— Що ти думаєш про нашу домашню атмосферу? — запитав енергійно Гаррі. — Вона тебе дивує? Маю на увазі, чи тебе нічого не розчарувало?

— Ні, Гаррі, — тихо відказала вона й протягнула до нього свої руки.

Та після короткого поцілунку він здавався стривоженим й знову розпочав допит:

— А місто? Тобі тут подобається? Ти відчуваєш це бадьоре повітря?

— Гаррі, — розсміялася вона, — я ще не встигла все оглянути. Не вимагай всього й одразу ж.

Затягнувшись сигаретою, вона полегшено зітхнула.

— Ще одна річ, про яку я б хотів тебе попросити, — розпочав він, ніби вибачаючись. — У вас, на Півдні, коріння життя проростає зі сімейної ідилії — і я не кажу, що це погано, проте в нас тут дещо по-іншому. Розумієш, спочатку ти помітиш безліч речей, які здаватимуться тобі трішки вульгарними, мабуть, Селлі Керол, та ти не повинна забувати, що наше місто триває лиш у трьох поколіннях. Кожен має батька, і половина з нас може похвалитися дідусями, проте далі наш родовід уривається.

— Звісно, — прошепотіла вона.

— Наші предки, бачиш, заснували місто, і чим тільки тоді вони не займалися. Наприклад, є одна жінка, що є серед привілейованих осіб нашої громади, тож, уявляєш, її батько був сміттярем, — ну, всякого бувало.

— Зачекай, — сказала спантеличено Селлі Керол, — ти гадаєш, я буду осуджувати людей?

— Не зовсім...— перервав Гаррі, — і я зовсім їх не соромлюся. Просто, знаєш, минулого літа до нас завітала одна дівчина з Півдня й дещо недоречне ляпнула... тож я вирішив тебе попередити.

Селлі Керол несподівано обурилася — це виглядало нібито її несправедливо відшльопали — та Гаррі вирішив, що тема остаточно вичерпана, і продовжив бесіду з величезною жвавістю.

— Зараз у нас пора карнавалу. Вперше за десять років. Зараз будують справжню кришталеву фортецю, котра вперше з’явилася у вісімдесят п’ятому. Вона складатиметься з блоків справжнього добірного льоду — це грандіозно!

Вона піднялася й підійшла до вікна, відсунула важкі ворсисті портьєри й виглянула на вулицю.

— Ох! — несподівано вигукнула вона. — Тут двоє маленьких хлопців роблять сніговика! Гаррі, як вважаєш, можна вийти й допомогти їм?

— Мрійниця! Краще підійди та поцілуй мене.

Вона неохоче відмовилася від своєї витівки.

— Не уявляю, як такий клімат може посприяти поцілункам. Маю на увазі, що спокійно тут не посидиш, чи не так?

— А ми й не збираємося сидіти на місці. Заради тебе я взяв відпустку на цей тиждень, і сьогодні нас запросили на вечерю і танці.

— Ох, Гаррі, — вирішила зізнатися вона, зручно вмощуючись у нього на колінах, — я впевнена, що відчуватиму себе не у своїй тарілці. Зовсім не уявляю, чи сподобається мені там, чи ні; і я не знаю, як поводитися з цими людьми. Ти повинен мені підказувати, любий.

— Із задоволенням, — ніжно промовив він, — якщо ти просто зізнаєшся, що тобі тут добре.

— Мені тут добре, невимовно рада бути з тобою! — прошепотіла вона, зненацька опинившись у його обіймах, так, як лише їй це вдавалося. — Там, де ти — там і моя фортеця, Гаррі.

І тоді, вперше за все життя, вона усвідомила, що ці слова призначені для п’єси, а не для реальності.

Цього вечора, освіченого вогнями свічок за столом, за яким чоловіки, здається, гуділи, мов бджоли, а жінки дивували зарозумілістю й марнославною нетовариськістю, навіть Гаррі, що сидів із лівого боку від неї, не зумів повернути відчуття втраченого затишку.

— Вони непогано виглядають, ці люди, як гадаєш? — запитав він. — Подивися навколо. Он там — Спад Хаббард, минулого року був нападником у Прінстоні, а цей — Джуні Мортон, він та його рудий сусід в Єлі були капітанами хокейної команди; Джуні — мій однокласник. Що й говорити, найкращі спортсмени народилися тут, на Півночі. Це — країна чоловіків, кажу тобі. Подивися на Джона Дж. Фішборна!

— Хто це? — ніяково запитала Селлі Керол.

— А ти не знаєш?

— Ім’я — відоме.

— Пшеничний король на Півночі, один із найбагатших меценатів країни.

Раптом залунав голос сусіда справа.

— Гадаю, нас із вами ще не познайомили. Мене звати Роджер Петтон.

— Селлі Керол Хеппер, — ввічливо озвалася вона.

— Так, я знаю. Гаррі оповідав мені про ваш приїзд.

— Ви його родич?

— Ні, я професор.

— Ох, — розсміялася вона.

— В університеті. Ви з Півдня, чи не так?

— Так, із Тарлтона, штату Джорджія.

Він їй одразу ж сподобався — мідного кольору вуса, зволожені блакитні очі, які дивилися на неї з такою уваж­­­ністю, котра зовсім не личила цьому товариству. За вечерею вони обмінялися кількома фразами, і вона вирішила, що й надалі бачитиметься з ним. Після кави її познайомили з багатьма симпатичними юнаками, які церемоніально танцювали з нею й були певні того, що говорити вона бажає лише про Гаррі.

«Святі небеса, — подумала вона, — вони гадають, що коли я заручена, то це робить мене старшою за них, і що я з легкістю донесу на них їхнім матусям».

На Півдні заручена дівчина, навіть юна заміжня жінка могла розраховувати на таку саму кількість провокативних жартів й улесливих фраз, як і дебютантки, та тут усе це здавалося фривольним. Коли один юнак розпочав оспівувати очі Селлі й говорити про те, як вони перенесли його в бажаний світ мрій, тільки-но він зайшов до кімнати, то, дізнавшись про те, що вона гість Беламі й майбутня дружина Гаррі, перелякався до чортиків. Йому здавалося, що він зробив огидну, неприпустиму помилку, одразу ж перетворився на черствого сухаря й, за першої ж нагоди, — щез із поля зору.

Вона навіть втішилася, коли її перехопив Роджер Петтон й запропонував на хвильку відпочити.

— Тож, — весело кліпаючи, поцікавився він, — як себе почуває Південна Кармен?

— Пречудово. А що скаже «небезпечний Ден Макгрю»[4]? На жаль, це єдиний північанин, про якого я, з горем на половину, знаю.

Йому, здавалося, сподобалася відповідь.

— Я — викладач літератури, — зізнався він, — і лекції про «Небезпечного Дена Макгрю» не входять до моєї програми.

— Ви тутешній?

— Ні. Я з Філадельфії. Мене направили сюди з Гарварду навчати французьку. Та тут я живу вже десять років.

— На дев’ять років й триста шістдесят чотири дні більше, аніж я.

— Вам тут подобається?

— Ха-ха. Звісно.

— Справді?

— А чому б і ні? Хіба я не схожа на дівчину, котра весело проводить час?

— Я бачив, як хвилину тому ви виглядали за вікно й... тремтіли.

— Це все мої вигадки, — усміхнулася Селлі Керол. — Я звикла, що навкруги завжди тихо, а тут така хурделиця, що нагадує виступ мертвих душ. Він схвально кивнув.

— Ви були перед тим на Півночі?

— Провела два липні в Ашвілі, у Північній Кароліні.

— Вони непогано виглядають, цей натовп, як гадаєш? — запитав Петтон, вказуючи на масу, що кружляла.

Селлі Керол остовпіла. Таку саму фразу кинув Гаррі.

— Звісно, непогано. Вони — собаки.

— Що?

Вона густо спалахнула.

— Вибачте; це звучить гірше, ніж означає. Я завжди поділяю людей на котів або собак, незалежно від статі.

— І якої породи ви?

— Я — кішка. Як і ви. Як і більшість чоловіків на Півдні й частина дівчат — тут.

— А хто Гаррі?

— Однозначно, собака. Усі чоловіки, яких я сьогодні зустріла, здалися мені собаками.

— Що приховується під значенням «собака»? Свідоме прагнення підкреслити маскулінність всупереч витон­ченості?

— Гадаю, так. Я ніколи над цим не замислювалася. Я лише дивлюся на людей і кажу собі: «ось це — собака, а он та — кішка». Знаю, це все маячня.

— Не зовсім. Я зацікавився. У мене склалася певна теорія про цих людей. Впевнений, вони рано чи пізно перетворяться в шматки льоду.

— Чому?

— У них все яскравіше виражається щось скандинавське, «ібсенівське», розумієте? Вони поступово стають похмурими й засмученими. Через ці довгі зими. Ви коли-небудь читали Ібсена?

Вона похитала головою.

— Так от. Його герої відзначаються деякою тужливою скованістю. Вони всі недалекі й безпристрасні святенники, для яких закритий світ безмірного суму й щастя.