— Я знала доньку продавця залізними виробами, — зауважила Кісмін. — Не думаю, що ти б відчув до неї щось особливе. Вона була подругою моєї сестри, якось навідала нас.

— То у вас бували й інші гості? — здивовано вигукнув Джон.

Кісмін, здавалося, шкодувала про сказане.

— Ох, так, — швидко відказала, — лише декілька.

— Але ж твій батько хіба не боявся, що вони розкриють таємницю?

— Деякою мірою, хіба що, — вона відповіла. — Ти не проти поговорити про щось приємніше?

Проте зацікавленість Джона зростала.

— Про щось приємніше? — вимагав він. — А що в цьому неприємного? Вони були неприємними дівчатами?

На його превеликий подив, Кісмін почала скиглити.

— Так і цьому ж і вся п-проблема. Я т-так п-прив’язал-лася до деяких. А Жасмін продовжува-ала запрошувати їх всеод-дно. Я не могла з-зрозум-м-міти цього.

Темна підозра зародилася в серці Джона.

— Ти маєш на увазі, що вони виказували таємницю, і тоді твій батько їх — знищував?

— Гірше... — вона прошепотіла розбито. — У батька не було вибору спочатку, а Жасмін усе писала й писала їм, а їм було тут так добре!

Горе її поглинуло.

Приголомшений жахом цього відкриття, Джон сидів із відвислою щелепою, відчуваючи, як нерви його тіла здригалися, ніби налякані горобці, що сиділи на його хребті.

— Ну от, я розповіла тобі, а повинна була мовчати, — сказала вона, несподівано заспокоюючись й витираючи свої очі кольору похмурого неба.

— Ти хочеш сказати, що твій батько вбивав їх перед тим, як вони виїжджали звідси?

Вона кивнула.

— Зазвичай у серпні чи раннього вересня. Нам, звісно, хочеться спочатку отримати більше насолоди з їхньої присутності.

— Як огидно! Як... чому... схоже, я зійду з розуму. Ти справді зізнаєшся в тому, що...

— Так, — перебила Кісмін, піднімаючи плечі. — Ми не можемо ув’язнювати їх у тій ямі як авіаторів, що було би для нас цілковитою мукою щодня. Та зазвичай заради нас це робилося раніше, ніж ми очікували, аби уникнути прощальних сцен.

— Тож ви їх вбивали! Господи! — кричав Джон.

— Це було безболісно. Їх отруювали під час сну, а їхнім родинам завжди повідомляли, що вони померли від скарлатини в Бьютте.

— Але ж я не можу зрозуміти, чому ви продовжували їх запрошувати!

— Я не запрошувала, — злісно випалила Кісмін. — Я ніколи нікого не запрошувала. Жасмін запрошувала. І вони завжди розважалися на повну. Жасмін перед їхньою смертю дарувала їм прекрасні маленькі подарунки. Я, мабуть, теж буду когось запрошувати — звикну до цього, зрештою. Ми просто не можемо дозволити такій неминучій дурничці, як смерть, ставати на шляху миттєвої насолоди, допоки ми живемо. Подумай-но тільки, яка самотність панувала б тут, якби ми нікого не запрошували. Татку й мамі теж довелося пожертвувати своїми найкращими друзями.

— І що, — звинувачув її Джон, — ти дозволяла мені клястися в коханні й удавала, що закохана в мене, говорила про весілля, але весь час ти прекрасно усвідомлювала, що я не виберуся звідси живим...

— Ні, — запротестувала вона гаряче. — Усе вже не так. Це було спочатку. Ти вже був тут, я не могла цьому зарадити й думала, що твої останні дні будуть для нас прекрасними. Та потім я закохалася у тебе, і... і я чесно жалію, що тебе збираються... збираються усунути. Але це краще... краще тебе усунути, лиш би ти не цілував інших дівчат.

— Та невже? — ще більше з люттю закричав Джон.

— Набагато краще. Окрім цього, я завжди чула, що дів­чина відчуває себе щасливішою з чоловіком, який, вона знає, ніколи їй не дістанеться. Святі небеса, чому я тобі це кажу? Я, мабуть, зіпсувала тобі все враження, яке ти отримав тут. Ми й справді дійсно насолоджуємося речами, про тлінність яких не знаємо. Впевнена, це тебе дещо за­смутило.

— Ох, ти впевнена? Засмутило? — голос Джона затремтів від безпорадності. — З мене достатньо. Якщо в тебе не залишилося жодної гордості чи краплі почуття пристойності, що ти заводиш таємний роман з хлопцем, який майже труп, то я більше нічого не хочу від тебе!

— Ти не труп! — запротестувала вона з жахом. — Ти не труп. Не можу повірити, що ти сказав, що я цілувалася з трупом!

— Нічого подібного я не говорив.

— Ти сказав. Ти сказав це! Я цілувалася з трупом!

— Я не говорив!

Їхні голоси зростали, проте несподівана з’ява змусила їх затихнути. У їхньому напрямку вздовж стежки почулися кроки, і через хвилю крізь кущі троянд з’явився Бреддок Вашингтон, розумний погляд якого на прекрасно байдужому обличчі прямо втупився в них.

— Хто цілується з трупом?— вимогливо запитав він з очевидним несхваленням.

— Ніхто, — швидко відповіла Кісмін. — Ми просто жартували.

— А чим ви тут двоє займаєтеся?— продовжив свій допит Бреддок.— Кісмін, ти маєш читати або грати в гольф із сестрою. Йди читати! Йди грати в гольф! Щоб і духу твого тут не було, коли я загляну сюди.

Потім він вклонився Джонові й вийшов на стежку.

— Бачиш? — сказала Кісмін роздратовано, коли батько вже не зміг їх чути. — Ти все зіпсував! Ми можемо вже ніколи не зустрітися. Він не дозволить бачитись із тобою. Він тебе отруїть, якщо дізнається, що ми закохані.

— Ми більше не пара, — скрикнув Джон сердито, — тож він може цим не перейматися. Навіть більше, ти теж забудь про мене, бо я не збираюся більше залишатися тут. Через шість годин я опинюся по інший бік гір, навіть якщо прийдеться прогризати коридори, а там — на Схід. Тепер вони стояли один навпроти одного, і після останніх слів Кісмін підійшла ближче й взяла його під руку.

— Я піду з тобою.

— Ти, мабуть, збожеволіла.

— Звісно я піду! — перервала його нетерпляче.

— Ти дійсно не повинна тікати зі мною. Ти...

— Дуже добре, — швидко сказала вона, — зараз ми наздоженемо батька й поговоримо з ним.

Переможений, Джон намагався видавити з себе жалюгідну посмішку.

— Дуже добре, люба, — з блідою й невпевненою ніжністю погодився він, — ми поїдемо разом.

Його любов до неї знову повернулася й безтурботно поселилася глибоко в серці. Вона все ще його дівчина — вона хотіла піти з ним й розділити його небезпеку. Він обійняв її й пристрасно поцілував. Зрештою, вона його любить, вона дійсно врятувала його.

Направляючись до замку, вони вдвох обговорювали план дій. Оскільки Бреддок Вашингтон побачив їх разом, вони вирішили втекти наступної ночі. Однак за обідом у Джона пересихало в роті й він був настільки спустошений й знервований, що ледь не вдавився великою ложкою пави­чевого супу. Довелося віднести його в блакитно-соболеву карткову кімнату, де один із нижчих слуг по­­колотив його по спині, на радість Персі, який у той час заливався сміхом.

Далеко за північ тіло Джона відчуло нервове посіпування, і він одразу ж сів на ліжку, вдивляючись у завіси сну, що окутували кімнату. Крізь квадрати голубої темряви, що були відкритими вікнами, він чув слабкий далекосяжний звук, віднесений вітрами перед тим, як усвідомити його в похмурій пам’яті з колискових снів. Та раптом незрозумілий шум опинився ближче, одразу ж біля його кімнати − клацання дверної ручки, кроки, шепіт — він достоту не міг зрозуміти; тяжке відчуття тривоги огорнуло його живіт, він болісно напружився від несподіваного звуку, по тілу пробігли мурашки. Потім одна зі завіс, здавалося, розчинилася, і хлопець побачив темний силует, що стояв за дверима, силует, що тьмяно освітлювався і ховався в нічній млі, силует, що втискався у волокна драпірування й здавався спотвореним, як відбиток на мокрому склі.

Зненацька в раптовому пориві страху чи відваги Джон натиснув на кнопку біля ліжка, і вже наступної секунди опинився в зеленій ванні, до половини наповненій холодною водою, від чого повністю прокинувся.

Він вистрибнув звідти, і, залишаючи важкі цівки води позаду себе, що стікали з вологої піжами, побіг до аквамаринових дверей, які, він знав, ведуть до коридору кольору слонової кістки на другому поверсі. Двері відкрилися безшумно.