— Тож я вирішила, — вона продовжувала, а голос її поступово зростав, — що наступного тижня насамперед йду в перукарню готелю «Сев’є», сідаю в перше-ліпше крісло й наказую підстригти волосся, — вона затнулася, помітивши, що люди навколо неї припинили свої балачки й тепер слухали її; та вона згадала уроки Марджері й, переборовши сором’язливість, тепер донесла свою промову до широкого загалу: — Плата за вхід, звісно, обов’язкова, та тим, хто прийде мене підтримати, я видам пропуски.

Навколо брижами розлився схвальний сміх, і під його шум Д. Ріс Стоддард спритно прихилився до Вероніки й прошепотів їй на вухо: «Візьму коробку таких пропусків».

Вона перехопила його погляд й посміхнулася так, нібито він сказав щось навдивовижу казкове.

— Ви так вірите в підстрижене волосся? — знову напівтоном запитав Д. Ріс.

— Я думаю, що воно виступає проти правил, — серйозно запевнила Вероніка. — Та нічого не вдієш: доводиться або тішити людей, або годувати, або ж їх шокувати, — Вероніка запозичила цей вираз від Оскара Уайльда. Чоловіки засміялися, жінки кинули на неї швидкий, напружений погляд. Та Вероніка, ніби й не сказавши нічого дотепного, за секунду знову повернулася до Чарлі й довірливо прошепотіла йому на вухо:

— Я б хотіла дізнатися, якої ви думки про деяких людей. Я маю на увазі те, що ви добрий знавець людського характеру.

Чарлі схвильовано затріпотів і відплатив їй витонченим компліментом, перекинувши її склянку з водою.

Через дві години у Воррена Макінтайра, що пасивно стояв у натовпі кавалерів, розсіяно розглядав танцюристів й роздумував над тим, із ким зникла Марджері, поступово склалося враження, яке зовсім не стосувалося предмету його думок, — враження, що Вероніку, кузину Марджері, уже кілька разів перехоплювали в танці за останні п’ять хвилин. Він закрив свої очі, відкрив їх і глянув ще раз. Ще декілька секунд тому вона танцювала з якимось дебютантом, та це можна було легко пояснити: новачок ще добре її не знав. Та зараз вона вже танцювала з іншим, а Чарлі Полсон із рішучим захопленням направлявся до неї. Диво! Чарлі рідко коли вдавалося змінити за вечір більше, ніж трьох леді. Та Ворренн просто не повірив своїм очам, коли Чарлі нарешті перехопив Вероніку, а звільненим партнером виявився ніхто інший, як Д. Ріс Стоддард. Та Д. Ріс, здавалося, був не надто вдоволений волею. Наступного разу, коли Веро­ніка танцювала поблизу нього, він приглянувся до неї. Так, вона гарна, безумовно гарна; і сьогодні її лице дійсно виражало наснагу. Вона мала такий вигляд, який жодній жінці, навіть наймайстернішій актрисі, не вдасться успішно зімітувати — вона веселилася, як востаннє. Йому сподобалася її зачіска, він роздумував, чи це брильянтин робить її волосся таким блискучим? І ця сукня, що так їй личила, а вишневий колір вигідно підкреслював її очі, обрамлений густими віями, і теплий рум’янець на щоках. Він згадав, що ще до того, як вона приїхала, він вважав її красунею, допоки не усвідомив її занудства. Шкода, що вона така нудна, немає нічого гіршого від марудної дівчини; хоч і красуня, це вже точно.

Його думки вихором перекрутилися до Марджері. Вона зникла знову — не в перший і не в останній раз. Коли вона повернеться, він запитає її, де вона була, тоді вона категорично відповість, що це не його справа. Як шкода, що вона так у ньому впевнена! Вона впивається знанням, що жодна інша дівчина не зацікавить його, окрім неї; вона ігнорує той факт, що він може закохатися в Женевьєву чи Роберту.

Воррен зітхнув. Шлях до серця Марджері був звивистіший від будь-якого лабіринту. Він подивився навколо. Вероніка знову танцювала з новачком. Майже несвідомо Воррен віддалився від натовпу кавалерів й направився було до Вероніки, проте засумнівався. Він запевнив себе, що ним керує співчутливість. Знову рушив до Вероніки — і зіткнувся з Д. Рісом Стоддардом.

— Вибачаюся, — мовив Воррен.

Та Д. Ріс не зупинився, аби прийняти вибачення. Він знову перехопив від новачка Вероніку.

О першій годині ночі, у коридорі, Марджері, уже тримаючи руку на вимикачі, востаннє повернулася, аби глянути на безтямно щасливу Вероніку.

— І як, це допомогло?

— Ох, Марджері, так! — скрикнула Вероніка.

— Я бачила, ти веселилася, ніби востаннє.

— Так! Єдиним недоліком було лише те, що до півночі я витратила всі словесні запаси. Довелося повторювати одне й те саме, правда, різним кавалерам. Сподіваюся, вони не обмінюватимуться враженнями.

— Чоловіки не мають такої звички, — сказала Марджері, позіхнувши, — а якщо б вже й зайшла про тебе мова, вони подумають, що ти ще та інтриганка. Вона вимкнула світло. Ступивши на сходинку, Вероніка з полегшенням ухопилася за балюстраду. Вперше в житті вона натанцювалася до втоми.

— Як бачиш, — сказала Марджері на верхній сходинці, — один чоловік бачить, що інший перехоплює дівчину й думає собі, що в ній, мабуть, є якась цікавинка. Що ж, завтра ми вигадаємо ще щось. Добраніч.

— Солодких снів.

Розпускаючи волосся, Вероніка пригадала всі моменти вечора. Вона з точністю дотримувалася настанов Марджері. Навіть коли Чарлі Полсон перехопив її восьмого разу, вона продовжувала вдавати радість і зуміла показати йому, як їй подобається така увага. Вона нікому не говорила про погоду в О-Клері, автомобілі чи свою школу, а суворо не злізала з однієї теми — ви, я, ми з вами.

Та перед тим, як заснути, бунтарська думка сонно прокралася до її свідомості — зрештою, це все зробила вона. Марджері, звісно, настановляла її в розмовах, проте сама Марджері ці розмови почерпнула з книг. І червону сукню обрала вона сама, хоч і не дуже високо цінувала її, допоки Марджері не дістала її зі скрині, вона сама вимовляла ті фрази, це були її губи та її усмішка, це її власні ноги танцювали. Марджері — хороша... проте пихата... Який прекрасний вечір... І всі такі прекрасні... особливо Воррен... Воррен... Воррен... Як його там звати... Воррен...

І її здолав сон.

Наступний тиждень для Вероніки був відкриттям. З відчуттям того, що люди дійсно насолоджуються її виглядом, дійсно її слухають, прийшло відчуття самовпевненості. Звісно, на початку вона припустилася деяких помилок. Наприклад, дівчина зовсім не знала, що Дрейкот Дейо готується прийняти сан священика; вона не усвідомлювала, що він запросив її на танець, бо вважав Вероніку тихою, цнотливою дівчиною. Якби ж вона це зрозуміла, то не зустріла б його зі словами: «Вітаю вас, вбивце юних сердець», не стала б потім годувати історією про ванну: «Влітку я докладаю значної сили, аби вправитися зі своїм волоссям; воно таке густе, тож спочатку я роблю зачіску, пудрю обличчя й одягаю капелюха; уже потім я приймаю ванну й, нарешті, одягаюся. Як гадаєш, непогано продумано?»

Хоча Дрейкот зараз і роздумував над питанням хрещення шляхом занурення й міг би вловити тут якийсь зв’язок, доводиться зізнатися, що він не побачив тут нічого спільного. Він вважав, що розмови про жіноче купання — гріховні, і прочитав Вероніці лекцію про падіння сучасних моральних підвалин.

Якщо не зважати на цю незначну поразку, на рахунку Вероніки переважали численні перемоги. Малюк Отіс Ормонд докладав зусиль, аби відмовитися від подорожі на Схід, і тепер всюди супроводжував Вероніку зі щиросердно собачою відданістю на потіху його друзям і на злість Д. Ріса Стоддарда, візити котрого він не раз занапастив своїми ніжними до огиди поглядами, якими поїдав Вероніку. Малюк навіть розповів їй історію про ломаку й дамську кімнату, аби довести їй те, як жахливо він в ній помилявся і як кожен її спочатку засуджував. Вероніка лише розсміялася над цією витівкою, проте серце в неї забилося частіше.

Із всіх її історій найбільшою популярністю й схваленням користувалася розповідь про відрізане волосся.

— Ох, Вероніко, а коли ви обріжете волосся?

— Швидше за все, післязавтра, — сміялася вона у відповідь. Прийдете подивитися? Я розраховую на вас, ви це знаєте.

— Чи прийдемо? Ще б пак! Тільки покваптеся!