Незалежно від того, що він теж був частиною цих змін, коли йому вже було за двадцять, сильний життєвий інстинкт відвів його від смертельної ями представників цього невдалого, бундючного класу. Усю ясність цього він не усвідомлював і все ще відчував, що існує якась норма, якийсь макет суспільства. Та норм не було, і це було би безглуздо, якби існували якісь справжні норми в Нью-Йорку. Ті незначні ентузіасти, які все ще платили й боролися за те, аби ввійти в певне привілейоване коло, зрештою, яким це вдалося, бачили лише частинки суспільства, в яких ледь-ледь жевріло життя, або ж, що було ще гіршим, зустрічали за своїм столом Богему, від якої так намагалися втекти.

Головною турботою двадцятидев’ятирічного Енсона залишалася втеча від надмірної самотності. Зараз він остаточно запевнився, що ніколи не одружиться. Кількість весіль, на яких він був кращим другом чи дружбою, уже не підлягала рахункам, а в його кімнаті була особлива поличка, напхана краватками, що нагадували про те чи інше весілля, романи, що не протрималися і року, про пари, які назавжди зникали з його життя. Шпильки для краваток, позолочені олівці, запонки пройшли крізь покоління закоханих до його коштовної скриньки й зникли там назавжди, а з кожною новою церемонією він усе менше й менше уявляв себе на місці нареченого. Під його щиросердною радістю, що стосувалася весіль, приховувався власний відчай того, що ніколи не станеться.

І тільки-но йому виповнилося тридцять, він впав у жахливу депресію через те, що шлюби, особливо недавні, руйнують його дружні зв’язки. Цілі групки людей отримали дивовижну здатність зникати й розчинятися для нього. Його однокурсник, на якого він, із почуття прихильності, витрачав більшість власного часу, перетворився на примару. Ціла когорта глибоко поринала у вир домашнього життя, двоє померло, один тепер жив за кордоном, а ще один писав сценарії для продовження картин у Голлівуді, які Енсон постійно відвідував.

Більшість із них, проте, постійно перебувала в місті, а їхнє заплутане сімейне життя кружляло навколо заміських клубів, і саме з цими людьми він гостро відчував відчуження.

На ранніх етапах свого шлюбу вони неодмінно потребували його присутності; він давав поради щодо підвищення їхнього бюджету, вирішував їхні сумніви, що стосувалися придатності двокімнатної квартири з ванною для немовляти, він був для них вершиною зовнішнього світу. Та зараз їхні фінансові негаразди залишилися в минулому й такий тривожно довгоочікуваний малюк тепер виріс і став частиною родини. Вони були не проти зустрічі зі старим другом, та до його візиту одягалися так, аби вразити його власною привілейованістю, і свої проблеми тримали при собі. Для них він більше не потрібний.

За кілька тижнів до його тридцятиріччя останній із його старих і близьких друзів одружився. Енсон виступав у звичній ролі кращого друга, подарував йому звичний срібний сервіз для чаювання і побажав, як зазвичай, щасливої дороги біля пароплаву «Гомерик». Це був спекотний день травневої п’ятниці, і, спустившись пірсом, він усвідомив, що наближається субота, а він немає жодних планів аж до понеділка.

— Куди йдемо? — запитав він себе.

В Єльський клуб, звісно, партія бриджу перед вечерею, пізніше — чотири-п’ять коктейлів у невідомій кімнаті й спокійна розмита ніч. Він відчув сум, що сьогодні наречений не складе йому компанію: вони завжди були здатні чимось наповнити такі суворі ночі, вони знали, як привабити жінок і як позбавитися від них, і якого ставлення заслуговує та чи інша краля, зважаючи на її поміркований гедонізм. Вечірка була приводом — ти забираєш певних дівчат до певного місця й просто витрачаєш гроші заради їхньої втіхи; ти трохи випиваєш, не так багато, як можеш, й у певний час певного ранку ти встаєш із ліжка й кажеш, що збираєшся додому. Таким чином ти уникаєш друзів із коледжу, авантюристок, можливих заручин, бійок, почуття й непродуманих вчинків. І тільки таким чином це працює. Усе решта — нерозумна трата часу.

Зранку тобі не доводиться так надмірно про щось шкодувати, ти не даєш жодних обіцянок, та якщо відчуття з тобою борються і твоє серце вийшло з-під контролю, ти всього-на-всього сідаєш в авто й без попередження їдеш геть на декілька днів. Ти спокійно чекаєш, допоки нагромадження нервової нудьги не принесе тебе на іншу вечірку.

Вестибюль Єльського клубу був порожнім. Біля барної стійки троє недавніх випускників крадькома й байдуже глянули на нього.

— Привіт, Оскаре, — привітався він із барменом. — Містер Кейхіл до вас не приходив?

— Містер Кейхіл поїхав у Нью-Гейвен.

— Он воно що. А чому?

— Поїхав подивитися гру. Багато молодиків поїхали теж.

Енсон оглянувся ще раз, роздумуючи з хвильку, потім вийшов і направився до П’ятої авеню. Через широкі вікна одного з клубів, учасником якого він був, і який відвідав, мабуть, лише раз за останні п’ять років, чоловік із сивим волоссям та сльозливими очима витріщився на нього. Енсон швидко відвернувся, приреченість й презирлива самота тієї фігури нагнали на нього відчай. Він зупинився і, повернувшись назад, пішов по 47-мій вулиці в напрямку до квартири Тіка Уордена. Тік та його дружина колись були його найближчими друзями, і сюди він навідувався ще за часів свого роману з Доллі Каргер. Та Тік був схильний до алкоголізму, а його жінка привселюдно заявила, що Енсон негативно впливає на нього. Це звинувачення дійшло до Енсона в перебільшеній формі, і коли вони, зрештою, усе вияснили, витончена магія близькості вже зникла й відновитися так і не змогла.

— Містер Уорден вдома? — запитав він.

— Вони поїхали за місто.

Ця новина його раптово підкосила. Вони поїхали, а він про це нічого не знав. Два роки тому він міг би знати дату, годину, в останню хвилю міг прийти, аби випити по келиху перед поїздкою, він планував би вже свій наступний перший візит до них. А тепер вони поїхали, не сказавши й слова.

Енсон глянув на годинника й вирішив провести вихідні зі своєю сім’єю, та єдиний потяг був місцевий, що обіцяло тригодинну тряску в задушливій спеці. І завтра доведеться сидіти за містом, і в неділю теж, у нього не було жодного бажання грати в бридж з ввічливими випускниками, а після вечері танцювати в сільському клубі, імітуючи веселощі, які так добре вдавалося підтримувати його батькові.

— Це вже ні, — сказав він собі... — Ні.

Він був поважним, солідним молодиком, більш міцної статури зараз, та як колись уже не схилявся до занепадницької розпусти. Він міг би бути опорою для чогось, — та це не стосувалося суспільних цінностей, інколи якраз навпаки, — опорою закону чи церкви. Він декілька хвилин нерухомо постояв на бульварі перед житловим будинком на 47-й вулиці; вперше, мабуть, у житті він не мав чим зайнятися.

Потім він швидко пішов до П’ятої авеню, нібито згадавши про назначену зустріч. Необхідність подібної нещирості — одна з рис, що ріднить людей із собаками, і я гадаю, що Енсон у цей день нагадував одного породистого собаку, перед яким зачинилися близькі йому двері. Він збирався побачитися з Ніком, колишнім модним барменом, якого кликали на всі приватні вечірки, зараз же він розливав прохолодне безалкогольне шампанське в підземних лабіринтах готелю «Плаза».

— Ніку, — запитав він, — що сталося зі всіма?

— Мертві, — мовив Нік.

— Зроби мені «Віскі Сауер», — Енсон протягнув пляшку через ляду. — Ніку, дівчата тепер інші; я завів маленьку подружку в Брукліні, а минулого тижня вона вийшла заміж, навіть не сказавши мені.

— Це правда? Ха-ха-ха, — відповів Нік дипломатично. — Подразнила вас.

— Дійсно, — сказав Енсон. — А ми непогано провели час разом перед її весіллям.

— Ха-ха-ха, — розсміявся Нік. — Ха-ха-ха.

— Ти пам’ятаєш ті заручини в Хот Спрінгс, Ніку, де я змусив офіціантів й музикантів заспівати «Боже, бережи короля»?

— Де ж це було, містере Хантер? — Нік зосереджено задумався. — Здається мені, це було...

— Наступного разу вони самі запропонували повторити цю пісню, і я задумався, скільки ж я заплатив їм, — продовжив Енсон.