— Здається мені, то було весілля містера Тренхольма.

— Не знаю його, — рішуче відмовив Енсон. Він образився через те, що невідоме ім’я вчепилося в його спогади, і Нік це відчув.

— Та... я маю його знати, — зізнався він. — Він був одним із ваших. Бракінс... Бейкер...

— Дійсно, Бейкер, — сказав Енсон у відповідь. — Вони поклали мене в катафалк після того, як усе закінчилося, завалили квітками й вивезли.

— Ха-ха-ха, — розсміявся Нік. — Ха-ха-ха.

Незабаром Нік став непереконливим у ролі старого сімейного слуги, тож Енсон піднявся у вестибюль. Він оглянувся — його очі зустрілися з поглядом незнайомого продавця за прилавком, потім опустилися на квітку, що залишилася після ранкового весілля і яка повисла на мідній плювальниці. Він вийшов й поплентався назустріч багряно-кривавому сонцю, що заходило над площею Колумба. Раптом він повернувся й знову рушив до «Плази», де закрився в телефонній будці.

Пізніше він сказав, що в цей день тричі намагався додзвонитися до мене, потім спробував подзвонити до кожного, хто був у Нью-Йорку, чоловіків та дівчат, яких довго не бачив, і до якоїсь актриси та моделі днів його студентської молодості, напівстертий номер якої і досі вимальовувався в його записній книжці. Але з центральної телефонної станції йому повідомили, що цієї лінії вже не існує. Врешті-решт цей пошук привів його за місто, де він вступав у лаконічні й невдумливі розмови з ввічливими дворецькими й покоївками. Таких то й таких не було вдома, вони їздили верхи, плавали, грали в гольф, вирушили в Європу минулого тижня.

Думка провести цей вечір на самоті була нестерпною, усамітнення, що зберігає моменти приємної радості, псує свою принадність, коли перетворюється в неминучість. Звісно, дівчата легкої поведінки існували завжди, та ті, яких він знав, випадково розчинилися, а провести вечір у Нью-Йорку в компанії незнайомців, яким ти платиш, було з рангу тих випадків, які з ним не ставалися ніколи: він завжди сприймав це як дещо ганебне й таємне, як розвагу для моряка, що шукає пригод у невідомому місті.

Енсон оплатив телефонний рахунок, а дівчина невдало пожартувала над сумою — і вже вдруге за вечір він вийшов із «Плази», не маючи жодного уявлення про те, куди лежить його дорога. Біля обертових дверей він помітив жіночий силует, що стояв боком до світла, очевидно, вона була вагітною. Легкий прозорий плащ розвівався кожного разу, коли поверталися двері, і жінка нетерпляче на них дивилася, нібито вмираючи від очікування. З першого погляду на неї його опанувало сильне нервове збудження, викликане відчуттям спорідненості, та поки їх одне від одного не відділяло п’ять кроків, він ще не розумів, що перед ним — Паула.

— Привіт, Енсоне Хантер.

Його серце виривалося з грудей.

— Привіт, Пауло.

— О боже, це чудово. Не можу в це й повірити, Енсоне!

Вона взяла його за руки, а такий вільний жест показав йому, що спогади про нього втратили колишню гостроту. Та він нічого не забув — відчув колишні відчуття, які вона викликала в ньому, заполонивши його свідомість, і ніжність, з якою він завжди зустрічав її оптимізм, ніби боявся зіпсувати його оболонку.

— Ми приїхали в Рай на літо. Пітові треба поїхати на Схід у справах — ти ж тепер знаєш, звісно, що я місіс Піт Хагерті, тому ми взяли дітей і зняли будинок. Тобі просто необхідно якось приїхати й погостювати в нас.

— Я дійсно можу приїхати, — швидко перепитав він,  — а коли?

— Коли завгодно. А ось і Піт, — обертові двері пропустили високого чоловіка, якому було біля тридцяти — засмагле обличчя й маленькі вусики. На фоні його бездоганної фізичної форми Енсон виглядав дійсно огрядним, що було очевидним у тісно припасованому пальті.

— Тобі не слід стояти, — сказав Хагерті дружині. — Присядь тут, — і він вказав на табурети, що стояли у вестибюлі, та Паула засумнівалася.

— Я одразу ж поїду додому, — сказала вона. — Енсоне, чому б тобі... чому б тобі не зайти на вечерю до нас сьогодні? Ми тільки-но почали облаштовуватися, та якщо ти не зважатимеш на це...

Хагерті щиро підтримав це запрошення.

— Так, приїжджайте до нас на вечерю.

Їхнє авто чекало перед готелем, і Паула стомлено прилягла на шовкові подушки в кутку сидіння.

— Я стільки хочу тобі розказати, — мовила вона, — що навіть не знаю, чи вийде.

— Я хочу почути про тебе все.

— Ну що ж, — вона посміхнулася Хагерті, — на це піде багато часу. Я маю трьох дітей від першого шлюбу. Старшому — п’ять, далі — чотири ту три роки, — вона знову посміхнулася. — Як бачиш, марно я не тратила свій час, чи не так?

— Усі хлопчики?

— Хлопчик та дві дівчинки. Потім... ох, багато чого трапилося, і я розлучилася з ним у Парижі минулого року й вийшла заміж за Піта. Це — все, та окрім того я відчуваю неземне блаженство.

У Раї вони під’їхали до великого будинку біля пляжного клубу, з якого вибігли троє засмаглих, худеньких малюків, що втекли від своєї англійської няньки й оточили їх істеричними криками. Паула підняла кожного окремо, прикладаючи трохи сил, і цю ніжність вони прийняли з обережністю, бо нещодавно отримали наказ — не штовхати маму. Навіть на фоні дитячої свіжої шкіри обличчя Паули було без сліду якоїсь втоми, і, незважаючи на вагітність, вона виглядала молодшою, ніж в останній раз, коли вони бачились у Палм-Біч сім років тому.

За вечерею вона замислилася, а опісля, слухаючи радіо, зі закритими очима лежала на канапі, допоки Енсон не почав роздумувати над тим, чи його присутність у цей час їм не заважала. Та о дев’ятій годині, коли Хагерті піднявся з-за столу й ввічливо сказав, що збирається залишити їх наодинці, вона почала повільно оповідати про себе та своє минуле.

— Моє перше немовля, — сказала вона, — ми називаємо її Солоденькою, найстарша малеча... Я хотіла вмерти, коли дізналася, що вагітна нею, бо Лоуел тоді здавався мені незнайомцем. Я не могла повірити, що це моя власна дитина. Я написала тобі листа й одразу ж порвала. Ох, ти так погано ставився до мене, Енсоне.

І знову це був той колишній діалог — із припливами-відпливами. Енсон раптом щось згадав.

— А хіба ти якось не був заручений? — запитала вона. — Дівчину звали Доллі, якось так?

— Я ніколи не був заручений. Я намагався, проте ніколи нікого не любив, окрім тебе, Пауло.

— Ох, — сказала Паула, і через хвильку продовжила: — Це немовля — перше, якого я дійсно хочу. Бачиш, нарешті я закохана.

Він нічого не відповів, шокований зрадливістю її спогадів. Вона, мабуть, побачила, що це «нарешті» вибило його з рівноваги, тому продовжила:

— Я захопилася тобою не на жарт, Енсоне, — ти міг робити зі мною все, що завгодно. Та ми б ніколи не були щасливими. Я недостатньо для тебе розумна. Я не люблю ускладнювати речі, як це робиш ти, — вона притихла. — Ти ніколи не зупинишся, — додала вона.

Ця фраза збила його з ніг, це був вердикт з усіх можливих вердиктів: він ніколи не одружиться.

— Я міг би зупинитися, якби жінки були іншими, — сказав він. — Якби я не знав їх настільки добре, якби вони не плюндрували тебе перед іншими жінками, якби вони мали хоча б краплю гідності. Якби ж то я міг піти, заснути, а потім прокинутися в будинку, яким був би моїм, — що поганого в цьому, це ж те, для чого я створений, Пауло, це те, що жінки в мені помічають і люблять. Та тільки я не зможу почати все з чистого аркуша.

Хагерті зайшов десь біля одинадцятої, випив віскі, а Паула встала й заявила, що збирається в ліжко. Вона трохи підійшла вперед і стала біля чоловіка.

— Куди ти ходив, коханий? — запитала вона.

— Ми з Едом Сандерсом випили по склянці.

— Я хвилювалася. Думала, що ти вже втік від мене.

Вона поклала голову на його плече.

— Правда він симпатичний, Енсоне? — запитала вона.

— Дійсно, — посміхаючись, відповів Енсон.

Вона підняла обличчя й подивилася на чоловіка.

— Ну що ж, я готова, — сказала вона, після чого повернулась до Енсона. — Хочеш подивитися на наш сімейний акробатичний трюк?

— Звісно, — відповів він зацікавлено.