Після смерті батька він практично став головою родини й узяв на себе відповідальність за майбутнє молодших дітей. Через деякі складнощі його влада не поширювалася на батьківські володіння, які належали його дядьку, Роберту, який брав участь у кінних перегонах, за своєю натурою був добрим, проте мав шалену пристрасть до алкоголю.
Дядько Роберт та його дружина Една ще з юності добре ладнали з Енсоном, і як господарі були вельми розчаровані, коли таланти племінника не знайшли власного вираження. Він навернув його до міського клубу, до якого в Америці вступити було майже неможливо — туди могли приєднатися члени, сім’ї яких «допомагали в розбудові Нью-Йорка» (чи, іншими словами, були багатіями ще до 1880 року). Після того, як Енсона зробили учасником цього клубу, він знехтував можливістю на користь клубу Єлю, і дядько Роберт із цього приводу викликав його на серйозну розмову. Коли ж Енсон остаточно відхилив пропозицію вступити до лав Роберта Хантерса, до плеяди консервативної й дещо занедбаної маклерської контори, то їхні стосунки значно погіршилися. Як початковий вчитель, котрий навчив його всього, що знає сам, дядько висковзнув з Енсонового життя.
У його житті було так багато друзів, що всі вони постійно користалися його незвичайною опікою, і навряд чи знайшовся би хтось, хто б не був засоромлений його вульгарними балачками чи його звичкою напиватися де й коли завгодно. Його роздратовували похибки інших, а до своїх недоліків він ставився з гумором. Розповідаючи про незвичайні речі, що траплялися з ним, він завжди заражав сміхом інших.
Тієї весни я працював у Нью-Йорку й часто зустрічався з ним за обідом в Єльському клубі, членство в якому, за тимчасовою відсутністю власного клубу, мені забезпечував мій університет. Я прочитав про весілля Паули й одного ранку, коли запитав про неї, почув його розповідь. Після цього він неодноразово запрошував мене на сімейні вечері до свого будинку й поводився так, ніби якась спорідненість існувала між нами, і завдяки його переконливості я теж перейнявся такими відчуттями.
Попри те, що йому довіряли матері, я зрозумів, що його покровительське ставлення до деяких дівчат дещо відрізняється. Усе залежало від самої дівчини — якщо вона приховувала невизначеність, їй самій доводилося піклуватися про себе, навіть якщо поруч був він.
— Життя, — любив він пояснювати, — зробило з мене циніка.
У поняття «життя» він вкладав «Паулу». Інколи, коли він напивався, у його голові все змішувалося, і він думав, що вона безсердечно його покинула.
Такий «цинізм», чи радше усвідомлення, що легкодоступні дівчата не варті уваги, привів його до романтичних стосунків з Доллі Каргер. За ці роки той роман не був єдиним, однак уразив його до глибини душі, що мало визначний вплив на подальше сприйняття життя.
Доллі була донькою горезвісного публіциста, який завдяки одруженню став відомим. Сама вона виросла в Молодшій Лізі, дебютувала в «Плазі» й вступила в Жіночу Асамблею, і лише незначна кількість старовинних родин, до яких належали Хантери, могла засумніватися в тому, чи їй насправді належала така слава, бо її світлини так часто зустрічалися в газетах, що провокували надмірну увагу, на яку більше заслуговували інші дівчата. Темноволоса, з яскраво-червоними губами й рожевим, невинним рум’янцем, котрий вона приховувала шаром світлої пудри після першого року виходу в світ. Рожевощокість тоді не була в моді, усі мліли від Вікторіанської блідості. Вона носила суворий чорний костюм й стояла, запхнувши руки в кишені, трохи подавшись вперед, а на обличчі її завжди вимальовувалося легке презирство. Вона витончено танцювала, понад усе, що вона любила, танці були її одержимістю, навіть фліртувати їй не вдавалося так вишукано. З десяти років вона завжди закохувалася, і зазвичай без взаємності. А ті, хто її любили, а таких було чимало, набридали їй швидко, одразу ж після першого побачення, та, незважаючи на всі невдачі, вона зберігала тепло свого серця відкритим. Коли вона їх зустрічала, то завжди давала інший шанс, деколи — успішний, частіше ж це було фіаско.
Їй і ніколи не приходило в голову, що в тій погоні за ідеалом було щось таке, що об’єднувало тих, котрі відмовлялися її любити, − вони відчували її слабкість, млявість не в надмірності емоцій, а в невмінні ними керувати. Енсон осягнув це вже при першій зустрічі, коли не пройшло й місяця після весілля Паули. Він тоді багато напивався й вдав вигляд, нібито закоханий у неї. Потім він жорстоко її покинув та забув — і того ж дня він заволодів великими просторами її серця.
Як і інші дівчата того часу, Доллі була запальною й божевільно нестримною. Відсутність традиційної моралі в покоління, трохи старшого за неї, було простим наслідком післявоєнного прагнення позбавитися від консервативних манер, а Доллі була одночасно і старшою, і розкутішою, а в Енсона вона зустріла ті дві крайності, які завжди шукають емоційно незрілі жінки — небажання коритися слабкостям в суміші з сильною опікою. У його натурі вона відчула і характер сибарита, і рішучу незламність стоїка — а ці дві риси задовольняли всі потреби її натури.
Вона розуміла, що це буде складно, проте помилялася в причині — думала, що Енсон та його родина очікують більш грандіозного весілля, та вона негайно ж припустила, що її перевагою буде її байдужість до його алкогольної залежності.
Вони зустрілися на великому балу дебютанток, та, оскільки її захоплення все збільшувалося й зростало, то разом вони проводили багато часу. Як і більшість матерів, місіс Каргер вірила в безпринципну моральність, тож дозволяла Доллі ходити разом із ним у заміські клуби, розташовані не так близько, та в приміські будинки, особливо не цікавлячись тим, що вони там роблять, і не заперечуючи їй повертатися пізно. Спочатку її пояснення були правдоподібними, та світовий план зі «захоплення» Енсона швидко провалився через надмір її емоцій. Поцілунків на задньому сидінні таксі було вже недостатньо, тому вони придумали вельми цікаве заняття.
На деякий час для них розчинявся теперішній світ й створювався власний, в якому алкогольна залежність Енсона й зникнення Доллі були б менш помітними й обурливими. Цей світ складався з мінливих елементів — деякі друзі Енсона з Єлю, їхні жінки, двоє чи троє молодих маклерів і біржових працівників, горстка нестійких випускників коледжу — заможних та зі схильністю до гулянок. Чого не вистачало цьому світові — так це простору, та у винагороду вони отримали волю, яку навряд чи могли би собі дозволити. Навіть більше, цей світ крутився навколо них й дарував Доллі задоволення чесної поблажливості — задоволення, яким Енсон і все його життя були окутані завдяки терпимості, коріння якої тягнулося ще з дитинства, коріння якої прагнуло розростися.
Він її не кохав й протягом довгої лютої зими неодноразово говорив Доллі про це. Весною йому все набридло − він прагнув оновити своє життя якимось іншим способом, ба більше, він розумів, що краще порвати х нею зараз, аніж взяти на себе відповідальність за очевидне зваблення. Нетерпеливе ставлення її сім’ї допомогло йому наважитися − одного вечора, коли містер Каргер тихо постукав у двері бібліотеки, аби повідомити, що він залишив пляшку давнього бренді в їдальні, Енсон відчув, що життя заманює його в пастку. Тієї ночі він написав їй короткого листа, в якому говорилося про те, що в нього − відпустка, і з огляду на такі обставини їм краще більше не зустрічатися.
Був червень. Його сім’я зачинила маєток й вирушила в заміський дім, тож він тимчасово жив в Єльському клубі. Я чув про його роман із Доллі, про те, як він розвивався, численні образливі жарти про його презирство до скажених жінок, які не заслуговували місця в ієрархії соціуму, в яку він так вірив. І коли він розповів мені, що вночі вони остаточно розлучилися — це мене втішило. Я зустрічав Доллі всюди, і з кожним разом відчував жалість в її приреченій боротьбі, відчував сором, бо знав про неї те, чого не мав знати. Вона була штучкою, яку часто називають «милою красунею» та в цьому була цілковита безрозсудність, котра мене поглинала. Її офіри богині занепаду були б менш помітними, якби вона не віддавала їй своєї душі — вона б точно принесла себе в жертву, тому я зрадів, коли почув, що ця офіра буде возвишена не на моїх очах.
