрестижніших шкіл. Та попри ці переваги в коледжі він не став успішним учнем — незалежність сприймалася як егоїзм, а відмова прийняти стандарти Єлю, до яких ставилися в сліпому трепеті, принижувала тих, хто намагався їм відповідати. Тож незадовго до того, як стати випускником, він почав зміщувати центр свого життя до Нью-Йорка.

Нью-Йорк для нього був домівкою — тут і нього був власний будинок із «прислугами, яких ви не знайдете більш ніде», і завдяки його гумору та точній здатності вирішувати будь-які справи, він швидко опинився в центрі: вечірки дебютанток, правильний світ чоловічих клубів, випадкові буйні веселощі з витонченими дівчатами — такого в Нью-Гейвені не існувало. Його прагнення були досить-таки традиційні — вони навіть включали бездоганну рутину весілля, та вони відрізнялися від більшості юнацьких поривань тим, що не затуманювали йому голову так званим моло­дечим ідеалізмом й небесною ілюзорністю. Без застереження Енсон приймав світ грандіозного багатства й високої екстравагантності, світ розлучень і марноти марнот, снобізму й привілегій. Життя більшості з нас завершиться компромісом, його ж — у компромісі починалося.

Я зустрів його вперше пізнього літа 1917 року, коли він щойно покинув Єль і, як усі інші, був втягнений в істерію війни. У синьо-зеленій формі воєнно-морської авіації він прибув до Пенсаколи, де готельні оркестри грали «Вибач, люба», а ми, молоді офіцери, танцювали з дівчатами. Він подобався всім, і, хоча й волочився із п’яничками й не вважався вправним пілотом, навіть інструктори відносилися до нього з повагою. Він завжди провадив довгі балачки своїм впевненим, логічним голосом — балачки, котрі завершувалися тим, що той витягував себе, а, частіше, й іншого офіцера з навислого конфлікту. Товариський, непристойний, шалено жадібний до задоволень закохався в консервативну, радше, пристойну дівчину, від чого ми отетеріли.

Її звали Паула Леджендр, темноволоса серйозна красуня родом із Каліфорнії. Її сім’я володіла зимовою резиденцією десь за межами міста, і наперекір своєї манірності вона була надзвичайно популярною. Існує ціла категорія чоловіків, егоїзм яких не в змозі витримувати жіночий гумор. Та Енсон не належав до тієї категорії, і я не міг зрозуміти його жаги до її «відвертості» — однієї з найголовніших рис її характеру, бо дещо гострий і саркастичний темперамент юнака якось не ладнав із цим.

Так чи інакше, але вони закохалися — і за її правилами. Він більше не приєднувався до нічних посиденьок у барі Де Сота, і, де б їх разом не бачили, вони завжди були втягнені в довгу, серйозну розмову, що, мабуть, тривала вже кілька тижнів. Набагато пізніше він розповів мені, що ці розмови не стосувалися чогось конкретного, а складалися з наївних і навіть безглуздих фраз, емоційний зміст яких поступово зростав не зі слів, а з величної серйозності, з якою ті вимовлялися. Це було подібно гіпнозу. Часом його переривали, даючи місце цьому слабкому гумору, який ми називаємо веселощами; та на самоті бесіди продовжувалися — суворі, стримані й інтимні, аби віднайти в кожному злиття єдності думки й чуття. Вони обурювалися, коли їх відволікали, не відповідали на комічність життя, навіть на помірний цинізм своїх сучасників. Вони були щасливими лише тоді, коли говорили, а в тій серйозності купалися, як в янтарному теплі відкритого вогнища. Ближче до кінця виникала пауза, яка їх не обурювала, — ця пауза переростала в пристрасть.

Дивно, однак Енсон так, як і вона, був захоплений діалогами, надмірно схвильований ними, та водночас зі свого боку він усвідомлював своє лукавство, а з її — необлудну щирість. Спочатку він зневажав її емоційну наївність, проте з його любов’ю вона ставала глибшою та розквітала, так що зневаги більше й не було. Він відчував, що коли вступить до теплого, безпечного життя Паули, то буде щасливим. Довгі приготування до бесід виключали будь-які обмеження, і він навчив її тому, чого дізнався від інших, авантюрних жінок, а це збурювало в ній воістину священний трепет. Одного вечора, після танців, вони вирішили одружитися, і про це дівчина написала довгого листа матері. Наступного дня Паула розповіла йому про своє багатсво, бо в спадок їй дісталося понад мільйон доларів.

Про них можна було б сказати: «Ніхто з нас немає нічого: ми багаті в бідності своїй», та, на щастя, вони були багаті. Це дало їм схоже відчуття авантюризму. Та все ж тоді, коли Енсон мав виїжджати у квітні й Паула разом із матір’ю супроводжувала його на Північ, положення й статки його родини безмірно її вразили. Спочатку наодинці з Енсоном у його кімнатах, в яких він грався ще хлопчиком, вона переповнювалася приємним відчуттям комфорту й турботи. Фотокартки Енсона в шапочці випускника початкової школи, Енсона верхи, разом із колишньою дівчиною з давно забутого містичного літа, Енсона в парубочій команді бояринів та серед подруг нареченої на якомусь весіллі змусили її відчути заздрість того минулого життя, яке було наповнене не нею, тож його владна персона, здавалося, настільки ввібрала й уособлювала такі спогади, що вона одухотворилася одержимою ідеєю вийти за нього заміж й повернутися до Пенсаколи вже його дружиною.

Та про негайне весілля можна було забути, навіть заручини повинні залишатися таємницею до закінчення війни. Коли вона усвідомила, що в них залишалося лише два дні до його повернення на фронт, її невдоволення кристалізувалося в намір зробити так, аби він відчував таку саму жагу, як і вона. Вони їхали на вечерю за місто, тож вона вирішила кинути виклик цієї ночі.

З ними в «Ріці» деякий час проживала кузина Паули — закрита, похмура дівчина, яка хоч і любила свою двоюрідну сестру, проте дещо заздрила її вдалим заручинам. Поки Паула, запізнившись, одягалася, кузина, яку ніхто не запросив на вечерю, піймала Енсона в маленькій вітальні готелю.

Енсон зустрівся з друзями о п’ятій і протягом години напивався з ними. Він покинув клуб Єлю у визначений час, і водій матері підвіз юнака до «Ріцу», та, проте, стійкість до алкоголю у спекотній, натопленій вітальні перетворилася на раптове сп’яніння. Він усвідомив це, хоча одночасно перебував у стані вдоволення й сорому.

Кузині Паули було двадцять п’ять, проте вона залишалася незвично наївною, і спочатку не могла збагнути, що відбувається. Вона ніколи раніше не бачила Енсона та здивувалася, коли той пробурмотів якісь невиразні фрази й ледь не промахнувся, сідаючи на стільця. Допоки не з’явилася Паула, до неї так і не дійшло, що аромат, який вона сприйняла за запах свіжо-чистої форми, насправді був запахом віскі. Та Паула це сприйняла відразу ж, тільки-но зайшла; прагненням дівчини залишилося забрати Енсона геть, допоки його не побачила її матір. Кузина прочитала це в погляді двоюрідної сестри.